Розділ 35

Вадим

Коли я повертався до Парижу, то явно не очікував затриматися тут аж на два місяці. Мені здавалося, що ми з Боженою зможемо швидко владнати свої проблеми, але вона була такою непохитною, що увесь цей час ігнорувала мою присутність і вперто уникала мене. Усі мої намагання поговорити з нею зазнавали суцільного краху, а кожна розмова завершувалася тим, що вона ненавидить мене. І я розумів це, читав у кожному її погляді та чув у кожному слові. В деяких моментах мені хотілося здатися, втекти назад додому і покінчити з цим раз і назавжди, але щоразу я зупиняв себе, змушуючи дати Божені трохи більше часу. Але щосекунди, дивлячись на неї здалеку без можливості підійти ближче, я розумів, що втрачаю її. Як зараз...

Я сидів у своєму автомобілі неподалік від місця навчання, де Божена проводила більшу частину свого часу. От-от мав відбутися показ, а це означало, що її практика добігала до кінця. Отже, їй нічого не залишиться, як повернутися додому. Моє повернення так само було неминуче. Я і так затримався тут занадто довго. Мені абсолютно не подобалося контролювати виробництво автомобіля дистанційно, але поки в мене не було вибору. Доводилося чимось жертвувати, і цього разу мені не хотілося відмовлятися від Божени.

Мій погляд одразу ж помітив її. Вона вийшла з будівлі в короткій червоній куртці. Не помітити її поміж цього білого лапатого снігу було неможливо. Поруч з нею йшла якась невисока дівчина, і вони зупинилися на тротуарі, обговорюючи щось. Я вже хотів вийти з автомобіля, як мене відірвав телефонний дзвінок. Тихо вилаявся, коли помітив на екрані знайоме ім'я. За цих два місяці Гордій жодного разу не телефонував до мене, тому такий раптовий дзвінок змусив мене напружитися.

— Так, слухаю! — сказав я, приклавши телефон до вуха.

Мій голос звучав напрочуд впевнено, а погляд досі був прикутий до Божени, яка широко усміхалася, розмовляючи про щось з подругою.

— Вадиме, привіт, — привітався чоловік. — Не хотів турбувати тебе раніше, але ти, здається, кудись зник. Де ти?

— Я зараз у Парижі, — відповів я, слідкуючи за кожним навіть мінімальним рухом Божени. — Уже як два місяці.

— Ти знаєш, що я не втручаюся у виробництво, але там, як виявилося, не все гладко.

— Ми вирішуємо ці проблеми.

Я не міг зізнатися, що все повільно, але неминуче летить шкереберть. Коли починаєш втілювати в реальність початкову ідею, то не завжди все вдається з першого разу. Інколи потрібно чимало спроб і невдач, щоб кінцевий результат був ідеальним.

— Працівники скаржаться, — додав він. — Їм не подобається, що ти відсутній.

— Я контролюю все дистанційно.

— Ти ж розумієш, що це так не працює. Ти потрібен тут. Інакше ми не встигнемо представити автомобіль на виставці у Женеві цієї осені. Залишилося не так багато часу.

Я стиснув щелепи, адже розумів, що доведеться робити вибір. Погляд знову відшукав Божену, яка тепер повільно йшла тротуаром на цих невисоких підборах. Я помітив, що її коричневе волосся тепер було злегка присипане снігом.

— Що ти забув у Парижі? — раптом спитав Гордій, явно розгублений. — Ти нещодавно тільки повернувся звідти. Якщо це стосується роботи, то я не думаю, що ти зараз у правильному місці.

— Це стосується вашої доньки, — сказав я твердо та достатньо голосно. — Тож я таки дійсно в правильному місці.

— Про що ти говориш, чорт забирай? _ Гордій, здається, злився. — Як твоя присутність у Парижі стосується Божени? Я знаю, що вона зараз там, але ти уже не повинен наглядати за нею!

— Але я хочу... — Мій погляд слідував за червоною плямою, що віддалялася. — Хочу бути тут з нею.

На іншому кінці лінії почулася тиша. Я не міг навіть уявити, що думав собі в цей момент Гордій, але мені було байдуже. Водночас я відчув дивне полегшення, адже більше приховувати свій зв'язок з Боженою я не зможу.

— Мені є, що сказати вам, — зрештою мовив я, виходячи зі свого автомобіля, — але це точно не телефонна розмова.

— Вадиме... — крізь стиснуті зуби сказав чоловік. — Тобі краще якнайшвидше пояснити мені все, бо я зараз борюся з бажанням полетіти до Парижу та натовкти тобі пику.

— Зробите це після мого повернення, — усміхнувся я. — До зустрічі!

Я вимкнув дзвінок раніше, аніж він зміг би ще щось сказати. Насправді реакція Гордія не здивувала мене. Я знав, що йому не сподобається така правда. І коли я розкажу йому все в деталях, то малоймовірно, що взагалі залишуся живим. А ще був Тео, який розлютиться не менше, аніж його батько. Вони думають, що наш з Боженою зв'язок неправильний, опираючись на нашу різницю у віці та абсолютно різні погляди на життя. Раніше я теж так думав, але тепер розумію, що це ніколи не було помилкою. Неважливо де б наші шляхи перетнулися — Париж це чи дім? Ми б усе одно відшукали себе одне в одному. І це ніколи не було між Коко й Іслеро. Це завжди було між нами...

— Ти сьогодні, здається, у гуморі, — заговорив я, коли наздогнав дівчину.

— Господи, ти досі тут? — Божена вдала здивування, хоча сама прекрасно знала про мою присутність.

Ми йшли пліч-о-пліч. Вона трохи опустила голову, і мені здалося, що дівчина прикусила нижню губу, ховаючи свою усмішку.

— Я не можу поїхати, — чесно сказав.

— Ти повинен зробити це. Минулого разу тобі не дуже хотілося залишатися тут зі мною, хоча у нас тоді все могло бути добре.

Могло... Це слово деякий час крутилося у моїй голові. Звісно, я міг ще тоді прийняти свої почуття та залишитися з Боженою, але на той час мені це все здавалося неправильним.

— Я підготував для тебе близько двадцяти побачень, — почав я, дивлячись перед собою. — Ти не прийшла на жодне. Але я все одно чекав тебе, сподіваючись, що одного разу ти таки прийдеш.

— Твої сподівання даремні, Вадиме, — твердий голос Божени був схожий на гучний ляпас. — Тобі справді не варто залишатися тут. Це вже в минулому, розумієш? Я хочу впевнено рухатися вперед, не боячись, що одного дня мені знову розіб'ють серце.

— Як щодо мого серця? — тихо спитав я, зупинившись біля будинку, в якому жила Божена.

Вона так само зупинилася та глянула на мене. Маленькі сніжинки заплуталися у її волоссі, а щоки дівчини порожевіли від морозу.

— Мені абсолютно начхати на нього, — сказала Божена зовсім без сумнівів. — Твоє серце вже давно розбили, Вадиме. І мені справді шкода, що я не змогла склеїти його.

— Божено... — видихнув я.

Моя рука потягнулася до неї, і я обережно поклав її на плече дівчини. Сніг під моєю гарячою долонею почав танути.

— Ти не втомилася уникати мене? — спитав я, глянувши їй в очі.

— А ти не втомився бігати за мною? — кинула вона, вивчаючи моє обличчя своїми красивими каро-зеленими очима. — Бо мене, відверто кажучи, це вже дістало.

— Я не наполягаю і не тисну на тебе, Божено. Я всього лише намагаюся порозумітися з тобою.

— Як бачиш, це не працює, — хмикнула вона та злегка схилила голову вбік.

— Бо ти не даєш мені шансу, — прошепотів я.

Вона похитала головою та глибоко вдихнула прохолодне повітря. Божена наче намагалася підібрати правильні слова, але все зводилося до довгої мовчазної тиші.

— Як справи з сукнею? — вирішив поцікавитися я. — Ти вже підготувала її до показу?

Дівчина, схоже, трохи здивувалася такій раптовій зміні теми. Вона зам'ялася у своїх дивних ваганнях, а тоді трохи розслабилася.

— Так, сукня уже готова, — відповіла Божена, злегка усміхнувшись. — Сьогодні я трохи підшивала низ, і мені вдалося поміряти її. Вона вийшла неймовірною, Вадиме. Досі не віриться, що моя сукня стане зіркою показу.

Божена глянула на мене, а я обережно підняв свою руку вверх і торкнувся нею до її щоки. Невеличка сніжинка застигла у неї на щоці, тож мій великий палець легко накрив її, змушуючи розтанути.

— Ти молодчинка, — похвалив я Божену, бо знав, як їй завжди це подобалося. 

— Ти теж причетний до цього, — нагадала вона майже пошепки. — Якби... Якби ти не допоміг мені, то у мене нічого б не вийшло.

Я підійшов ближче та обома долонями охопив обличчя дівчини, зазираючи їй в очі. Вона завмерла на місці в передчутті.

— Ніколи, — заговорив я, не відриваючи погляду від неї. — Ніколи, чуєш? Ніколи не сумнівайся в собі та не применшуй свої заслуги.

— Не буду, — пообіцяла вона після декількох хвилин мовчання.

Я нахилився та ніжно поцілував її в чоло. Вона була такою холодною, що мені хотілося міцно обійняти Божену, зігріти її. Але я знав, що вона відштовхне мене, тому вдовольнився лише цим незначним дотиком губ до чола дівчини, а тоді відступив. Вона трохи здивовано спостерігала за мною, знервовано смикаючи ручку сумочки на плечі. Я ж всунув руки в кишені пальта та відвів погляд вбік.

— У тебе сьогодні ввечері є плани? — тихо спитав, хоча наперед знав відповідь.

— Ні, — розгублено відповіла Божена, а тоді швидко виправилася: — Так! Так, у мене є плани. Я... Я маю зустрітися з Еріком.

Я кивнув головою, стискаючи щелепи. За цих два місяці я достатньо часто бачив її з ним, але наче наївний ідіот вірив, що вони не разом. Я просто банально не хотів приймати той факт, що Божена може бути з іншим.

— Якщо... — невпевнено почав я. — Якщо таки захочеш зустрітися зі мною, то я чекатиму тебе о шостій у тій кав'ярні, де ми вперше снідали разом. Пам'ятаєш?

Божена трохи потерла свої руки та коротко кивнула головою. Було помітно, що їй некомфортно поруч зі мною. Я не хотів більше турбувати її, тому просто розвернувся та пішов геть.

Як і обіцяв, я чекав Божену в кав'ярні за тим самим столиком, за яким ми сиділи, коли вперше прилетіли разом до Парижу. Тоді вона була для мене лише маленькою дратівливою дитиною, за якою мені доводилося наглядати. Я навіть подумати не міг, що вона стане дівчиною, яку я буду добиватися. Стрілки годинника уже показували восьму вечора, але я все ще наївно сподівався, що вона прийде. Щовечора я наказував собі йти геть після п'ятнадцятихвилинної відсутності Божени, але кожного разу затримувався аж до закриття.

Сьогодні вперше за два місяці мені закортіло чогось міцнішого, тому я перейшов у сусідній заклад, де був бар. Я випив декілька склянок віскі, але особливого полегшення не відчув. Ноги привели мене під будинок, в якому жила Божена і в якому я теж колись жив. Піднявши голову вверх, я побачив світло, що горіло з боку вітальні у її квартирі. У моїх думках з'явився образ Божени, яка сиділа на дивані та зосереджено малювала новий ескіз. Мені б хотілося опинитися зараз в цій кімнаті, аби мати змогу бодай декілька хвилин потайки поспостерігати за нею. І тільки я хотів піти до неї, як повз мене прямо до під'їзду пройшла тінь. Я впізнав його з першого погляду, адже так часто бачив поруч з Боженою за останній час. Хлопець зник у під'їзді, а я міцно стиснув долоні в кулаки. Отже, вона не збрехала. У неї справді зустріч з Еріком. Щоправда, я не думав, що ця зустріч відбуватиметься у неї вдома.

Тепер мені тут робити нічого, тому я розвернувся і пішов геть. Як і завжди, я говорив собі, що це кінець, остання крапля. Що я нарешті повернуся додому! Але щоразу зупиняв себе, бо попри все мені все ще здавалося, що наша історія не закінчилася.