Розділ 22

Вадим

Я відчував її страх, важке дихання та хвилювання. Божена не сказала жодного слова відтоді, як ми увійшли до ліфта Ейфелевої вежі. Її долоня сильніше стиснула мою, коли ми почали підійматися. З нами у кабінці були ще люди, але залишалося трохи вільного простору. Божена могла хоча б трохи відійти, але вона не зробила навіть мінімального кроку. Коли ми піднялися на перший поверх, де було трохи більше як п'ятдесят метрів, дівчина помітно напружилася. Ми почали підійматися далі, і вона раптом сильно зажмурилася та уткнулася обличчям мені в шию.

— Я боюся, — зізналася Божена, наче їй важко давалися ці слова. — Так високо.

Звісно, вона боялася, хоча і намагалася не показати цього. Але це був мій план. Вона боялася не лише літати літаками, а узагалі все, що пов'язано з висотою. Коли вона через п'ять місяців повертатиметься додому, то мене не буде поряд, щоб підтримати її. Я хотів, щоб вона поборола свій страх і впоралася з цим сама.

— Не хвилюйся, — прошепотів їй на вухо та заспокійливо провів долонею по її спині. — Я з тобою.

— Скажи мені, Вадиме, ти хочеш нас убити? — Божена налякано подивилася на мене. — Коли я погоджувалася піти з тобою на побачення, то не це мала на увазі!

Її реакція змусила мене усміхнутися. Вона сильніше притиснулася до мене, коли ліфт раптом затремтів. Мені хотілося показати Божені красу Парижу з найвищої точки, але тепер уже я не був упевнений, що вона це оцінить. Мій погляд блукав залізними конструкціями, скріпленими між собою. У той час створити трьохсотметрову вежу — це була майже фантастика. Я завжди дивувався геніальністю людей, які змогли створити щось таке, чим потім захоплювалися поколіннями.

— Тобі не подобається перспектива померти разом зі мною? — вирішив пожартувати я.

Але Божена не оцінила мого жарту. Вона роздратовано зітхнула та легко вдарила мене долонею в плече, хоча і продовжувала тулитися до мене, наче маленька кішечка.

— Ти жахливий, — пробурмотіла вона.

— Вибач, що виявився не таким романтиком, як ти очікувала.

Божена підняла на мене погляд своїх красивих каро-зелених очей. Я досі не міг повірити, що увесь цей час саме вона була моєю Коко. Можливо, я й не шкодував про нашу ніч, але однозначно вважав її помилковою. Але це сталося. Безповоротно... Прекрасно... Неправильно...

Моя долоня лягла на її щоку, і я легко погладив великим пальцем її ніжну шкіру. З одного боку було помилкою не дотримати слова, яке я дав своєму найкращому другові, а також батьку Божени. З іншого боку — це не могло не статися. Не тоді, коли вона Коко, а я — Іслеро. Тому я й вигадав цю гру для нас. Гру, що має термін у п'ять днів. Я не міг дозволити собі продовжувати це, навіть якщо десь у глибині душі мені й хотілося цього.

— Ні, це, безумовно, романтично, — промовила Божена, перевівши погляд до вигляду, що постав перед нами з другого поверху. — Мабуть, будь-яка інша дівчина це б оцінила, але я... Я боюся.

— Тому ми й робимо це, — пояснив їй я. — Хочу, щоб ти глянула в очі своєму страху та поборола його.

— Це буде непросто.

— Але я допоможу тобі. Просто довірся, гаразд?

Вона усе ще сумнівалася, але в її розгубленому погляді з'явилося трохи впевненості.

— Повір, ця Ейфелева вежа не впаде лише тому, що ти тут, — додав я. — Тут сотні туристів щодня, Божено. Ще ніхто не впав.

— Це не зовсім переконливо, — пробурмотіла вона та зморщила свій красивий маленький носик. — Але гаразд! Я... Я спробую.

— Розумничка, — похвалив її я та пригорнув у свої обійми.

Відчув, як її губи на моїй шиї розтягнулися. Я помітив, що їй дуже подобалося, коли я хвалив її, говорив, як сильно пишаюся нею. Вона завжди усміхалася у такі моменти.

— Тобі це подобається? — тихо спитав я, нахилившись до її вуха. — Подобається бути моєю слухняною дівчинкою?

Вона, здається, усміхнулася ще ширше. Я помітив легкий рум'янець, яким покрилися її щічки. Божена коротко кивнула головою, сором'язливо глянувши на мене. Її обличчя було так близько, що я міг з легкістю поцілувати дівчину. Я й хотів цього. Ці пухкі рожеві губи манили мене, але поруч зі мною хтось невдоволено прочистив горло, і я згадав, що ми тут не одні. На жаль. Я випрямився, зауважуючи косий погляд старшої жінки. Божена тихо захихикала, ховаючи своє обличчя в моїх грудях.

Коли ми приїхали на третій поверх, то нарешті вийшли з ліфта. Я бачив, як тремтіла Божена. Навіть моя підтримка не допомагала. Вона намагалася не дивитися у бік скляних загороджень, щоб побачити увесь краєвид Парижу. Божена трималася точно по центру тоді, коли всі інші просто-таки бігли до вікон. Я помітив, що вона зупинилася, тремтячи усім своїм тілом.

— Божено, — звернувся я, охопивши своїми долонями її обличчя. — Я хочу, щоб ти довірилася мені.

— Я намагаюся, — відчайдушно прошепотіла вона, наче боялася, що розчарує мене. — Вибач, якщо мені це погано вдається.

— Усе гаразд, чуєш? Я зараз покажу тобі дещо, і якщо ти все ще будеш боятися, то ми підемо.

Божена винувато прикусила нижню губу, але насправді це я мав почуватися винним. Очевидно, що їй не сподобається тут, якщо вона боїться висоти. Просто мені здавалося, що я зможу переконати її та врешті-решт допоможу їй побороти страх. Коли вона кивнула головою, то я попросив її заплющити очі. Повіки дівчини повільно опустилися, а я обійшов Божену та додатково ще накрив її очі своїми долонями.

— Це мені подобається більше, — тихо сказала вона. — Не бачити нічого, а лише відчувати тебе.

Я ледь усміхнувся її словами. Вирішив трохи розслабити Божену, тому залишив легкий поцілунок на шиї дівчини. Уночі їй це подобалося. Шепочучи їй, яка вона прекрасна та все ще осипаючи поцілунками її шию, я відчув, як напруга в тілі дівчини поступало зменшилася. Вона нарешті розслабилася настільки, що ледь відхилилася назад, просто в мої обійми. Я повів її вперед, і вона послухалася. Мої руки все ще закривали очі Божени, тож вона не могла нічого бачити. Я підвів її до скляного загородження, де нікого не було. Тут можна було побачити увесь Париж в усій його красі. Вона мала б це оцінити.

— Париж такий прекрасний, а я не можу погляду відвести від тебе, — прошепотів їй на вушко. Мої слова дали правильний ефект, бо Божена тихо захихикала. — Що? Це правда.

— Перестань, — попросила вона, продовжуючи усміхатися.

— Не поводься так, наче тобі не подобаються мої слова.

— Дивно чути таке від тебе. Мені варто було раніше звабити тебе, щоб ти почав дивитися на мене по-іншому.

І хоч її слова були безневинними, вони чомусь зачепили мене. Я дійсно не бачив. Я не уявляв у ній ту дівчину, з якою колись пристрасно кохатимуся на старому дивані. Диван... Ще один пункт, який мені не подобався. А саме той факт, що ми його не зламали. І поки Божена не встигла напружитися від мого мовчання, я швидко спитав:

— Ти готова?

— До чого? — Божена засміялася. — Ти плануєш мене скинути з цих... На якій ми висоті?

Я забрав свої руки. Мені навіть не варто було говорити Божені розплющити очі, бо вона уже це зробила. Спочатку вона часто покліпала, щоб сфокусувати зір. Я помітив, як її очі розширилися, а сама вона глибоко вдихнула.

— Вау! — вражено прошепотіла дівчина.

— Двісті сімдесят шість метрів, — тихо сказав я та міцно обійняв Божену зі спини.

Думав, що вона знову злякається, але цього не сталося. Дівчина раптом усміхнулася, заворожено розглядаючи краєвиди. Вона відхилилася мені на груди, а її долоні накрили мої руки, що лежали на її животі.

— Це неймовірно, — мовила вона так тихо.

— Не дивися вниз, Божено, бо усе найпрекрасніше нагорі...

Ми прогулювалися третім поверхом, а потім повернулися на другий, щоб повечеряти в одному з кращих ресторанів "Le Jules Verne". Я забронював для нас столик біля вікна з виглядом на усе місто. Уже встигло стемніти. Париж, як і сама Ейфелева вежа, світив яскравими світлами. Це справді було видовищно. Навіть для мене.

— Ти раніше був тут? — поцікавилася Божена.

— Я не підіймався на Ейфелеву вежу, якщо ти про це, — зізнався я, гортаючи сторінки меню. — Це вперше.

— Чому тоді зробив це зі мною?

Я підняв погляд на неї. Вона уважно дивилася на мене в очікуванні моєї відповіді.

— Бо мені здалося, що тобі це сподобається. А ще я хочу, щоб ти перестала боятися висоти.

— Тут дуже гарно... — Божена відвела погляд вбік. — Знаєш, я не так часто згадую своїх батьків.

Я напружився, бо не очікував, що вона почне про це розповідати.

— Але буває так, що накриває, — продовжила вона своїм монотонним голосом. — Я не можу нарікати, бо мені дуже пощастило з моїми прийомними батьками, але вони... Вони ніколи не будуть мені рідними. Як і я для них.

— Вони люблять тебе, Божено, — обережно сказав я.

— Я теж їх люблю! Але це не те, розумієш? — Божена глянула на мене. — Це не та любов.

Я відклав меню та лагідно схопив її за обидві руки. Вона сиділа навпроти та дивилася на мене так, наче я був не просто другом, коханцем чи наглядачем. Я був усім для неї.

— Їх уже не повернути, але у тебе є люди, які завжди будуть з тобою.

— Завжди? — спитала вона з такою надією в голосі, що у мене серце стиснулося.

— Я буду... — тихо прошепотів, але не уточнив, що не завжди.

Вона, здається, зрозуміла. Божена висмикнула свої руки, коли до нас підійшов офіціант, щоб наповнити наші келихи вином. Я помітив, що вона знервовано заправила передні пасма свого волосся собі за вуха. Було помітно, що щось тривожило її, але вона не зізнавалася. Але я прекрасно знав, що причиною цього був сам я.

— Цікаво, якби я зустріла тебе, коли ти був простим хлопцем, — заговорила Божена так легковажно.

На її обличчі красувалася чарівна усмішка, а сама дівчина крутила у руці келих з вином.

— Коли я був простим хлопцем, то ти тільки народилася, — зауважив я.

— Неправда! — Божена насупилася. — Я тоді, мабуть, пішла уже в перший клас.

Вона засміялася, і від звуку її заразного сміху я не стримав свого. Божена злегка схилила голову вбік, уважно розглядаючи мене.

— Серйозно, Вадиме! Мені дуже цікаво, яким ти був колись. Тоді, коли ще не мав своєї компанії та носив щось звичайне, а не ці дорогезні костюми.

— Я і зараз ношу звичайні речі.

— О так! — Божена закотила очі. — Твої речі за сотні та тисячі доларів справді д-у-у-у-у-же звичайні.

— Ти як ніхто маєш знати ціну речам, — сказав я.

— Я й не сперечаюся. Просто... Я б хотіла дізнатися, яким ти був раніше.

— Тоді, коли вдень працював у барі матері, а вночі сидів у гаражі, збираючи мотоцикли? — спитав я, піднявши одну брову. — Це однозначно не той період мого життя, у який би я хотів повернутися.

— Розумію, — прошепотіла Божена злегка засмучено.

Вона трохи опустила голову вниз, а я голосно зітхнув. Не хотілося мені ображати її чи зачіпати почуття дівчини. Принаймні не зараз і не цих єдиних у нашому житті п'ять днів разом.

— Гаразд, — зрештою погодився я. — Думаю, що можу на один день повернутися у своє минуле життя.

— Справді? — Божена одразу ж оживилася.

— Покажу тобі завтра, — пообіцяв я.

Вона кивнула головою та широко усміхнулася, задоволена собою. Я опустив погляд у свою тарілку з пастою. Навіть не зрозумів, як так вийшло, що думка Божени таки почала мати для мене значення.

— Вадиме, — раптом звернулася вона, змушуючи мене глянути на неї. — Якщо у нас є лише п'ять днів, то можна один буде для мене?

Я не знав, чому вона захотіла цього, але не зміг відмовити.

— Який? — спитав я.

— Останній, — тихо прошепотіла вона з сумною посмішкою, яку намагалася приховати. — Тоді я підготую для нас щось цікаве. Хочу... Хочу, щоб це все між нами гарно закінчилося.

Я кивнув головою, погоджуючись з нею. Принаймні ми обоє знали, що фінал нашої історії вже дуже близько.