Розділ 40

Божена

— Мамо, як він? — скрикнула я, як тільки забігла до лікарні.

Неподалік у коридорі побачила своїх батьків. Я поспішила до них, відчуваючи, що от-от зірвуся та знову почну плакати. Я ледве витерпіла увесь політ. Мені здавалося, що я помру від хвилювання.

— Божено, що ти тут робиш? — здивовано спитав мій батько, але я проігнорувала його.

Мама співчутливо глянула на мене, і я міцно вчепилася за її руки, наче за рятівний жилет.

— Будь ласка, скажи мені, що він у порядку, — попросила я.

— З ним усе добре, — сказала вона і легко погладила долонею по моєму волоссі. — Вадима прооперували, він у палаті.

— Мені можна до нього? Я... Я хочу побачити його.

— Він поки ще непритомний. Але як тільки він отямиться, то я скажу лікарям, щоб впустили тебе.

Я кивнула головою, втупивши погляд униз, але жодного полегшення не відчула. Мені треба побачити Вадима, почути його голос. Лише тоді я буду спокійна.

— Чому ти тут? — поцікавився тато, підозріло примруживши очі. — Хіба ти не повинна бути зараз в Парижі?

Мені стало ніяково, адже він не здогадувався про наш з Вадимом зв'язок. Я глибоко вдихнула та наважилася подивитися на нього.

— Тату, я... Я повинна зараз бути не в Парижі, а тут. Поруч з Вадимом.

Його брови зійшлися, і я розуміла, що він починав злитися. Мама відступила від мене, обійняла тата за плече та повела в інший бік коридору.

— Зараз я тобі все поясню, — сказала вона йому, озирнувшись на мене. Одними губами вона прошепотіла мені: — Я все владнаю.

Я ледь усміхнулася їй кутиками губ крізь сльози. Хвилювання за Вадима було таким сильним, що мало не вбивало мене. Я стиснула долоні та повільно опустила на стілець біля стіни коридору. Погляд зупинився на моїх колінах, а подумки я щоразу поверталася до тієї ночі, коли наговорила йому всяких дурниць. Але ж я навіть не здогадувалася, що у нього такі проблеми з батьком. Чому він не розповів мені? Я стиснула пальцями свої коліна та глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Але про спокій можна забути, адже я не зможу перестати хвилюватися, доки не переконаюся, що він у порядку.

— Отже, Париж... — почувся над моєю головою дівочий голос.

Я підняла погляд уверх і побачила дівчину, що прискіпливо витріщалася на мене. Віддалено мені здалося, що я бачила її колись раніше. Але що тоді вона робить тут?

— То він з тобою був там стільки часу? — спитала вона, примруживши очі. — Це через тебе він забув дати батькові гроші?

Мої брови злетіли вверх від усвідомлення. Виходить, що це та сама сестра Вадима, яку я інколи бачила з Луїзою. Моє хвилювання почало змінюватися на злість, але я стримала себе, бо просто нема сил на порожні сварки.

— А він повинен це робити? — тихо спитала я, дивлячись їй в очі. — Повинен забезпечувати свого батька, матір, тебе... У Вадима нема права на власне життя?

— Ти нічого не розумієш! — огризнулася вона, явно роздратована.

Я кивнула головою, бо справді не розуміла. Вадим був таким закритим, що ніколи й не розповідав мені про свої сімейні проблеми, а я й не питала. Лише одного разу він проговорився, що боїться втратити компанію, бо від нього залежить його сім'я.

— Мабуть, я справді ні чорта не розумію, якщо такий дорослий чоловік дбає не про себе, а про свою дорослу сестру з її дітьми та батьків. Ти хоч раз дала гроші своєму батьку? Чи, на твою думку, це завжди повинен робити Вадим?

— Та як ти смієш? — обурилася вона.

Я відвела погляд, важко дихаючи від хвилювання, що стискало мої груди. Очі пекли від сліз, але я не плакала. Мама ж сказала, що Вадим у порядку. Яна раптом схлипнула та опустилася на стілець поруч зі мною.

— Ти навіть не уявляєш, у якій я зараз ситуації опинилася, — почала вона, прикриваючи своє обличчя долонями. — Бар згорів, мама в лікарні непритомна, Вадима щойно прооперували, батька ще не спіймали. Усюди лікарі, поліція, свідчення... А у мене двоє маленьких дітей, яких я навіть не маю з ким залишити!

— Мені шкода, — прошепотіла я, коли вона почала плакати.

— Можливо, тобі здається, що ми використовуємо Вадима, але це не так. Він сам це все робив, зрозуміло? Сам вирішив допомагати нам, а ми й не відмовляли ніколи. А я... А що я? Зраджена жінка з двома дітьми, яка навіть не має освіти. Мій чоловік зрадив мене, коли я була вагітною. Вагітною, уявляєш? І як тільки я дізналася про це, то одразу ж розлучилася та повернулася додому. Лише Вадим допоміг мені. Він завжди це робив, як і належить старшому братові. Так, можливо, я не надто дбала про батьків, але я... Я боялася. І тато... Боже, що з ним стало?

Вона охопила руками свою голову та почала хитатися взад-вперед. Я не знала, що мені зробили, і чи варто підтримати її взагалі, але все ж легко поклала свою руку на плече дівчини. Згодом, коли вона заспокоїлася, то потягнулася до своєї сумочки.

— Це мені дали з поліції, — пояснила вона витягаючи маленький прозорий пакетик. — Сказали, що Вадим тримав це у своїй руці, коли його знайшли. Мабуть, це твоє.

Я опустила погляд на підвіску, яку подарувала йому в нашу останню ніч разом. Сльози навернулися на очі, і я легко кивнула головою. Яна віддала мені річ, а тоді підвелася. Вона пробурмотіла щось про дітей і пішла кудись. Я ж залишилася наодинці в коридорі з цією підвіскою в руках. Швидко витягнула її з пакета та обережно пальцями провела по контурах кулончика у вигляді сердечка. Подекуди ще навіть була засохла кров Вадима. Моє серце стиснулося, коли я легко пальцями провела по ній. Навіть не хотіла уявляти, що насправді пережив Вадим. Скільки у нього тих ножових поранень? Як це взагалі сталося?

— Твоя підвіска, — заговорила поруч мама, коли опустилася на стілець.

Я була така задумана, що не помітила, коли вона підійшла. Жінка тепло усміхнулася мені, глянувши на ланцюжок у моїй руці.

— Це було з Вадимом, — прошепотіла я. — Тут ще навіть залишилися сліди від його крові.

— Ти віддала йому підвіску своєї матері? — спитала мама, а я кивнула головою. — Ох, це так... Так чуттєво з твого боку.

Тієї ночі я вже знала, що Вадим закохався в мене, і повірила йому. Він стільки зробив для мене, що мені захотілося віддячити йому. Я мала лише цю особливу в моєму житті підвіску, яка дісталася мені від покійної мами. Але чомусь у той момент мені захотілося віддати її йому. Можливо, таким чином я намагалася замінити одну важливу людину іншою. Вадим був не просто особливим чоловіком у моєму житті, він був моїм єдиним коханням.

— Ти знаєш, як це з ним сталося? — спитала я, глянувши на маму.

Вона заперечливо похитала головою.

— Поки Вадим без свідомості, а його свідчення найбільш важливі.

— Ох, хоч би з ним усе було добре, — тихо прошепотіла.

— Буде, — сказала мама та обійняла мене за плечі. — Обов'язково буде. Скоро він отямиться, а ти допоможеш йому швидко одужати.

— Як... Як тато це сприйняв?

— Він здогадувався, бо коли Вадим був у Парижі, то зізнався йому, що приїхав до тебе.

— Справді? — здивувалася я.

— Він не пояснював, але твій батько сам усе зрозумів. Усі зрозуміли, Божено. Звісно, є багато сумнівних причин...

— Ти маєш на увазі нашу різницю в віці?

— Це також. Але хіба це має значення, Божено? Ніхто не має права втручатися у ваші життя, ніхто не має права заважати вам. Вадим хороший хлопець. Можливо, він трохи закритий і моментами занадто серйозний через ситуацію в його сім'ї, але я упевнена, що ти повернула його в ті миті, коли він був щасливим. Ти була промінчиком світла у його житті, Божено. Тому він і полетів до тебе в Париж, щоб усе виправити.

— Думаєш, він справді кохає мене? — спитала я.

— Навіть не сумнівався. Хіба в тебе можна не закохатися?

Я не стримала усмішки, коли мама погладила мене по голові та поцілувала в чоло. Я дозволила собі притулитися до неї, і вона обійняла мене, даруючи мені свою підтримку.

Цієї ночі я залишилася в лікарні, хоча мама й просила мене поїхати додому та відпочити. Але хіба я могла зробити це, коли Вадим досі тут та ще й без свідомості? Я хотіла бути першою, кого він побачить, коли отямиться. Мені дозволили переночувати в сусідній палаті. Мабуть, через утому я таки заснула, але як тільки прокинулася, то одразу ж попрямувала до Вадима.

Я помітила тата в коридорі. Його присутність змусила мене напружитися, адже від нього можна очікувати будь-якої реакції.

— Як Вадим? — тихо спитала я, коли підійшла до нього.

Він глянув на мене суворо, але водночас співчутливо. З його вуст вирвався глибокий втомлений видих.

— Отямився, — відповів батько.

— Отямився? — мало не закричала я. — То мені можна до нього?

Я уже зібралася бігти в палату, як тато зупинив мене, схопивши за руку.

— З ним зараз лікарі, — пояснив він. — І Вадим ще дуже слабкий.

Я з розумінням кивнула головою, знову відчуваючи сльози на очах.

— Скільки? — спитала я, дивлячись на тата. — Скільки у нього цих поранень?

— Три, — тихо відповів він. — У живіт.

Я похитала головою, а по моїх щоках покотилися сльози. У мене руки почали тремтіти, тож я глибоко вдихнула.

— Божено... — лагідно звернувся до мене батько. Я здивувалася, коли він пригорнув моє тіло у свої міцні обійми. — З ним усе добре, чуєш? Вадим уже отямився, і скоро вам дозволять побачитися.

— Тату, я знаю, що ти думаєш про нас. Тобі здається, що між мною і Вадимом усе не по-справжньому, але це не так. Я кохаю його. Дуже сильно кохаю. І він теж. Він теж закоханий у мене. Будь ласка, не забороняй нам бути разом.

Я міцно зажмурилася, ховаючи своє обличчя в його грудях. Мені не хотілося боротися ще й із заборонами батьків. Я б не пережила його.

— Я злий, — сказав тато, все ще обіймаючи. — Злий на Вадима, бо він дав слово, що не торкнеться тебе. Він обіцяв мені, присягався. Я довірив йому тебе. І мені неприємно, що він так безвідповідально поставився до своїх обіцянок.

— Він був дуже відповідальним, — заперечила я. — І Вадим сам хвилювався через те, що не дотримав свого слова, але усе почалося ще до Парижу. Рано чи пізно наші шляхи усе одно б перетнулися, бо...

— Він заснув, — голос лікаря за моєю спиною змусив мене замовкнути.

— Можна мені до нього? — попросила я та вибралася з обіймів батька. — Будь ласка. Я повинна переконатися, що він у порядку.

Лікар трохи вагався. Він чомусь глянув на мого батька, ніби радився ще й з ним. Я дивилася на нього з мовчазним благанням в очах, і зрештою він здався та дозволив мені деякий час побути з Вадимом у палаті.

Я дивилася на його непорушне тіло, і бачила у ньому ще сотні наших непроведених разом ночей. Він наче просто спав, а я була поряд і міцно тримала його за руку. Мій погляд був прикутий до його обличчя, що абсолютно не виражало жодних емоцій. У будь-який інший момент мені б сподобалося спостерігати за тим, як він спить, але зараз мені хотілося, щоб він якнайшвидше прокинувся.

Не знаю, скільки часу я просиділа так, тримаючись за його руку. Обережно опустила свою голову на нього та притулилася щокою до долоні Вадима. Мої очі блукали цими татуюваннями, і зрештою я відчула, що його пальці зарухалися. Повіки затріпотіли та повільно піднялися вверх, відкриваючи розмитий погляд блакитних очей.

— Привіт, — схвильовано прошепотіла я.