Розділ 39

Божена

Я прокинулася від легкого дотику до моєї щоки. Відчула лоскоти, тож трохи здригнулася. Повільно розплющила очі, насуплено глянувши на Вадима, що схилився наді мною. Я повернула голову до вікна та помітила, що уже почало світати.

— Що таке? — спитала я хриплим від сну голосом.

Вадим винувато стиснув губи. Мої брови зійшлися, і я повільно сіла на ліжку, коли помітила, що він чомусь був одягнений.

— Божено, мені треба повернутися додому, — тихо сказав він.

Усі барви зникли з мого обличчя, бо я точно не очікувала такого.

— Зараз? — уточнила я.

— Так, але це... Це ненадовго.

— Ти жартуєш? Ми тільки помирилися, і ти пообіцяв, що залишишся тут зі мною!

Очі наповнилися слізьми від образи. Я обійняла себе обома руками та сердито глянула на Вадима.

— Я приїду. Як тільки все владнаю, то одразу ж приїду до тебе.

Я не могла зрозуміти, що саме змусило його так раптово зібратися. Ще вночі ми насолоджувалися одне одним, спали разом. Я почувалася обманутою ідіоткою.

— Ти знову це робиш, — прошепотіла я, стримуючи сльози. — Знову кидаєш мене після того, як ми переспали.

Мабуть, це мені боліло найбільше. Не думала, що буду шкодувати через те, що знову віддалася йому цієї ночі. Я відкинула ковдру та підсунулася до краю ліжка, міцно стискаючи простирадла.

— Божено, прошу... — Вадим схопив мою руку та поклав її собі на коліна. — Я два місяці добивався тебе. Я зізнався тобі в коханні! Хіба я б кинув тебе ось так?

— Але ти робиш це, — ображено мовила я. — Чому саме зараз? Чому після того, як я знову довірилася тобі?

Вадим видихнув і підсунувся трохи ближче до мене. Мені чомусь кортіло зі всієї сили відштовхнути його.

— Є проблема, яку мені треба вирішити, — просто сказав він.

— Це пов'язано з твоєю роботою? — спитала я, глянувши йому в очі.

Вадим трохи опустив голову, а тоді коротко кивнув:

— Так. Це... Це робочі питання.

Я мало не засміялася вголос. Це було до біса образливо, адже мені здавалося, що я була для нього важливішою за роботу.

— Це неможливо, — зрештою сказала я та висмикнула свою долоню з його руки. — Ми з тобою неможливі, Вадиме. Ти присягався, що залишишся зі мною. Ти казав, що я потрібна тобі. Я... Я думала, що важлива для тебе. Але ти обманув мене. Ти змусив мене повірити тобі знову, а тепер ось так кидаєш посеред ночі після того, як вдовольнився мною. Це ніколи не було про почуття. — Я розчаровано похитала головою. — Ти просто злився, що у мене з'явився Ерік. І це було тільки для того... Для того, щоб возвеличити твоє его, ніби ти кращий за всіх інших чоловіків.

— Божено, — звернувся Вадим спокійно, але з нотками роздратування. — Ти починаєш говорити дурниці. Я повернуся за декілька днів, чуєш?

Я хмикнула, відвівши погляд до вікна. Мені стало так неприємно від самої себе. Хотілося насварити себе за те, що я так швидко знову піддалася йому.

— І ти розбудив мене, щоб попросити піти геть? — спитала я крізь стиснуті зуби.

— Ні, звісно ж. Я розбудив тебе, бо не хотів ось так їхати без жодних пояснень.

— Отже, робочі питання, — видихнула я. — Гаразд! Я... Я можу полетіти з тобою?

Я подивилася на Вадима, який втомлено зітхнув і відвів погляд. Якби він попросив мене поїхати з ним, то я без роздумів зробила б це.

— Краще не треба, — твердо сказав він. — Залишайся тут, Божено. Я все владнаю та приїду до тебе.

Він підвівся, а я продовжувала насуплено дивитися на нього. В один момент мене почало дратувати усе в ньому.

— Що і варто було довести, Вадиме, — я засміялася. — Ти боїшся, правда? Боїшся... Бо якщо ми прилетимо разом, то тобі доведеться пояснювати все моїм батькам. Тато, мабуть, думає, що ти тут по роботі, чи не так? Ти ж звик усім брехати, обманювати...

— Божено, годі! — гаркнув він.

Я слідкувала поглядом, як Вадим відійшов до коридору, де уже був складений його рюкзак з речами. Він схопив куртку та почав вдягати її.

— Знаєш, як я почуваюся? — голосно спитала. — Як малолітня дурепа, яку використовує дорослий чоловік. Ти ж цього і хотів, правда? Хотів таку малу дурну дівчинку, яка б мчала до тебе за першим покликом. Це ж абсолютно не вимагає обов'язків. Я тут, ти... Ти там. На своїй довбаній роботі. І тобі так комфортно, бо ти навіть не хочеш, щоб я поїхала з тобою!

Мій голос перетворився на крик, і я різко підвелася на ноги. Мені було боляче, що Вадим ось так просто збирається і... І їде від мене.

Він витягнув щось з верхньої тумби, а тоді підійшов до мене та зупинився навпроти.

— У мене літак через дві години, і я зовсім не маю часу, щоб слухати ці дурниці, — пробурмотів він.

Вадим схопив мою відкриту долоню та вклав у неї ключі. Я насупилася, дивлячись на них.

— Це ключі від цієї квартири, — пояснив він. — Забереш собі.

— Ключі від цієї квартири? — перепитала я, піднявши одну брову. — В мене не буде проблем з орендатором?

— Не буде, бо це моя квартира.

— Твоя? — відверто здивувалася.

Вадим глянув на мене таким холодним поглядом, що у мене мороз пройшовся по тілу.

— Я купив її для нас з тобою, але тобі, очевидно, легше подумати, що я використовую тебе, аніж повірити у те, що я по-справжньому закохався у тебе.

Мої губи затремтіли від бажання заплакати. Вадим стиснув мою долоню з ключами, а тоді попрямував до виходу.

— Ти обіцяв, що залишишся зі мною, але тебе вистачило всього лише на один день! — закричала йому в спину. — То ось таке твоє кохання, Вадиме?

— Поговоримо, коли я повернуся, — роздратовано кинув він наостанок.

Я здригнулася, коли за ним з грюкотом зачинилися двері. Мої ноги підкосилися, і я опустилася на ліжко, даючи волю сльозам. Погляд зосередився на ключах від цієї квартири.
Може, я погарячкувала?

Я вирішила не залишатися у Вадима, тому якнайшвидше зібралася та повернулася до себе. Думала, що зможу викинути всі дурниці, але мої думки щоразу поверталися до нашої розмови. Ми так негарно попрощалися. Частково я відчувала провину через це, але водночас мені було образливо та боляче. Невже це були аж такі важливі робочі справи, що він посеред ночі зібрався? Він навіть не пояснив нічого до пуття. Просто поставив перед фактом, що у нього рейс через дві години. Звісно, я образилася!

Спочатку я не могла заспокоїтися, бо хвилювалася через його переліт. Думала написати йому, але моя гордість зупинила мене. Хай сам спробує написати мені. Мені б не хотілося, щоб наш зв'язок втратився, але якщо він не напише чи не зателефонує, то я... Я більше ніколи навіть не гляну на нього!

Минула доба, а Вадим так і не дав мені про себе чути. Я не могла заснути, і весь час витріщалася у телефон. Моє серце глухо билося, а груди стиснуло від дивної тривоги. Навіть Стіч, якого я міцно обіймала, не забрав у мене хвилювання. Що зі мною відбувається? Що це за дивний страх?

Уночі я так і не змогла заснути, тому вранці почувалася жахливо. Також мені було неприємно через абсолютну байдужість Вадима. Він навіть не спитав у мене, як я добралася додому.

Зрештою я вирішила не зважати на це. Сьогодні на мене чекала зустріч з Анною, де ми мали узгодити й підписати контракт на найближчих пів року.

Я ніколи раніше не була в її кабінеті, але він виявився таким затишним. Десь в глибині душі я відчувала, що хотіла б теж мати свою справу, свій бренд, щоб не залежати ні від кого іншого. Але я розуміла, що не зможу поки впоратися з цим сама. До того ж не завадить досвід роботи з такими відомими модельєрами.

— Тобі все підходить? — спитала у мене Анна, кивнувши на контракт у моїх руках.

— О! Так, — погодилася я. — Так, усе підходить.

— Поки контракт лише на шість місяців. У жовтні-листопаді відбудеться осінній тиждень моди, тож нам потрібно підготувати щось розкішне. Сама розумієш, що роботи багато, тож цього разу однієї сукні буде мало.

— Розумію, — прошепотіла я. — Але у мене завжди багато ідей.

— Твій графік роботи прописаний у контракті.

Я кивнула головою, бо вже встигла подивитися його. П'ять повноцінних робочих днів на тиждень і одна невелика відпустка влітку. Мабуть, це мій єдиний шанс навідатися додому, а решту часу доведеться бути в Парижі.

— Робота розпочинається наступного понеділка, — додала жінка. — У тебе ще є декілька днів, щоб відпочити, набратися сил та енергії. Це дуже важливо.

— Звісно, — погодилася я.

— Якщо тебе все влаштовує, то... — Анна передала мені ручку.

Я поставила контракт на столик, взяла ручку в руку і вже зібралася поставити свій підпис, як почула рингтон телефону.

— Вибачте, — пробурмотіла я та потягнулася до сумочки. — Забула вимкнути звук. Я... Я зараз.

— Усе гаразд, — перервала вона. — Якщо це важливо, то можеш відповісти.

Я не знала наскільки це важливо, але поспішила з кабінету Анни, щоб не дратувати її цим рингтоном. Мало не зашпорталася у коридорі на своїх підборах. Телефон не змовкав, і коли я нарешті витягнула його, то побачила, що телефонувала мама.

— Так! — видихнула я, коли прийняла дзвінок. — Я зараз дуже зайнята, тому якщо це не терміново, то перетелефонуй, будь ласка, пізніше.

— Божено, — сказала мама таким тоном, що я одразу ж замовкла. — Не знаю, як повідомити тобі це, але я подумала, що тобі варто знати.

— Що? — схвильовано спитала я, спершись рукою до стіни.

Серце в грудях забилося швидше від хвилювання, а моє дихання стало уривчастим.

— Вадим у лікарні.

— Що?! — голосно скрикнула.

Я мало не впала, тож сперлася усім тілом до холодної стіни. Мої руки затремтіли, а на очі виступили сльози.

— Він був у реанімації, його прооперували, — почала вона, а я наче й не чула.

У вухах гуділо, голова паморочилася. Яка реанімація? Яка операція? Про що вона говорить!

— Мамо, що з ним сталося? — налякано спитала я. — Я нічого не розумію. Він тільки вчора вночі поїхав...

— У нього декілька ножових поранень, — відповіла мама.

— Но-жо-вих? — перепитала я, заїкаючись.

Я не могла і не хотіла вірити у це, тому заперечливо похитала головою. Ні, цього не може бути! Які ще ножові поранення?

— Два дні тому батько Вадима спочатку вдарив його маму по голові, а потім підпалив її бар, — пояснила мама, а я нажахано ахнула. — Вона сильно постраждала. Він прилетів, щоб знайти батька, бо той переховувався від поліції. Не розумію чому він пішов сам, але...

— Це його батько зробив? Це він поранив Вадима?

— Поки невідомо. Вадима цієї ночі знайшли на вулиці без свідомості. Яна лише декілька годин тому повідомила нас, і я подумала, що тобі теж варто знати.

— Господи... — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози покотилися по щоках. — Я зараз же прилечу. Боже!

Я побігла до виходу, все ще притискаючи телефон до вуха. Мама сказала, що він живий, але у важкому стані. Я почувалася жахливо через те, що наговорила йому тієї ночі, зірвалася. Він настільки не хотів мене засмучувати, що навіть не ділився своїми проблемами, а я... Я подумала, що він кинув мене. Якби ж я тільки знала! Я б нізащо не відпустила його самого.