Епілог 2

Гордій

Тридцять сім років тому

Я гучно кинув телефон на стіл, борючись з бажанням розтрощити його на найменші деталі. Мій погляд відшукав у дзеркалі моє червоне від гніву обличчя. Я сильно стиснув щелепи та почав знервовано пальцями здирати з себе той довбаний метелик, який нервував мене з самого ранку. Руки чомусь тремтіли так сильно, що я не міг навіть банально розстебнути верхні ґудзики сорочки. Дідько!

Мене кинула наречена.

Мене. Кинула. Наречена.

МЕНЕ. БЛЯХА. КИНУЛА. НАРЕЧЕНА.

Я схилив голову спочатку вправо, в тоді вліво, відчуваючи, як захрустіла моя шия. Насправді я не був проти, якби хтось підійшов ззаду та скрутив її. Відсутність нареченої на весіллі — це вже схоже на неминучу смерть. Мабуть, від руки мого дідуся.

— Преса на місці, — затараторив Антон, коли увірвався до цієї невеликої комірчини. Я був на межі того, щоб рознести тут все нахрін. — Телебачення теж. Фотографи та відеооператори напоготові. Де Діана? Її родичів теж чомусь нема.

Я мовчав, усе ще намагаючись здерти з себе того клятого метелика, що фактично душив мене.

— Її не буде, — намагався сказати спокійно.

— Що? — перепитав позаду Антон. — Не думаю, що зараз вдалий момент для жартів.

— Хотілося б і мені, щоб це був жарт, але я кажу правду, Антоне. Вона не приїде. Вона кинула мене.

— Коли?

— П'ять хвилин тому написала мені повідомлення з вибаченнями, бо їй, бачте, запропонували співпрацю в Японії. Вона думає, що поспішила і не готова виходити за мене заміж.

— От сука, — крізь зуби буркнув Антон.

Я втомлено впустив руки, коли зрозумів, що нема сенсу бавитися з цим дурним метеликом.

— А ти не сказав їй? — спитав друг. — Не переконав, що це не насправді?

— Як я міг переконати? Вона й не знає про мою домовленість з дідусем. Діана сама погодилася вийти за мене заміж три місяці тому, а тепер кинула.

— Що відбувається? — почувся роздратований голос Микити. — Де, чорт забирай, наречена?

— Мабуть, летить уже десь над Азією, — пробурмотів я.

— Діана кинула його, — пояснив йому Антон. — Вона відмовилася від весілля.

— Відмовилася за декілька хвилин до початку церемонії? — закричав Микита.

О так, мені теж дуже сильно хотілося кричати. Але я тримав себе під контролем. Принаймні думав, що мені видається, адже всередині усвідомлення повільно вбивало мене.

— Це катастрофа! — Микита почав намотувати круги по кімнаті. — Що нам робити? Чемпіонат з перегонів на носі...

— Весілля не буде! — твердо сказав я. — Ідіть і скажіть це усім присутнім.

— Ти жартуєш, Гордію? Це все було величезною піар-кампанією задля зацікавлення аудиторії до тебе як гонщика, чорт забирай! Як майбутнього чемпіона!

Я розумів, що Микита злився. Він був моїм менеджером і займався тим, щоб я завжди тримався на піку популярності в автоспорті.

— Скандал — це теж непоганий піар, — зауважив я. — Наступний тиждень усі й говоритимуть про те, що наречена не з'явилася на весілля року.

— А що скаже твій дідусь? — Микита підступив ближче до мене. — Завдяки йому ти досі в чемпіонаті! Якби не його фінансова підтримка...

— Не перебільшуй! — гаркнув я, бо мене завжди злило, коли переоцінювали вплив мого дуже багатого дідуся. — На чемпіонаті мене спонсорує Забелло.

— А Забелло, мабуть, бере гроші з неба! Чи ти думаєш, що йому просто так хочеться витрачати на тебе свої кошти? Це, бляха, взаємовигідна угода з твоїм дідусем, про яку ти сам чудово знаєш!

Я заплющив очі та важко видихнув. Це справді катастрофа, яка по маленьких частинках руйнує усе моє життя, мої цілі та плани, мрії, обов'язок перед батьком...

— І ти сам чудово знаєш свого дідуся. Він розсердиться, знову почне говорити, що ти безвідповідальний. Та він відмовиться від тебе, Гордію! — додав Микита. — Після такого сорому твій дідусь швидше перепише свій спадок на якогось дворового кота, а не на тебе. Ти сам прекрасно знаєш, що він може це зробити.

Це правда. Мій дідусь дійсно був надто впертим і принциповим. Після такого невдалого весілля він забере в мене абсолютно усе. Навіть моє прізвище!

Я розплющив очі, дивлячись в дзеркалі на Антона, який здавався не менше схвильованим.

— Знайди акторку, — сказав йому я. — У тебе є година.

— Що? — здивувався хлопець.

— Поїдь у найближчий театр, знайди акторку та запропонуй їй вийти за мене заміж.

— Ти жартуєш? Який театр, яка акторка...

— А це ідея! — погодився зі мною Микита. Він почав щось обдумувати. — Це буде фіктивний шлюб.

— Звісно! — буркнув я. — Я ж не настільки божевільний, щоб одружитися з незнайомкою по-справжньому.

— На шість місяців, — додав чоловік. — Ми запропонуємо їй гроші, машину, головну роль в наступній виставі — байдуже! Усе, що вона захоче. Тільки... — Микита підійшов до Антона. — Знайди її. Пресі та гостям скажемо, що стався форс-мажор і наречена трішки запізнюється.

— А сукня, зачіска... — почав бурмотіти Антон.

— Це театр! — огризнувся Микита. — У них мають бути костюмі. Господи, йди вже й врятуй нас!

Антон втомлено потер обличчя, голосно вилаявся, але все ж вийшов з комірчини. Залишилося лише сподіватися, що йому вдасться знайти бодай когось. Під пильний погляд Микити я відійшов у темний куточок та заплющив очі. Клята Діана! Я розірву її на шматки, коли побачу наступного разу. Як вона могла так підставити мене? Як? Мені здавалося, що дівчина закохана в мене...

— Антон написав, що знайшов дівчину, — від думок мене відірвав напрочуд радісний голос Микити. — Ми врятовані, Гордію! Піду зустріну їх.

Я глянув на годинник. Минуло всього лише двадцять хвилин, як Антон вийшов з цієї комірчини. Він зміг так швидко знайти для мене підставну наречену? Це здалося мені дивним, а ще я відчув певне зацікавлення в передчутті зустрічі з нею.

Вона увірвалася наче ураган, захекана та розтріпана від бігу. Декілька коричневих пасом вибилося з її зачіски, фата мало не зірвалася і тепер висіла на одній шпильці. По щоках була розмазана чорна туш, а на губах залишилися лише залишки від помади. Навіть у такому вигляді вона була до біса красивою. Її засмагла шкіра вдало виділялася на фоні розкішної білосніжної сукні. Мій погляд опустився вниз по її шиї, на якій красувалося дороге намисто, до тонких ключиць, контурів грудей, стиснутих мереживним корсетом.

Я насуплено дивився на неї й не розумів чому Антон не знайшов якусь... менш вродливу дівчину.

Вона була розкішною, поки не відкрила свого рота і не почала висувати свої умови. Я вийшов з тіні, дозволяючи їй побачити мене. Помітив, як на її обличчі спочатку з'явився вираз здивування, коли вона відверто розглядала мене. Потім дівчина байдуже фиркнула, гордо здійняла свою голову та представилася мені:

— Поліна...

Наш час

Поліна... Жінка, яка так раптово увірвалася у моє життя, але стала найважливішою його частинкою. Моя підтримка, спокій, затишок і кохання усього мого життя.

Мій погляд одразу ж відшукав її, бо це вже давно було на підсвідомому рівні. Навіть у кімнаті, повній людей, очі завжди спершу знаходили її. Вона розмовляла зі своєю сестрою, спостерігаючи за тим, як танцювали наші діти. Хто б міг подумати, що одного літнього дня двоє людей так випадково зустрінуться та повністю перевернуть життя одне одного.

Я не завжди був хорошим чоловіком для неї, і я не пишаюся цим. Неодноразово вона збирала речі, погрожуючи, що піде від мене, але щоразу вона зупиняла себе. Ми двічі майже не розлучилися, і обидва рази це було через мене.

Минуло стільки років, ми пережили багато хороших і поганих моментів разом, але усі випробування робили нас обох сильнішими. І зараз, дивлячись на свою велику сім'ю, я розумів, що без цієї жінки у мене не було б нічого. І жоден чемпіонський титул, жоден автомобіль, жоден спадок не вартував би того, аби втратити її.

— Він не відлипає від вас, — почувся неподалік голос Луїзи.

Я так глибоко задумався, що тільки тепер відчув, що хтось смикає мене за штанину. Опустивши погляд вниз помітив свого дворічного внука, який широко усміхався мені. Я нахилився і підхопив його на руки.

— Просто Гордійчик дуже любить свого дідуся, — сказав я, обіймаючи його. — Він теж хоче стати чемпіоном.

Луїза засміялася від моїх слів. Вона підійшла ближче, щоб поправити піджачок на синові. Я з теплою усмішкою глянув на неї.

Насправді я так само не був найкращим татом для своїх дітей, хоча любив їх безмежно. Вікторія... Вона була наче друге "я". Ми розуміли одне одного з пів слова, відчували. Тео був іншим. І в цій захопленості від старшої доньки, я часто ігнорував свого молодшого сина, за що неодноразово відчував провину. Але мене здивувало і водночас потішило те, що Тео сам вирішив продовжити нашу традицію та назвав свого сина моїм іменем. Хоча це вже давно не про традиції, а про повагу та любов.

— Заберу його, поки він не обслинив вашу сорочку, — прошепотіла Луїза, забираючи з моїх рук свого маленького сина. — Ходімо до татуся, Гордійчику!

Вона обійняла хлопчика та понесла його до Тео, що стояв у компанії Алекса, Вадима, Захара та їхніх спільних друзів — це вже абсолютно не моя компанія.

— Як ти? — Поліна просунула свою руку під мій лікоть, стискаючи долоню. Я навіть не помітив, як вона з'явилася поруч. — Ти виглядаєш дуже задуманим.

— Пригадав наше весілля, — відповів я.

— Справді? — здивувалася вона. — Не повіриш, але я теж! Тоді було не менш спекотно.

— Угу, — погодився я. — Ти тоді прибігла в ту комірчину така спітніла.

— Ще чого! — буркнула Поліна, насупивши свої брови. Вона завжди так мило злилася. — Нічого я не спітніла.

— Ти просто не пам'ятаєш.

— Гордію, не нервуй мене!

— Що? — я не втримався і засміявся. — Ти тоді була схожа на божевільну з цим розтріпаним волоссям, розмазаним макіяжем і гарячим поглядом. Я злякався, що Антон привіз тебе з божевільні.

— Знаєш що? — спитала вона, примруживши очі.

— Що?

Я зацікавлено схилив голову вбік, спостерігаючи за нею. Передбачити її відповідь завжди було неможливо.

— Такими словами ти наближаєш свою смерть, — пригрозила вона, тикнувши пальцем у мене. — А я поки не хочу, щоб ти помирав.

— О, це звучить мило.

— Я просто ще не знайшла сукню на твої похорони, Гордюша!

Її слова вкотре змусили мене засміятися. Я обійняв Поліну обома руками, ігноруючи усіх присутніх, хоча й бачив, що їй було трохи ніяково.

— Я жартую, — прошепотіла вона, обіймаючи мене у відповідь. Її погляд був спрямований на наших дітей. — Не хочу, щоб це коли-небудь закінчувалося. Ми з тобою створили найкращу в усьому світі люблячу сім'ю.

Я прослідкував за її поглядом. Усі сміялися, танцювали, веселилися. Пари обіймалися, діти стрибали. Здається, це найпрекрасніша фінальна картина нашої історії.

— Дякую тобі за все, Поліно, — чесно сказав я, притиснувшись губами до її голови.

— Як щодо сімейного фото? — спитала вона, глянувши на мене. — Щоб усі-усі разом.

— Обов'язково.

Поліна усміхнулася мені своєю чарівною усмішкою. Я обійняв її однією рукою, а вона ще сильніше притиснулася до мене, і ми разом попрямували до нашої сім'ї.