Розділ 15

Божена

Я не встигла насолодитися ніжністю губ Вадима, як він сильно стиснув мої руки та відштовхнув мене від себе. Я часто покліпала, примруживши свої очі, адже деякий час ми були без освітлення, а зараз... Мої очі розширилися від усвідомлення, а рот відкрився. О Господи! Це ж усі бачили! Усі...

— Там задній вихід! — Вадим кивнув на двері позаду мене. Він всунув мені в руку ключі. — Чекай на мене в автомобілі та не висовуйся.

Я кивнула головою, і коли він відпустив мої руки, то трохи зігнулася та побігла до виходу. Мені залишалося лише молитися, аби мене ніхто не впізнав. А якщо це зняли на камеру?

— Ідіотка! — прошипіла я, вдаривши долонею по своєму чолі. — Дурепа!

Я сиділа в салоні його автомобіля та знервовано перебирала пальцями на своїх колінах. Хвилювання і страх пробирали мене до самісіньких кісток. Я зовсім не думала, коли поцілувала Вадима. Це було абсолютно спонтанне рішення, про яке я неабияк шкодувала. По-перше, йому це точно не сподобалося. По-друге, це побачили абсолютно усі. Якщо ж зняли на камеру, то уже завтра на порозі моєї квартири будуть батьки. І як пояснити їм усе? А Вадим? У нього ж теж можуть бути проблеми. Я притулила долоню до своїх губ та почала знервовано гризти ніготь великого пальця.

Пройшло достатньо багато часу, перш ніж я побачила на горизонті Вадима. Я напружилася ще сильніше та майже вбилася в сидіння автомобіля. Мені хотілося сховатися в ньому, бо злість Вадима читалася за кілометр. Коли він відчинив дверцята з боку водія, я затремтіла від прохолоди, що з'явилася в салоні. Чоловік сів за кермо, мовчки дивлячись перед собою.

— Пробач, — почала я, винувато прикусивши нижню губу. — Це було неправильно.

— Це було нерозумно, — буркнув він. — Максимально безглузде рішення з твого боку. Чим ти взагалі думала?

Він повернув голову до мене. Його сердитий погляд мало не спопелив мене. Я ще сильніше притиснулася до сидіння. Я була за крок до того, аби вистрибнути з автівки та втекти якнайдалі звідси.

— Ти не думала, — продовжив він. — Але ти добряче підставила нас.

— І що тепер буде? — пошепки спитала я, боячись навіть вдихнути.

— Для тебе нічого, — відповів Вадим уже спокійніше. Він потягнувся, щоб завести двигун. — Пощастило, що я стояв спиною до глядачів і закрив тебе собою. Декілька фотографій усе ж є, і в прямому ефірі теж побачили, що поцілунок був. Але тебе неможливо впізнати.

Я видихнула з відвертим полегшенням та перевела погляд до вікна. Принаймні ніхто не буде знати, що це я поцілувала Вадима.

— Ти везуча, — скупо додав він. — Навіщо ти взагалі поцілувала мене?

Я відчувала, що Вадим кинув свій косий погляд у мій бік. Жар підступив до щік, покриваючи їх рум'янцем. Я стиснула пальці перед собою та швидко облизала пересохлі губи. Цього поцілунку було занадто мало, аби щось відчути, але це все ж сталося.

— Я просто розізлилася на тебе, — тихо відповіла, опустивши голову вниз. — І потім, коли ми залишилися наодинці. Там було так темно, а ти так близько. І... Я не знаю. Мене наче щось штовхнуло зробити це. Ти гніваєшся?

Я наважилася глянути на Вадима. Він був зосереджений на дорозі, хоча і трохи знервований. Звісно, він злився. Я ж поцілувала його ось так на публіку. Можливо, у нього навіть проблеми будуть через мій необдуманий вчинок.

— Я намагаюся переварити усе, що сталося, — відповів він. — Ти неприємно здивувала мене, Божено.

Я стиснула губи, відчуваючи сором. Очевидно, що йому не сподобалося цілуватися зі мною. Хоча це й поцілунком важко назвати. Я здригнулася, коли в салоні заграла мелодія. Мій погляд опустився на телефон Вадима, на якому висвітлилося знайоме ім'я. Я напружилася ще дужче. Вадим поруч тихо вилаявся, але прийняв дзвінок і ввімкнув його на гучномовець.

— Так, слухаю! — максимально спокійно сказав він, хоча цей тон здався мені награним.

— Вітаю, Вадиме, — заговорив мій батько. — Телефоную сказати, що бачив прямий ефір і приємно вражений твоєю промовою.

— Дякую.

Я прочистила горло та перевела погляд до вікна. Серце швидко калатало у грудях від хвилювання.

— А відкриття узагалі було феєричним, — додав мій батько. — Не очікував такого від тебе.

— Та я сам не очікував, — пробурмотів поруч Вадим. — Власне, це було не заплановано. Якось не в той момент відкрилася ширма.

— Тепер усім цікаво, хто ж та твоя таємнича дівчина. Але мене насправді це турбує.

— Чому?

— Ти ж наглядаєш за Боженою, так?

— Т-а-а-а-к, — протягнув Вадим.

— Я сподіваюся, вона не бачить і не чує тих дівчат, яких ти водиш до себе.

Я зажмурилася, прикривши очі долонею, адже через мене Вадим тепер здається гульвісою.

— Ні, з цим все в порядку, — сказав він.

— А той поцілунок... Божена теж була на виставці?

— Ні, — заперечив Вадим. — Вона залишилася вдома, щоб намалювати ескіз на понеділок. У них там короткі терміни, багато навчання. Їй не до виставки та інших розваг.

— Тоді добре, — мовив батько. — Поліна хвилюється, що твоє особисте життя може нашкодити Божені. Вона дуже сором'язлива, скромна та недосвідчена дівчинка.

Я скривилася, коли тато говорив про мене так. Швидко глянула на Вадима, що пройшовся по мені поглядом, зосередившись на прозорих вставках на сукні.

— Ага, — погодився він, криво посміхнувшись. — Вона справді дуже скромна і сором'язлива. Вам нема про що хвилюватися. Я вас запевняю, що в нас усе в порядку, а моє особисте життя абсолютно не тривожить Божену. Власне, ви можете поговорити з нею про це.

— Уже пізно. Не хочу турбувати її.

— Так, розумію. Вона, мабуть, уже спить.

— Тоді я радий, що у вас усе гаразд.

— Так! Я зараз за кермом.

— Що ж, бувай! І передавай вітання Божені.

— Обов'язково! — пробурмотів Вадим, а коли дзвінок завершився, то глянув на мене. — Тобі вітання від батька.

— Я чула.

Вадим видихнув та задумано потер долонею своє підборіддя. Я не знала, як часто він обманював, але йому це непогано вдавалося.

Більше він нічого не сказав. Ми мовчки їхали до самого будинку. Потім так само мовчки підіймалися на свій поверх. Уже біля дверей своєї квартири, я глянула на Вадима, що зупинився поруч.

— Через два тижні я поїду, — почав він. — Залишилося не так багато часу, але я повинен внести певні умови для нашого перебування тут.

— Які? — поцікавилася я.

— Хоч як би сильно ти не злилася на мене, — Вадим уважно подивився мені в очі, — ти більше ніколи не поцілуєш мене. Зрозуміла?

— Це через те, що тобі не сподобалося?

Я не хотіла, щоб мій голос звучав так ображено, але не могла з цим нічого вдіяти. Я схилила голову вбік, слідкуючи за ним. Вадим же всунув руки в кишені штанів і підійшов на крок ближче до мене. Мій погляд опустився на його губи, які мені так і не вдалося вдосталь спробувати.

— На це є багато причин, — пояснив він.

— Хочу знати їх усіх, — сказала я, гордо здійнявши голову.

— Гаразд! — Вадим кивнув головою. — У нас з тобою велика різниця у віці. Дванадцять років, Божено! Це зовсім немало. Також ти надмірно емоційна, запальна, абсолютно нерозважлива і зовсім не підходиш мені.

— Он як? — мало не засміялася.

— І я так само не підходжу тобі, — додав він. — Тобі лише дев'ятнадцять. У тебе ще все життя попереду. Не поспішай, гаразд?

— Гаразд, — погодилася я, намагаючись звучати байдуже. — Це все?

— Так, це все.

— Тоді... Добраніч!

Я натягнуто усміхнулася та обернулася спиною до Вадима. Думала, що він одразу ж піде до себе, але чоловік стояв, доки я не зачинила за собою двері. Не знаю чому, але мене засмутили його слова. Звісно, я не очікувала, що він поцілує мене у відповідь та скаже мені, яка я прекрасна. Але він такий категоричний щодо нас. І я не розуміла, чому мене це хвилює. Відчувала, що мене тягне до нього, але просто не розуміла чому. Здається, я так сильно заплуталася.

Уже вночі, коли я лежала у ліжку, то помітила повідомлення від Іслеро. Я ніжно провела пальцями по екрані, уявляючи його обличчя. Ще один чоловік, до якого мене тягне, але якого я абсолютно не знаю.

Islero: Не можу дочекатися, коли побачу тебе. Я вже скоро повертаюся додому.

Я сумно посміхнулася, бо моє "скоро" буде через п'ять місяців. Але йому я поки не казала про це. На екрані висвітлилося ще одне повідомлення.

Islero: Може, ми одразу домовимося про зустріч? Моє терпіння на межі, Коко.

Його слова змусили мене усміхнутися. Принаймні хоч один чоловік божеволіє від мене. Але я була змушена розчарувати його.

Coco: Мені шкода, але мої справи в Парижі затягнулися.

Islero: Стоп! ЩО?

Я здивувалася, бо не зовсім зрозуміла його реакцію. Повільно сіла на ліжку та сперлася до спинки.

Coco: Ми зможемо зустрітися трохи пізніше.

Islero: Ти зараз в Парижі?

Coco: Так. Хіба я не казала тобі?

Islero: Ні, ти не казала, чорт забирай! І це не може не тішити, бо я теж зараз у Парижі.

Мої очі збільшилися, а я вражено ахнула. Що? Він теж зараз у Парижі? Якесь дивне відчуття задоволення та схвильованості з'явилося всередині. О Боже! Якщо він тут, то... То ми можемо зустрітися.

Islero: Завтра о четвертій годині чекатиму на тебе в кав'ярні на вулиці Ансьен-Комеді. Прийдеш?

Уже завтра? Так швидко... Моє серце забилося сильніше, адже від цього рішення залежало наше з ним майбутнє. Звісно, я боялася реакції Іслеро, коли він побачить мене. У його уяві я була трохи іншою, досвідченішою. Але я зроблю все, щоб не розчарувати його. Місяці нашого спілкування вартували того, аби нарешті зустрітися. Тож я тремтливими пальцями швидко надрукувала:

Coco: Прийду.

Мабуть, удача таки була на моєму боці, бо наступного дня Вадим повідомив мені, що в нього з'явилися невідкладні справи на декілька годин. Я зраділа, бо цей період припадав на нашу з Іслеро зустріч. Отже, я могла непомітно зникнути на деякий час, щоб Вадим не дізнався про це. Сама ж сказала йому, що буду сидіти вдома та малювати ескізи.

Я була неабияк схвильована через прийдешню зустріч. Мої коліна тремтіли, але я намагалася впевнено триматися на цих високих підборах. Звісно, для такої зустрічі я підібрала максимально елегантний образ. На мені була темно-зелена шовкова спідниця, мереживний корсет чорного кольору, короткий жакет та багато аксесуарів. Я зупинилася біля входу, вагаючись усього на мить. І тільки я потягнулася руками до сонцезахисних окулярів, як помітила у ресторані знайоме обличчя.

Я швидко вибігла на вулицю, ховаючись за стіною. Що тут робить Вадим? Чорт! Він зруйнує мою зустріч з Іслеро. Я схилилася до вікна, зазираючи всередину. Помітила, що він тримав у руках свій телефон і почав щось друкувати. Я здригнулася, коли мій телефон завібрував — це було повідомлення від Іслеро:

Islero: Я уже на місці. Чекаю на тебе.

Я почала оглядати всі столики через вікно в пошуках Іслеро. Тут було багато самотніх чоловіків, враховуючи Вадима. Він раптом оглянувся довкола та почав знову набирати нове повідомлення. Мені ж прийшло чергове сповіщення:

Islero: Сиджу за столиком по центру.

Я спрямувала погляд у самий центр і побачила там тільки Вадима. Моє тіло напружилося, наче струна. І чому це мої повідомлення приходили тоді, коли він друкував щось? Ні-ні-ні! Це не може бути правдою. Звісно, Вадим — це не Іслеро. Щоб переконатися в цьому остаточно, я набрала:

Coco: У чому ти?

Вадим опустив погляд на себе, а тоді почав знову щось друкувати.

Islero: Чорні штани, біла водолазка і темний піджак. Упевнений, ти одразу впізнаєш мене, Коко.

Мій телефон мало не випав з рук, коли я перевела погляд з екрана на Вадима. Серце ледь не вистрибувало з грудей, а його удари відбивали десь у горлі. Я оглянула Вадима з ніг до голови, зосереджуючи увагу на його татуюваннях. Як я не здогадалася раніше? Як я не зрозуміла, що Іслеро та Вадим — це одна й та сама людина?!