Розділ 30

Божена

Я схвильовано провела руками по шовковій тканині яскравої червоної сукні, яку підібрала для сьогоднішньої вечері. Ще декілька днів тому я навіть не думала повертатися додому, але раптові канікули все змінили. Я не могла навіть собі зізнатися у тому, що приїхала сюди заради Вадима, але це справді було так. Я злилася, коли він не написав мені після того, як я відправила йому подарунок. Я навіть не цікавилася у Луїзи, чи залишив він кішку собі. Мабуть, боялася розчаруватися. Але в один момент зрозуміла, що мені час зустрітися обличчям зі своїми страхами. Якщо Вадим забув мене, то сьогодні я про це дізнаюся, а тоді... Тоді просто зникну з його життя назавжди. Ці думки крутилися в моїй голові, коли я пальцями вкладала густі кучері зі свого волосся, вдивляючись у своє обличчя у дзеркало. Сьогодні я навіть макіяж зробила яскравішим, аніж зазвичай. Тихий стукіт у двері змусив мене здригнутися.

— Так? — гукнула я та озирнулася назад.

Помітила, що двері злегка відчинилися, і мама просунула голову в невелику щілину. Її карі очі одразу ж розширилися, коли вона оглянула мене з ніг до голови. Я прочистила горло і сильно стиснула свої пальці.

— Божено, ти так підготувалася, — сказала вона, усміхнувшись мені. — У мене аж подих перехопило від цієї красивої сукні.

— Я сама пошила її, — тихо мовила. — Вирішила показати за вечерею.

Мама кивнула головою, не кажучи нічого. Я відчула, як мої щоки почервоніли. Сукня ледве досягала колін, а тугий корсет на тонких бретелях надто вдало підкреслював мою талію та округлі груди. Мабуть, для сімейної вечері це було занадто, але ж ніхто не знає, що насправді я вдягнулася так, аби наповал вразити Вадима.

— Ти молодчинка, — похвалила мене мама. — Я так радію твоїм успіхам.

— Дякую, мамо, — щиро сказала я.

Від її теплої усмішки мені стало спокійніше. Вона неабияк здивувалася, коли вчора ввечері побачила мене на порозі дому. Я не попереджала про свій приїзд, бо хотіла зробити сюрприз. Звісно, летіти літаком було лячно. Я мало не зомліла, коли він підіймався. Але це був пасажирський рейс, і присутність інших людей трохи заспокоїла мене. До того ж я міцно притискала до своїх грудей іграшку, яку мені колись подарував Вадим. Так мені здавалося, що він поряд. І в моїх думках ми навіть лічили та дихали разом. Це допомогло мені витримати політ.

— Я хотіла сказати, що уже майже всі зібралися, — голос мами пролунав крізь думки.

— Справді? — спитала надто схвильовано.

На язику вертілося бажання уточнити, чи Вадим уже прийшов, але я змовчала. Мама могла б щось запідозрити, а я боялася розповідати їй, хоча й хотіла цього дуже сильно. Я так втомилася тримати все у собі, але це була наша з Вадимом таємниця. Це було тільки між Коко та Іслеро.

Ми з мамою разом вийшли з моєї кімнати. Серце нестримно билося в грудях так, що мало не вистрибнуло. Моментами здавалося, що це станеться. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти свої нерви. Передчуття зустрічі з Вадимом було надто бентежним. Ми не бачилися уже два місяці. Ми навіть не спілкувалися! Звісно, я хвилювала перед зустріччю з ним.

Але у вітальні його не було. На знак привітання я обійнялася з усіма рідними. Тут зібралися всі найближчі: Вікторія з Алексом та Анастасією, вагітна Луїза з Тео, а також мама і тато. Залишилося дочекатися лише одного гостя.

Коли мама відійшла на кухню, я вирішила піти за нею, аби допомогти їй. Тихий стукіт у двері зупинив мене. Коли я озирнулася назад, то помітила, що усі продовжували залишатися у вітальні. Мабуть, через шум голосів та сміх Луїзи ніхто не почув цього. Ніхто, окрім мене. Я видихнула через рот, а тоді впевнено попрямувала до вхідних дверей та максимально тихо відчинила їх.

Я завмерла, коли наші погляди зустрілися. Мені здалося, що моє дихання зупинилося, наче зламаний годинник. Я кліпнула... Один раз, другий, третій... Вадим так само мовчки та непорушно дивився на мене. Згодом серце почало відбивати повільні удари, які щосекунди пришвидшувалися.

— Привіт, — тихо привітався Вадим першим.

Я вислизнула за двері та зачинила їх за собою, зупиняючись на ґанку просто перед Вадимом. Він стояв на нижній сходинці, тож наші обличчя були на одному рівні.

— Привіт, — сказала йому у відповідь.

Він усе ще надто пильно дивився на мене, від чого моє тіло тремтіло. Серце стиснулося від болю, коли я дивилася на такі знайомі риси обличчя. Я встигла так сильно засумувати за ним, що це наче різало мою душу на малесенькі шматочки.

— Радий тебе бачити, Божено... — Вадим ледь усміхнувся мені.

Я не зробила цього у відповідь. І хоч моє серцебиття прискорилося від того, як він вимовив моє ім'я, я намагалася триматися мужньо.

— Не думала, що ти погодишся прийти, — мій голос звучав так холодно.

— Чому? — спитав він, примруживши очі.

— Жодних листувань, — нагадала я, — дзвінків та зустрічей. Перших двох правил тобі чудово вдавалося дотримуватися.

— Ти злишся?

Це було очевидно, але я заперечливо похитала головою. Хотіла показати йому, що мені байдуже на нього, хоча це було далеко не так.

— На те, що ти за цих два місяці жодного разу не написав мені та не зателефонував, хоча я просила у тебе про це у своєму листі? — спитала я, піднявши одну брову. Вадим коротко кивнув. — Спочатку я злилася. Мені було неприємно та образливо, але згодом я зрозуміла, що це на краще.

М'язи на його обличчі сіпнулися, і Вадим міцно стиснув щелепи. Його погляд був прикутий до моїх очей — такий холодний, сухий та без емоцій.

— У якому сенсі? — спитав він хрипло.

— Думаю, мій хлопець не зрозумів би, якби я листувалася з тобою увесь цей час, — байдуже сказала я, змахнувши волосся зі своїх плечей. — Тож ти справді мав рацію, коли припинив усе між нами.

— Твій хлопець? — перепитав Вадим, звівши густі світлі брови.

Я не знала, що саме він відчував у цей момент, але мені хотілося зачепити його. Хотілося, аби він шкодував про те, що неодноразово відштовхнув мене.

— Так! — радісно мовила я та широко усміхнулася. — Він дуже милий та хороший.

— Сподіваюся, не такий милий, як Філіп, — крізь стиснуті зуби пробурмотів Вадим. — Йому ти теж довіряла.

— У нас з Еріком усе по-справжньому, Вадиме. Не хвилюйся, він не образить мене.

— Отже, Ерік...

— Він справді дуже милий, романтичний та добрий хлопець. Потім покажу тобі фотографію з нашого останнього побачення. Він влаштував для мене...

— Обійдуся без подробиць, — різко перервав мене Вадим. — Дякую.

Він опустив свій погляд униз, і коли я прослідкувала за ним, то побачила в його руках букет світло-зелених троянд. Моє серце защемило від спогадів, що раптово нахлинули на мене, адже саме такі троянди колись він подарував мені під час нашого останнього побачення. Я глибоко вдихнула, намагаючись внормувати своє прискорене серцебиття.

Піднявши очі вверх, помітила на собі погляд Вадима. Важко було прочитати емоції на його обличчі, а погляд чоловіка був розгубленим. Він трохи невпевнено простягнув мені квіти.

— Це для мене? — не менш розгублено спитала я.

Вадим кивнув. Мої губи злегка здригнулися. Тремтливими руками я схопила букет та притиснула його до своїх грудей. Мій погляд блукав бутонами квітів тоді, коли Вадим не відривав очей від мене.

— Дякую, — сказала я щиро.

— Це теж тобі, — додав він і простягнув мені також невеликий пакетик.

— Сьогодні ти щедрий на подарунки, — тихо пробурмотіла. — Знову білизна? Мушу зізнатися, що попередню я викинула.

Це було брехнею, але я помітила в очах Вадима спалах легкого гніву та розчарування.

— Ти маєш право робити з моїми подарунками усе, що забажаєш, — аж занадто спокійно сказав він.

Я втомлено видихнула, бо не могла більше вдавати радість та щастя від стосунків з іншим, хоча все було зовсім не так. Моє серце настільки затужило за Вадимом, що я готова була вже зараз кинутися йому на шию.

— Навіщо це все? — спитала я, глянувши на нього. — Хіба ти не хотів, щоб я забула тебе? Чому тоді нагадуєш про себе?

— Бо я радий тебе знову бачити, — так просто відповів він. — І... Можливо, я помилився.

Вадим піднявся на одну сходинку вище, і тепер його тіло було надто близько до мого. Я все ще обіймала букет обома руками, тож мої пальці майже торкалися його живота. Довелося відкинути голову назад, аби глянути в очі Вадиму.

— Божено... — почав він трохи схвильовано.

Його погляд блукав моїм обличчям, а сам він наче хвилювався та підбирав слова.

— Чорт! — вилаявся він і похитав головою. — Ти така красива, що я не можу ніяк зібратися.

— Що? — пошепки спитала я. — Що ти хочеш сказати мені?

— Я... — Вадим запнувся, а я затамувала подих в очікуванні його відповіді. — Я...

— О, ви тут! — голос Луїзи змусив мене налякано здригнутися.

Я різко озирнулася назад, глянувши на неї великими очима. Я навіть не помітила, коли вона вийшла з дому! Дівчина спочатку підозріло переводила погляд з мене на Вадима, зосереджуючи увагу на букеті в моїх руках, а тоді широко усміхнулася.

— Усі чекають на вас.

— Ми вже йдемо, — пропищала я, намагаючись звучати не так схвильовано.

Коли відвернулася від Вадима, то наче спиною відчувала його тепло. Він ішов позаду, але аромат знайомих парфумів усе ще наповнював мої легені. Я не стримала своєї усмішки від усвідомлення того, що він таки користується тими парфумами, які я зробила для нього. Принаймні я сподівалася, що він не використав їх навмисно для цього вечора.

За столом ми сиділи навпроти, і від цього я помітно нервувала, адже завжди відчувала на собі його погляд. Дрібні розмови ні про що не допомогли мені розслабитися. А ще проблема була в мені та моїх почуттях до Вадима. Я дивилася на нього майже щосекунди. Постійно шукала очима, аби хоч на мить спіймати його погляд. Почувалася залежною від потреби глянути на нього, а бажання торкнутися його було в рази сильнішим. Щоразу, коли наші погляди зустрічалися, я шарілася та опускала очі в тарілку. Мені здавалося, що він міг прочитати усі мої думки, а вони були не зовсім пристойними.

— Як щодо гарячих французів? — раптом спитала Луїза достатньо голосно. — У тебе вже знайшовся залицяльник?

— Думаю, що в такої красуні він не один, — заявила мама та тихо засміялася.

— Поліно! — невдоволено сказав тато.

— А що не так? Божена уже доросла дівчинка. Не бачу нічого поганого у тому, що вона отримує увагу від хлопців.

— У мене вже є хлопець, — тихо мовила я та помітила, як усі за столом глянули на мене.

— Хто він? — поцікавилася поруч Луїза.

— Це Ерік, — відповіла я.

— Ох, він такий милий! — дівчина мало не застогнала.

— Це той, що тоді був з нами у клубі? — уточнила Вікторія. Я кивнула головою. — Справді дуже хороший хлопчик. Мені ще тоді здалося, що ти небайдужа йому.

— Знаю. Спочатку я відмовила йому, але він почав діяти та добиватися мене. Потім якось я погодилася сходити з ним на побачення, тож... — Мій погляд відшукав блакитні очі Вадима. — Тепер ми разом.

Я брехала. Брехала так відверто та навіть не червоніла. Так, Ерік проявляв до мене зацікавлення. Так, я ходила з ним на побачення, але це було більше схоже на дружню зустріч. Я навіть не цілувалася з ним, але Вадиму точно цього знати не варто. Чого лише вартував його сердитий вираз обличчя. Навіть те, що він спирався підборіддям на свої складені долоні не приховало тієї сили, з якою він стискав щелепи.

Після декількох простих запитань про мого хлопця розмова відійшла в інше русло. Тепер на першому місці був чемпіонат з перегонів, тож я, як мені здавалося, непомітно підвелася та попрямувала до коридору. Я знала, що він іде за мною. Мені не треба було навіть озиратися, бо відчуття підказували мені, що Вадим позаду мене. Його погляд наче пропалював мою спину, тож я відійшла коридором далі та зупинилася в найтемнішому куточку, спираючись до холодної стіни.

Тихі кроки ставали ближчими. Я байдуже дивилася на носочки своїх туфель, ігноруючи дивне переможне відчуття. На обличчі з'явилася хитра посмішка, коли Вадим зупинився навпроти мене. Я глибоко вдихнула повітря, змішане з ароматом його п'янких парфумів. Він сперся однією рукою до стіни біля моєї голови, а тоді нахилився обличчям до мене. Я підняла на нього свій погляд, зауважуючи, що між нами були всього лише лічені сантиметри.

— Ти намагаєшся спровокувати мене? — спитав він, примруживши очі.

— Здається, спрацювало, — зауважила я та гордо здійняла голову вище. — Тобі, схоже, щось не подобається.

— Так, мені, бляха, не подобається, що ти весь вечір говориш про свого хорошого ідеального хлопчика.

Я здригнулася від його тону, але моє серце чомусь забилося швидше. Дурні метелики в животі прокинулися після довгої сплячки.

— Виглядає так, наче ти ревнуєш, — фиркнула я, криво посміхнувшись. — Не вдавай, що тобі не все одно.

— Я не вдаю, Божено, — крізь стиснуті зуби мовив він. — Якщо ти хочеш почути, що я ревную тебе, то я готовий сказати це вголос.

— Скажи! — кинула виклик я. — Ну ж бо, зізнайся! Чи ти... Ти боїшся, як і завжди?

Я кліпнула, щоб відігнати непрохані сльози. Мені не хотілося плакати перед ним, але біль та образа були такими сильними.

— Ти навіть не попрощався зі мною нормально, — тремтливо прошепотіла я.

Мені стало ненависно від усвідомлення того, що я так швидко зламалася перед ним. Сильніше притиснулася до стіни, щоб утворити більшу відстань між нами, але це не дуже допомогло.

— Божено... — видихнув Вадим. Його подих залоскотав мої губи. — Я думав, що так буде краще для нас обох.

— Ти повівся як останній егоїст!

— Пробач, — сказав він, здається, щиро. — Тоді я ще не розумів, що прив'язався до тебе надто сильно. І зараз, коли ти говориш про те, що у тебе хтось є, я... Я знаю, що не повинен ревнувати тебе, але я ревную, чорт забирай! Ревную так сильно, що божеволію від однієї думки про те, що ти була з кимось іншим.

— Вадиме...

— Я скучив за тобою, — пошепки перервав він мене. Вадим притиснувся своїм чолом до мого чола. — Скучив за твоїми обіймами, за твоїм запахом, теплом, заразним сміхом. Думав, що одразу ж забуду тебе, але не було й дня, щоб я не згадував тебе, про нас.

— Але ти не написав мені, — дорікнула я. — І не зателефонував. Я чекала.

— Я намагався триматися якнайдалі від тебе, — зізнання вирвалися з нього разом з подихом і влучили мені прямісінько в серце. — Але ось ти навпроти мене, і я втрачаю контроль, Божено. Втрачаю свідомий розум настільки, що хочу поцілувати тебе просто тут і зараз.

Я підняла свої руки та міцно вчепилася пальцями за його плечі. Наші погляди були прикутими одне до одного. Мої губи поколювали в передчутті. Я не менше бажала поцілунку з ним. Мабуть, він прочитав відповідь чи дозвіл у моїх очах, бо я незчулася, як його губи жадібно накрили мої.