Розділ 29

Вадим

Пряний, терпкий, злегка гіркий аромат з ноткою солодкої ванілі завитав у повітрі. Я глибоко вдихнув його, наповнюючи свої легені знайомим запахом. Скільки я вже нюхав ці парфуми за останніх декілька днів? Важко полічити. Вранці, вночі, в офісі... Як зараз. Я не міг налаштуватися на роботу, тому просто крутився на кріслі та вдихав аромат, який створила для мене Божена. Мені здавалося, що він ідеально підходить для мене. Дивно, що за такий короткий термін вона змогла так глибоко пізнати мене. І хоч я намагався не прив'язуватися до неї, зараз чудово розумів, що це сталося вже давно. Звісно, я знав, що після нашого зв'язку в Парижі моє життя не буде таким, як раніше, але я не думав, що викинути Божену зі своєї голови — майже неможливо. І, як виявилося, вона засіла не тільки в моїй голові. Саме це усвідомлення лякало мене найбільше. Я насупився, розглядаючи пляшечку парфумів. Мені стало цікаво, чи відкривала вона свою. На мить закортіло, щоб ми обмінялися ними, аби знову вдихнути солодкий аромат кокоса...

Стукіт у двері мого кабінету змусив мене похапцем кинути пляшечку в верхню шухляду. Після мого короткого дозволу двері відчинилися. Сьогодні на Луїзі було менше рожевого, але все одно хоч одна річ на ній мусила бути її улюбленого кольору.

— Ти зачастила до мене, — тихо пробурмотів я, адже її присутність здивувала мене. — Твій чоловік може неправильно це сприйняти.

Луїза закотила очі та підійшла до мого столу. Мій погляд опустився на велику коробку з отворами в її руках.

— Не думаю, що Тео ревнував би мене до тебе, — сказала вона та втомлено видихнула. — Просто ви з Боженою вирішили зробити з мене кур'єра!

Вона невдоволено зморщила свій ніс, а я зацікавлено підняв одну брову. Серце пропустило декілька ударів у передчутті.

— Ось! — Луїза підсунула коробку до мене. — Божена попросила мене зробити тобі подарунок від неї. Я з самого ранку ганялася по всьому місту, щоб знайти саме цю породу.

— Що? — трохи розгубився я.

— Відкрий коробку, — сказала Луїза.

Вона сперлася до столу, наче їй було складно стояти. Це не дивно, враховуючи, що вона вагітна. Я підвівся, а тоді відсунув для неї стілець. Дівчина тихо подякувала, коли опустилася на нього. Я руками потягнувся до коробки. Мені було цікаво, що всередині, але водночас я чомусь нервував. Божена була непередбачуваною, тож я навіть не здогадувався, що вона підготувала для мене.

Я відкрив коробку, і в цей момент мій погляд зустрівся з великими зеленими очима. Усередині все наче завмерло. Я затамував подих, здивований та розгублений.

— Бенгальська кішка, — заговорила Луїза.

Маленький плямистий клубочок налякано тремтів у коробці, коли я не міг погляду відвести від цих зелених очей. Вони були майже ідентичними з кольором очей Божени. Мої губи злегка здригнулися, коли я пригадав, як колись сказав їй, що вона нагадує мені кішечку.

— Божена запевняла мене, що тобі потрібна саме ця порода, — додала дівчина. — То навіщо тобі кішка, Вадиме? Я думала, що у тебе нема часу на домашніх тварин.

— Це дійсно так, — тихо пробурмотів я.

Божена добряче підставила мене з цією кішечкою. Але варто було мені взяти тварину на руки, як я зрозумів, що ніколи не зможу віддати її. Маленька голова притулилася до моїх грудей. Коричнева шерсть виявилася такою м'якою та приємною на дотик, майже як волосся Божени.

— Ох, мало не забула! — скрикнула Луїза та почала ритися у своїй сумочці. Вона витягнула звідти якийсь лист. — Це теж тобі.

Я взяв у руки конверт та, все ще тримаючи кішку на руках, повернувся до свого робочого місця.

— То як усе минуло в Парижі? — поцікавився я, глянувши на Луїзу.

— Весело, — відповіла вона. — Ми ходили утрьох в клуб. Потім ще з'явився друг Божени...

— Філіп? — різко спитав я.

Луїза звела свої тонкі світлі брови та насупилася. Вона заперечливо похитала головою.

— Ні, Ерік, — відповіла дівчина.

— Хто, бляха, такий цей Ерік? — не зміг приховати роздратування у своєму голосі.

Блакитні очі Луїзи округлилися від здивування. Марно було щось пояснювати, адже вона, здається, сама уже все зрозуміла.

— Якийсь знайомий Божени з навчання, — сказала вона тихо. — Це нічого серйозного.

— Добре.

Я опустив погляд і знервовано постукав пальцями по столу. Очі зачепилися за лист. Я так сильно хотів прочитати його, але Луїза була тут і слідкувала за кожним моїм рухом.

— Вадиме, між вами щось сталося? — поцікавилася вона, не відриваючи від мене свого пильного погляду. — Ви обоє дивно поводитеся. Ти сам не свій відколи повернувся, а Божена стала така закрита і мовчазна. Здається, наче вас обох щось тривожить.

— Нічого не сталося, — заперечив я. — У мене зараз важливий етап у житті, адже я готую новий автомобіль до виставки, а Божена... Вона просто подорослішала.

Я опустив погляд на кішечку, що тепер уже почала вилизувати свою лапку. Вона більше не тремтіла біля моїх грудей. Вона наче знайшла поруч зі мною свій спокій та умиротворення.

— Добре, якщо так, — сказала Луїза тихо. — Я піду вже. Вчора ввечері тільки повернулася, а сьогодні майже весь день шукала цю кішку. Втомилася трохи.

— Тобі треба більше відпочивати, Луїзо. Як Божена відреагувала на мій подарунок? — спитав я, бо справді хотів знати.

Луїза, яка уже збиралася йти, зупинилася біля дверей та озирнулася на мене. Мені було байдуже, що вона собі думала.

— Я не знаю, — відповіла вона, знизуючи одним плечем. — Божена не відкривала твого подарунка при мені. Вона взяла коробку та сховалася у своїй кімнаті. Ви обоє стали дуже дивними.

На цих словах вона вийшла з мого кабінету, а я взяв у руки запечатаний лист. Серце глухо билося у грудях від дурного хвилювання, коли я намагався відкрити його. Мій погляд відшукав чорні слова, написані на білому папері:

«Перед своїм від'їздом ти залишив мені іграшку, яка нагадує мені про тебе. Думаю, ти не хочеш, аби я забувала тебе (скажу, що це неможливо). Я так само хочу залишити себе у твоїй пам'яті з поваги до усього, що між нами було. Я не знаю, ким ти був зі мною: Вадимом чи Іслеро... Але я хочу подарувати тобі Коко, бо впевнена, що ви обоє любили її. Мені неприємно, що між нами все закінчилося ось так. Розумію, що ти боїшся своїх почуттів, але я сумую за тобою. Дуже сильно сумую. Тож якщо я важлива тобі, якщо потрібна тобі, то ти завжди можеш мені написати чи зателефонувати.
Я чекатиму цього, Вадиме. Завжди.
Від Б.
П.С. не ображай Коко;)»

Я раз за разом перечитував її слова і в кожному з них знаходив себе. Моє серце так само тужило та сумувало за нею, але моя свідомість була надто потужною. Я не міг керуватися почуттями, тому намагався тримати холодний розум. І хоч як би сильно мені не хотілося написати Божені чи зателефонувати їй, я знав точно, що не зроблю цього.

Кішка на мені зарухалася. Вона впилася своїми кігтями у мою сорочку, вимагаючи від мене уваги. Мої руки занурилися в її м'яку шерсть, я підняв кішку так, що її мордочка була на рівні з моїм обличчям.

— Привіт, Коко! — привітався я, дивлячись у ці глибокі зелені очі...

Через місяць
Дратівливий шурхіт мав би заважати мені, але я вже звик до цього. Коко була дуже активною дівчинкою. Вона постійно хотіла гратися та вимагала уваги від усіх. Інколи вона аж занадто нагадувала мені Божену. Але ця нав'язлива кішечка водночас подобалася мені. І в офісі її полюбили усі. Моментами Коко була такою чарівною та дивовижною, що неможливо було не полюбити її.

Пухнастий клубочок скрутився біля мого стегна. Я зосередився на екрані ноутбука, переглядаючи уже виготовлені макети частин автомобіля. У моїй голові він був надзвичайним.

— Годі, Коко! — невдоволено сказав я, коли вона почала тертися до моєї ноги. — Я зайнятий.

Але вона не вгамовувалася, вимагаючи від мене своєї уваги. Я чудово знав, що мої наївні прохання не переконають її. Зрештою я відірвався від ноутбука та обережно поклав кішку собі на коліна. Вона почала задоволено бити мене своїми лапками. Я всміхнувся та легенько пальцями почухав її шию. Їй це завжди подобалося. У такі моменти вона одразу ж заспокоювалася. Я глянув на свою долоню, на якій було так багато подряпин від її гострих кігтів. І щоразу, дивлячись на Коко, я божеволів, адже вона так сильно нагадувала мені Божену. Після обміну подарунками ми знову зникли з життя одне одного. Я не написав їй, а вона не зробила цього так само. Минув ще один місяць нестерпної туги за нею, хоча я думав, що зможу побороти це на наступний же день після від'їзду. Яким же я був наївним ідіотом.

У голові закрутилися слова Божени про те, що я не зможу забути її, шукатиму її в кожній іншій жінці. Так і було. Я не міг і не хотів навіть дивитися на когось іншого. Три тижні тому Луїза фактично змусила мене зустрітися з тією Діаною, але все обмежилося короткою розмовою у ресторані. Можливо, раніше я б зацікавився нею чи просто використав для фізичного задоволення, але вона здавалася мені нічим. Я не відчув до неї абсолютно нічого. Навіть приваблива зовнішність та виразні форми не зацікавили мене.

Я провів рукою по шерсті Коко, яка голосно мурчала від задоволення. Рингтон телефону відірвав мене від цього процесу. Коко вже готова була вчепитися у мене своїми кігтями, коли я забрав від неї свою руку. Вона так часто ображалася. Я насупився, коли побачив на екрані ім'я Гордія. Востаннє він телефонував мені ще, мабуть, у Парижі.

— Так? — спитав я надто різко, коли прийняв дзвінок.

— Привіт, Вадиме! — його голос звучав надто радісно. — Знаю, що вже пізно, але я хотів повідомити тобі, що Божена приїхала. Думаю, ти хотів би знати про це.

— Приїхала? — перепитав я та зірвався на ноги. Коко засичала, адже я скинув її зі своїх колін. — Як? Хіба вона не повинна ще три місяці бути в Парижі?

— Їм дали тиждень канікул, — сказав Гордій. — Вона вирішила зробити нам сюрприз. Ми навіть не знали про це. Поліна мало не впала, коли побачила її на порозі.

— Зрозуміло, — тихо прошепотів я надто схвильовано. — Вона сама прилетіла чи з кимось?

Божена надто сильно боялася літати. Вона б не змогла сісти в літак самостійно. Мене злила одна думка про те, що вона прилетіла з кимось. Хоч я й сказав їй знайти іншого, від усвідомлення цього мені ставало гірко на душі.

— Сама, уявляєш? Вона нас усіх дуже здивувала.

Я усміхнувся та повільно опустився на підлокітник дивана.
Моя дівчинка...
Чомусь відчув таку гордість за неї. Якби вона була тут поряд зі мною, то я б без роздумів похвалив її. Вона б подарувала мені у відповідь на похвалу свою красиву чарівну усмішку. Їй завжди так подобалося, коли я хвалив її.

— Ти завжди відмовлявся від вечері у нас, — почав говорити Гордій, — але Божена зараз тут. Думаю, вона буде рада побачити тебе. Ми усі збираємося завтра, тож я хочу запросити тебе також. Нам би хотілося віддячити тобі за те, що ти зробив для нас.

Я відмовлявся лише тому, що відчував провину перед Гордієм і Тео. Мені було соромно дивитися їм в очі чи просто сидіти за столом, але Божена... Чорт! Я так сильно хотів побачити її, що від цього моє серце почало нестримно калатати в грудях.

— Гаразд, — погодився я без вагань. — Я прийду.