Розділ 41

Вадим

— Привіт, — прохрипів я у відповідь, удивляючись в таке знайоме обличчя Божени. — Що ти тут робиш?

— Ти не радий мене бачити? — ображено спитала вона.

Її засмучений погляд був прикутий до моїх очей. Вона сильніше стиснула мою руку, все ще тулячись до неї своєю щокою. Навіть з цими червоними від сліз очима вона була такою красивою, що у мене аж подих перехопило. Мабуть, варто було пережити той момент на межі життя і смерті, щоб остаточно зрозуміти, що і хто є для мене справді важливим.

— Хіба я можу бути не радий? — тихо сказав і легко провів великим пальцем по її ніжній щоці. — Я помирав з думками про тебе, Божено.

Вона піднялася та підсунулася ближче до мене так, що її обличчя було в лічених сантиметрах навпроти мого.

— Я увесь час думав про те, що ми дуже погано попрощалися, — додав я. — Не хотілося помирати з відчуттям провини перед тобою.

— Що ти таке кажеш? — Божена ніжно погладила мене по щоці. — Ти не помер. І я... Я б не пережила, якби з тобою щось сталося. Чому ти не сказав мені правди? Я подумала, що ти вирішив кинути мене.

— Хіба я міг кинути тебе після того, як зізнався у коханні?

Її рука опустилася на мої груди, і я обережно спіймав маленьку долоню дівчини. Мені подобалося торкатися її, відчувати поряд. Це переконувало мене, що я справді живий, хоча тієї ночі точно думав, що помру.

— Але ти так зібрався раптово без жодних пояснень, — прошепотіла вона крізь сльози. — Я образилася, наче ідіотка. Наговорила тобі стільки дурниць. Ти навіть не уявляєш, як мені соромно.

— Божено...

— Пробач, добре? Я мало не померла від хвилювання, коли дізналася, що ти в лікарні. Першим же рейсом прилетіла сюди. Я навіть не знала, що у тебе такі проблеми.

— Усе гаразд, — тихо пробурмотів я, щоб заспокоїти її.

— Нічого не гаразд! — заперечила вона. Божена легко опустила свою голову на мої груди. Я помітив, як по її щоці потекла сльоза. — Ти міг померти. Як це сталося?

Я не хотів поки лякати її та розповідати все в деталях. Чесно кажучи, мені й самому не хотілося згадувати.

— Потім розповім.

— Так, звісно, — Божена винувато прикусила нижню губу. — Тобі, мабуть, не хочеться про це говорити. Як ти почуваєшся?

— Добре, — відповів я та легко пальцями поправив її гладке волосся. Мені завжди подобалося торкатися його, відчувати. — А ти як?

— Я? — перепитала вона. — Не знаю. Рада, що ти нарешті отямився. Я так сильно хвилювалася.

— Я тому й не казав тобі про проблеми з моїм батьком, — тихо зізнався, зосереджуючись на волоссі Божени. — Не хотів, щоб ти хвилювалася чи рвалася їхати зі мною додому. Знаю, ти б зробила це. Я не міг наражати тебе на небезпеку, знаючи про те, яким насправді божевільним є мій батько. Думав, швидко розберуся з цим, а тоді повернуся до тебе та поясню усе. Ти б вислухала мене?

Я уважно подивився їй в очі. Божена не любила слухати. Вона постійно гарячкувала, робила поспішні висновки. Але і я помилявся, коли так часто закривався від неї. Тоді ще не розумів, що вона — єдина, хто по-справжньому розуміє мене.

— Звісно, — прошепотіла Божена. — Звісно, я б вислухала тебе. Можливо, спочатку б декілька днів уникала.

— Або два місяці, — нагадав я.

Вона усміхнулася мені, і це змусило мене зробити те саме.

— Коли ти був без свідомості, то я дуже багато думала про це. Ти ж намагався мені все пояснити, бігав за мною, але я була така ображена, що постійно тікала від тебе, хоча все ще була закохана. І коли ти лежав тут, а я сиділа там у коридорі, то зрозуміла, що поводилася як остання дурепа. Ми стільки часу витратили на якісь тупі непорозуміння, сварки, образи. Я б... Я б хотіла, щоб ми відпустили це все, і спробували усе спочатку. Щоб ми переписали нашу історію і почали її не як Коко та Іслеро, а як Вадим і Божена. Що скажеш?

Її мила усмішка змушувала моє серце битися швидше, нагадуючи, що я все ще живий, чорт забирай! І вона поруч зі мною. Хіба може бути щось краще?

— Скажу, що мені подобається ця ідея.

— Тоді спершу я допоможу тобі одужати, — Божена потягнулася до мене та швидко поцілувала в губи, — а потім ми щось вирішимо.

— Як щодо Парижу? — спитав я. — Тобі хіба не треба займатися ескізами до майбутнього показу?

— Я не підписала контракт, — відповіла вона та трохи понурила голову.

— Чому?

— Бо у той момент мама зателефонувала і сказала, що ти в лікарні. Я без жодних роздумів прилетіла до тебе. І нічого не пояснила Анні. — Божена злегка прикусила нижню губу. — Вона, мабуть, злиться на мене через те, що я ось так втекла. Але це не має значення, Вадиме! Я залишуся тут з тобою. Буду доглядати тебе, підтримувати...

— Я не хочу, — перервав її я. Помітив, як вираз обличчя Божени змінився, а усмішка впала. — Не хочу, щоб ти відмовлялася від своїх мрій через мене. Я уже казав тобі раніше, що ти ще дуже юна. У твоєму віці варто думати про себе, ставити собі цілі, досягати їх. Ось це буде правильно.

— Що... Що ти пропонуєш мені? — спитала вона, насуплено звівши брови. — Хочеш, щоб я кинула тебе в такому стані та повернулася до Парижу?

— Можливо, це твій останній шанс, — сказав я.

— Ні! — різко заперечила Божена. — Я не залишу тебе.

— Ти ж розумієш, що працювати з такими людьми — це не лише хороша можливість для тебе, але й досвід. Це зв'язки, які згодом тобі знадобляться у власній справі. Я знаю, про що кажу, Божено. Наші життя ніколи не будуть складатися виключно з нас двох. Ми просто будемо доповнювати одне одного. Через місяць-два я уже повністю одужаю. Я приїжджатиму до тебе, а ти — до мене.

— У мене всього два вихідних у тиждень, — пробурмотіла Божена. — І невеличка відпустка влітку.

— Чудово! Отже, під час твоєї відпустки ми полетимо кудись відпочивати разом.

Божена трохи скривилася, але я помітив, що вона задумалася.

— Може... Може, я спробую попросити деякий час працювати дистанційно? — подумала вона. — Анна трохи жорстка і сувора, але я спробую пояснити їй усе.

— Це було б чудово, — сказав я з усмішкою. — Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу, щоб тобі все вдалося, щоб усі твої мрії здійснилися.

— Знаєш, про що я мрію зараз? — спитала вона, глянувши на мене.

— Про що?

— Щоб ти поцілував мене.

— Думаю, що це цілком можливо.

— Угу...

Я потягнувся до її обличчя, хоча це завдавало мені болю. У животі були такі неприємні відчуття, наче всі шви розходяться, відкриваючи свіжі рани. Очевидно, що ще довгий час біль буде присутність, але мені так сильно хотілося поцілувати Божену, що я не зважав на це.

І коли наші губи ледь торкнулися, двері до палати різко відчинилися. Божена відскочила від мене, а я побачив на порозі свою перелякану сестру.

— Нарешті ти отямився! — Яна підбігла до мене та обережно обійняла. — Я так хвилювалася за тебе! Господи, це якийсь жах! Мама, ти...

— Я залишу вас, — тихо прошепотіла Божена.

— Добре, — сказав їй я.

— Потім я прийду та принесу тобі щось поїсти.

Я кивнув головою, востаннє стиснувши її долоню. Божена мило всміхнулася мені, а тоді підвелася. Я поглядом провів її аж до виходу. Вона ще озирнулася на мене біля самих дверей.

— Ти закохався у неї? — спитала Яна, коли за Боженою зачинилися двері.

— Це проблема? — буркнув я, глянувши на сестру.

— Скільки їй років? — поцікавилася вона.

— Двадцять.

Брови сестри залетіли вверх. Я знав, що вона думала. Усі так думали. Але для нас з Боженою наша різниця у віці тепер не мала абсолютно ніякого значення.

— Ще така юна, — прошепотіла сестра, а тоді опустилася на крісло поруч зі мною. — Вчора, коли я почула, що вона прилетіла до тебе з Парижу, то одразу ж зрозуміла, що ти був з нею. Це мене розлютило. Мене злило, що ти декілька місяців розважався там з якоюсь малоліткою, коли ми тут страждали. Я не стрималася, наговорила їй усе, що думаю. І вона дещо сказала мені. Це змусило мене задуматися. Чому ти повинен забезпечувати нас? Ми з мамою сприймали це як належне, бо знали, що якщо будуть якісь фінансові труднощі, то Вадим усе владнає. Чому ти маєш завжди давати гроші батькові? Чому я не роблю цього? І це справді так було. Я просто знала, що ти допомагаєш йому фінансово. Це ніколи не стосувалося мене, хоча він мій батько також. — Яна видихнула зі сльозами на очах. — Чому в тебе нема права на особисте життя? Я злилася, що ти був з нею, не розуміючи, що таким було твоє рішення. Пробач мені, Вадиме. Я увесь цей час була дуже несправедливою щодо тебе. Ти справді нам нічого не винен. Це ми... Ми завинили перед тобою.

— Перестань, — попросив я, торкнувшись її долоні. — Ви моя сім'я, і я завжди буду дбати про вас.

— Ти такий хороший, — Яна усміхнулася мені. — Емі завжди питає про тебе, хоче побачити. Ти ж знаєш, як сильно вона любить тебе.

— Так, знаю. Але краще не приводь її до лікарні. Це не надто приємне місце. До речі, з ким ти залишила дітей?

— Шарль погодився посидіти з ними, — пробурмотіла сестра, опустивши голову вниз. — Я почувалася дуже самотньою, тому зателефонувала йому та розповіла все, що сталося з мамою і тобою. Він одразу ж прилетів. Сказав, що хоче допомогти мені. Він, здається, шкодує... Намагається перепросити, але я не впевнена, що зможу пробачити йому. Зрада — це надто боляче.

— Але ти кохаєш його, — зауважив я.

— Так, — тихо зізналася сестра. — Не знаю, що робити. Але поки хай побуде з дітьми.

— Як мама? Вона вже отямилася?

— Поки ще ні. Удар по голові був дуже сильним. Пощастило, що пожежу швидко помітили, і її встигли витягнути до того, як вона б згоріла. Обмежилася незначними опіками.

— Це жахливо, — прошепотів я, стиснувши губи. — Знаєш, мені хотілося вбити його, але я... Я не зміг, Яно. Глянув йому в очі, побачив у них себе і... І навіть незчувся, як він зі своїм дружком накинулися на мене.

— Чому ти пішов туди сам? — тихо спитала Яна, нахилившись ближче до мене. — Чому не повідомив поліції, що знаєш його місце перебування?

— Я хотів поговорити з ним. Звідки я міг знати, що він вирішить мене підрізати? Ми з тобою обоє не здогадувалися, що він на таке здатен.

— Він вдарив маму та підпалив бар. Тобі не треба було гратися в героя та приймати такі необачні рішення. А якби тебе не знайшли на вулиці? Якби тебе... Не знаю! Якби ти помер, чорт забирай?! Ти про нас узагалі подумав? Про свою Божену? Вона місця собі не знаходила там у коридорі. І я ще так налетіла на неї, бо все звалилося в один момент.

Я втомлено заплющив очі. Розумів, що сестра має рацію, але вже нічого не міг змінити. Принаймні я все ще живий.

Стукіт у двері змусив сестру замовкнути. Вона підвелася, коли вони відчинилися. Мій погляд зупинився на суворому обличчі Гордія. Я уже знав, що ця розмова не буде з приємних, але чомусь абсолютно не відчував жодного страху. Ми так і не бачилися після мого повернення з Парижу, а він, очевидно, чудово зрозумів про те, що у нас відбувається з його донькою.

Яна слухняно вийшла з палати, а Гордій повільно підійшов до мого ліжка. Він зупинився навпроти, склавши руки на грудях.

— Я все ще хочу тобі вмазати, — твердо сказав він, — але дочекаємося, коли ти одужаєш.

— Обов'язково, — хмикнув я. — Як тільки стане краще, то я постану перед вами й Тео як боксерська груша.

— Ти не дотримав свого слова, — дорікнув Гордій.

Щось усередині стиснуло мої груди. Мабуть, це були сором і совість, адже я справді почувався винним перед Гордієм та Тео. Але, згадуючи очі та усмішку Божени, уся провина раптом зникала. Попри всі заборони та заперечення наш з нею зв'язок ніколи не був помилкою.

— Знаю, — тихо сказав я. — Мені соромно перед вами через це, але Божена просто-таки закохала мене в себе. Я не міг цьому опиратися, хоча й намагався. Закохатися у неї за той місяць у Парижі — це з самого початку було неминуче.

— Ти переконував, що не торкнешся Божени. Ти говорив мені, що в тебе є дівчина!

— Так, — погодився я, кивнувши головою. — І це була вона. Це завжди була Божена.

— Що? — перепитав Гордій, явно збентежений.

— Наш зв'язок почався ще до Парижу, — пояснив я. — Просто тоді ми ще обоє не знали цього.

— Нічого не розумію, — пробурмотів чоловік і втомлено потер своє обличчя. — Божена теж говорила ці дурниці.

— Спочатку люди закохуються в інтернеті, а потім знайомляться в реальному житті та закохуються ще сильніше, по-справжньому.

— Гаразд! — видихнув Гордій і махнув рукою в бік дверей. — Там з поліції прийшли. Якщо ти готовий, то вони хочуть поговорити з тобою.

Я кивнув головою, погоджуючись.

— Вони ще не знайшли його? — спитав я.

— Поки ще ні, — відповів Гордій. — Але його знайдуть, Вадиме. Обіцяю, що знайдуть і покарають за те, що він зробив з тобою та твоєю мамою. Твій батько сидітиме до кінця своїх днів.

Але я не хотів, щоб він сидів. І в глибині душі точно не бажав йому смерті. Мені хотілося вилікувати його, бо тато не завжди був таким. Я все ще пам'ятав ті моменти у дитинстві, коли він любив мене, пишався мною. Я не міг збагнути, в який момент усе полетіло шкереберть. Мабуть, тоді, коли він захопився азартними іграми...

Розмова з поліцією та обстеження лікарів втомили мене. Я страшенно хотів спати так, що у мене аж очі злипалися. Але поява Божени змусила мене оживитися.

— Я принесла тобі поїсти, — сказала вона. — Як ти почуваєшся?

— Чудово. Ти була вдома? — спитав я, зауважуючи на ній зелений светр, хоча вранці вона була в білому.

— Так. Батько сказав, що на тебе ще чекає розмова з поліцією та вечірній огляд лікарів, тому я погодилася поїхати додому, щоб перевдягнутися.

— Мені подобається.

— Що саме? — Божена глянула на мене з легкою усмішкою.

— Зелений колір на тобі, — пояснив я. — Він личить до твоїх очей.

Вона усміхнулася ще ширше та обережно сіла на край ліжка поруч зі мною. Її пальці легенько торкнулися моєї руки.

— Я говорила з Анною, — почала вона. — Спочатку перепросила у неї за таку раптову втечу, потім пояснила все і... Вона дозволила мені один місяць попрацювати дистанційно. Але потім мені доведеться повернутися до Парижу. Треба узгодити ескізи, підібрати тканину, фактуру, кольори, оздоблення. Також я займатимуся пошиттям на виробництві. Мені доведеться багато працювати, і на це піде чимало часу.

— Розумію, — прошепотів я та сильніше стиснув її руку. — Але ми впораємося.

— Стосунки на відстані — це доволі складне випробування, — задумано сказала Божена. — Та у нас ще є один місяць тут. Я доглядатиму за тобою, якщо ти не проти.

— Хіба я можу проти? Ходи сюди!

Я трохи посунувся на ліжку, звільняючи місце для Божени.

— Ляж зі мною, — попросив у неї я.

— Я не хочу тобі заважати, — пробурмотіла вона. — Може бути тісно і незручно. А ти тільки отямився, Вадиме! Я хвилююся.

— Ходи сюди! — повторив я, тихо сміючись. — Ти ж зібралася доглядати за мною. Хіба ти не повинна виконувати забаганки хворого?

— Сподіваюся, ти не будеш користуватися своїм положенням.

Божена підозріло примружила очі, але все ж швидко зняла свої черевички та максимально обережно лягла на ліжко поруч зі мною. Я обійняв її за плечі однією рукою, а вона поклала свою голову на мої груди. Тепер мені було так спокійно, що я заплющив очі та навіть не помітив, як заснув.