Розділ 25

Божена

— Мені вже страшно! — голосно сказала, перекрикуючи дивний шум.

Піднявся такий вітер, що моє волосся майоріло в різні боки. Я нічого не бачила, адже Вадим для чогось закрив мої очі своїми руками. Я лише відчувала його за своєю спиною. Ми зупинилися. Шум посилився, а прохолодний вітер вдарив у обличчя. Я ледь затремтіла, адже в цій короткій чорній спідниці здавалося надто холодно. Я не розуміла, де ми взагалі знаходимося.

— Ти готова? — голос Вадима пролунав біля самого вуха.

— До чого? — схвильовано спитала.

— Побачити те, що я підготував для нас, — відповів він.

Серце глухо билося в грудях у передчутті. Якщо Вадим закрив мої очі, то це точно щось таке, що мало б злякати мене.

— Т-а-а-а-к, — промовила тремтливо, а тоді впевненіше додала: — Так, готова.

— Точно?

— Так.

— Упевнена на сто відсотків?

— Уф! Не знущайся! — буркнула я та роздратовано тупнула ногою по асфальту.

— Гаразд, — Вадим тихо засміявся.

Я відчула, що він забрав свої руки, але не поспішила розплющувати очі. Зробивши глибокий вдих, я таки заспокоїла себе та повільно відкрила повіки. Мої очі розширилися від здивування та переляку. Я декілька разів покліпала очима, щоб перевірити чи у мене часом нема галюцинацій. Але все було насправді.

— Ні... — заперечила я та похитала головою.

— Так! — заявив за моєю спиною Вадим.

— Ні-ні-ні...

Я уже хотіла розвернутися та втекти звідси, як Вадим раптом схопив мене за руку та почав тягнути до величезного чорного гелікоптера. Один його вигляд лякав мене так сильно, що я мало не зомліла.

— Будь ласка, — попросила я, відчуваючи сльози на очах. — Ти, бляха, точно вирішив мене вбити!

Я почала злитися, адже замість того, щоб провести останні два дні з насолодою, він робить ось це... Я зупинилася на місці та почала виривати свою руку з його хватки.

— Годі, Божено! — Вадим був значно сильнішим за мене, тож різко притягнув моє тіло до себе. — Я обіцяю, що тобі сподобається.

— Як мені може сподобатися це?! — налякано закричала я. — Минув місяць відтоді, як вперше зійшла з борту літака, а для мене це досі стрес! Ти... Чим ти взагалі думаєш?

— Я хочу допомогти тобі побороти свій страх. Як ти плануєш через п'ять місяців повернутися додому? — Вадим ніжно охопив моє обличчя своїми долонями та глянув мені в очі. — Я знаю, Божено. Знаю, що ти боїшся. Але ти будеш зі мною, чуєш? Я заберу твій страх.

— Це неможливо, — приречено прошепотіла я. — Це... Вадиме, це складніше, аніж ти собі думаєш.

— Довірся мені, — попросив він, не зводячи з мене погляду. — Прошу.

— Я дуже сильно боюся. У мене всередині усе тремтить так, що я наче задихаюся.

— Пам'ятаєш, як ми підіймалися на Ейфелеву вежу? Ти теж боялася, але я був з тобою, і тобі навіть сподобалося.

— Це абсолютно різні речі, Вадиме. Ейфелева вежа не забрала у мене батьків.

Я відвела погляд, ховаючи свої сльози. Мої руки так сильно тремтіли, хоча вони й були опущеними вниз. Вадим очікував мого рішення, але я не могла наважитися. Мені було погано від одного вигляду цього гелікоптера.

— Тут найкращі пілоти, — почав Вадим. — Жодного разу не було трагічних випадків. Повір, я б ніколи не привів тебе сюди, якби знав, що ти постраждаєш. Те, що сталося з твоїми батьками... Це прикро і боляче. Я навіть не уявляю, як складно було тобі. Але ти сильна, Божено! — Ці його слова змусили мене глянути йому в очі. — Ти справді дуже сильна, і розумна, і талановита, і смілива. Я захоплююся тим, яка ти.

— Чесно? — спитала я трохи недовірливо.

— Чесно, — відповів Вадим так упевнено. — Я знаю, що довший час думав про тебе неправильно. Мені здавалося, що ти з тих неконтрольованих підлітків, які роблять усе наперекір.

— Вау! Приємно, — пробурмотіла я.

— Але погодься, що моментами ти справді поводилася як маленька дитина.

— Можливо... Інколи. Тобто ти хочеш сказати, що змінив свою думку про мене?

— Я хочу сказати, що мені раніше треба було заглянути на те, що ховалося за цією красивою оболонкою.

Я не стримала усмішки, коли він поцілував мене спочатку в щоку, а тоді в шию.

— Довірся мені, — знову попросив він. — Обіцяю, що тобі сподобається.

— Даєш слово? — спитала я.

— Ну... — Вадим трохи скривився. — Мені не зовсім вдається дотримувати свого слова, враховуючи те, що сталося між нами. Але я присягаюся, що це слово точно дотримаю.

Я перевела погляд на гелікоптер, а тоді знову на Вадима. Він так переконливо дивився на мене, що я не могла не погодитися, тому коротко кивнула головою. Я так міцно стиснула руку Вадима, коли ми підіймалися, що мало не зламала нам обом кісточки. У гелікоптері було значно менше місця, аніж у літаку. Коли я сіла на м'яке та доволі зручне сидіння, Вадим присів поруч, щоб допомогти мені застібнути пасок безпеки. У мене так сильно тремтіли руки, що я б не змогла цього зробити. Після цього він передав мені навушники, які я наділа уже самостійно. Коли Вадим опускався поруч зі мною, я помітила між нами столик, на якому були фрукти, солодощі, шампанське та закуски. Це так схоже на романтичне побачення, що я усміхнулася. Упевнена, що будь-яка інша дівчина зараз пищала б від радощів, але я боялася.

Відчула, як долоня Вадима стиснула мою руку. Ми уже були зачинені в цьому гелікоптері, і я розуміла, що от-от він почне підійматися. Страх змусив мене ще дужче затремтіти. Піт виступив на чолі, а мені здавалося, що я зараз почну задихатися.

— Божено, — лагідно звернувся до мене Вадим. — Заплющ очі, гаразд?

— Гаразд, — налякано прошепотіла я, але таки послухалася.

— А тепер зроби глибокий вдих і видих, — сказав чоловік. Його голос був наче заспокійливе для мене, тож я намагалася вслухатися до того, що говорив Вадим. — Вдих і видих... Вдих і видих.

Він повторював ці слова, а я слухняно виконувала усе, міцно тримаючись за його руку. Я знала, що ми уже в повітрі, але не наважувалася розплющувати очі. До того ж Вадим не казав мені цього робити.

— Полічи до десяти.

— Один, два, три... — почала я. — Десять.

— Молодчинка! — Вадим похвалив мене. — А тепер у зворотному порядку.

Я кивнула головою та почала лічити від десяти до одного. Моє дихання внормувалося, а страх раптом кудись зник, бо я була надто зайнята лічилкою.

— Поверни голову вбік, — продовжив підказувати Вадим. Я зробила те, про що він просив. — А тепер повільно розплющ очі.

Мої повіки затріпотіли, коли я відкрила їх. Серце наче зупинилося від краси, яка відкрилася мені. Усі вогні Парижу виблискували з висоти пташиного польоту. Ми не підіймалися надто високо, тож я могла помітити верхівку Ейфелевої вежі чи впізнати Тріумфальну арку. Я дивилася на ці жовті вогні, що виблискували посеред ночі, затамувавши подих. Мені здавалося, що я бачила в цей момент найкраще видовище у моєму житті.

— Красиво, правда? — Вадим нахилився до мене.

— Дуже, — прошепотіла я. — Це... Це вау!

Коли я глянула на нього, то зауважила легку сором'язливу усмішку на його вустах. Я не стримала своєї, тож деякий час ми мовчки сиділи та дивилися одне на одного. Я знову перевела погляд у віконце, щоб роздивитися увесь Париж, не пропустити жодного цікавого місця.

Через приблизно п'ятнадцять хвилин польоту, Вадим відкоркував шампанське та розлив його у келихи. Я вирішила скуштувати шоколадні цукерки, які лежали поряд і просто-таки дивилися на мене. Гелікоптер зробив декілька кіл навколо Парижу. Я не лише заспокоїлася, а нарешті відчула себе розслабленою та задоволеною.

— Це схоже на побачення, — зауважила я та зробила ковток алкоголю. — Романтична вечеря у гелікоптері — це найкраще, що ти міг вигадати.

— Я зробив це не для того, щоб вразити тебе, — сказав він.

— Для чого тоді?

Я на мить завмерла, очікуючи його відповіді. Але Вадим мовчав, наче намагався підібрати слова.

— Для того, щоб ти полюбила небо, — зрештою мовив він. — Щоб не боялася літати й не дозволяла своїм страхам заволодіти тобою.

— Як щодо твоїх страхів? — поцікавилася я.

— У мене їх нема, — так просто відповів Вадим.

— А я думала, що ти боїшся закохатися в мене, — сказала жартома, але серйозний вираз обличчя Вадима змусив пошкодувати про сказане, тож я тихо додала: — Не зважай!

Він ніяк не прокоментував це, а я відвернула голову вбік і сильно прикусила нижню губу, щоб приховати засмучення. Звісно, я не очікувала якихось зізнань від нього, але ці дні разом були неймовірними. Я знала точно, що ніколи їх не забуду. Ще через тридцять хвилин гелікоптер почав сідати на посадку. З'явилася легка іскра страху, але вона одразу ж зникла, коли Вадим переплів наші пальці. Його близькість, тепло, запах, обійми, голос, підтримка — це все відривало мене від найгірших думок. Мені було спокійно поруч з ним і так добре.

Вадим першим вибрався з гелікоптера, а коли я почала спускатися, то раптом обійняв мене за стегна та підняв на руки. Я сором'язливо засміялася, обіймаючи його за шию.

— Ура! Ми живі, — сказала я, широко усміхаючись.

— Дякую, — прошепотів Вадим, дивлячись мені в очі.

— За що? — розгубилася я.

— За те, що довірилася мені. Для мене це дуже цінно.

— Це я тобі дякую. Не знаю, як летітиму додому сама...

— Спочатку дихаєш, а потім рахуєш до десяти, щоб відвернути увагу від страху, — нагадав він. — Запам'ятала?

— Запам'ятала, — видихнула я, притулившись своїм чолом до його чола. — Я буду сумувати за тобою.

— Не варто, Божено. — Вадим опустив мене на ноги, але обійняв за талію обома руками. Я ж вперлася долонями до його грудей. — Тільки не сумуй за мною, гаразд?

— Чому?

— Бо це не те, чого я хочу.

— Чого тоді ти хочеш?

Мій голос був напружений, але я намагалася говорити впевнено. Вадим стиснув губи, наче обдумував свої наступні слова.

— Я хочу, щоб ти забула про мене, коли це все закінчиться. Щоб не мучила себе марними спогадами. У тебе все життя попереду. Стільки знайомств, пригод, розваг! І хіба ти не повинна радіти? Ти нарешті будеш вільною. Вільною від мене та мого контролю.

— Але я не хочу.

У очах забриніли сльози. Я ледве стримувалася, щоб не заплакати.

— Ніхто більше не буде діставати тебе. Ніхто не наказуватиме тобі, що робити. Ніхто не буде забороняти тобі йти туди, куди забажаєш.

— Але так само ніхто не буде підтримувати мене, — сказала я, дивлячись у його очі. — Ніхто не обійматиме вночі, не цілуватиме.

— Чому ж ніхто? — Вадим криво посміхнувся. — Впевнений, що рано чи пізно ти познайомишся з хорошим хлопцем, у якого по-справжньому закохається. І який так само кохатиме тебе.

Мені здалося, що моє серце щойно розбилося на малесенькі шматочки. Я готова була сказати Вадиму, що кохаю його, але він... Він не кохає мене.

— Ти справді хочеш цього? — спитала я, не вірячи своїм вухам. — Хочеш, щоб я була з іншим, коли ти поїдеш?

Вадим мовчки дивився на мене, наче боровся сам з собою. Його очі бігали моїм обличчям. Я бачила, що він напружений і ще щось дивне. Я не розуміла його зовсім.

— Так буде правильно, — зробив висновок він. — Ти заслуговуєш бути щасливою з кимось значно кращим за мене.

— Але я хочу...

— Т-ш-ш-ш... — Вадим перервав мене, притиснувши свій палець до моїх губ. — Це був прекрасний період, за який я завжди буду тобі вдячний. Але ми з самого початку знали, що наші шляхи розійдуться.

— У нас ще є один день, — нагадала я. — Завтра.

— Так, ще один день, — монотонно повторив він.

Я покліпала, щоб відігнати непрохані сльози. Мені не хотілося, аби усе так закінчувалося, але я, схоже, досі не маю жодного впливу на Вадима. Він непохитний у своєму рішенні поїхати звідси та порвати зі мною.

— Обіцяю, що зроблю красивий кінець нашої історії, — тихо прошепотіла я.