Розділ 14

Вадим

Мій погляд сканував її тіло, коли вона впевнено прямувала вперед своєю граційною ходою. Божена наче навмисно дратувала мене, коли ось так виляла стегнами. Вона на мить озирнулася, стрільнувши в мене своїм убивчим поглядом, а тоді зникла за дверима. Надмірна емоційність, поспішні висновки, дитяча поведінка — це було так схоже на неї. Просто чергова провокація від Божени, але цього вистачило, аби я скипів. Звісно, мені не хотілося залишати її саму в місці, де повно чоловіків. У цій відвертій сукні вона точно привабить багато уваги.

— Ти надовго тут? — Лорена відірвала мене від думок.

Я перевів погляд з дверей на неї. Коли вона з'явилася тут так несподівано, то просто-таки вибила мене з колії. Я не очікував побачити її коли-небудь знову, тому майже впав у ступор. Можливо, грубо було ігнорувати Божену поряд, але я справді був ошелешеним.

— Через два тижні повертаюся, — відповів я. — Маю ще справи. А ти?

— Ми приїхали тільки на один вечір. Завтра повертаємося до Лондона.

— Зрозуміло.

Я видихнув, бо мені здавалося, що нам навіть нема про що розмовляти. Лорена знервовано усміхнулася мені, а я почав поправляти рукави піджака, опустивши голову вниз.

— Мені шкода, — раптом мовила вона.

Я здивувався, коли дівчина підійшла ближче до мене, а її долоня ніжно накрила мою. Вона ніколи не торкалася мене раніше, тож я завмер на місці. Мій погляд відшукав зелені очі, в яких так і читався відчай.

— Мені шкода, що я колись відштовхнула тебе, — продовжила Лорена. — У мене просто не було іншого вибору.

— Не треба, — попросив я, бо не хотів згадувати минуле. — Стільки років минуло.

— Але я досі не стала щасливою! — сказала вона, дивлячись на мене з якимсь благанням. — Тоді я так сильно хотіла догодити батькові, що погоджувалася зі всім, що він пропонував мені. Я вийшла заміж за нелюбого чоловіка, який так само ніколи не любив мене.

— Навіщо ти розповідаєш мені це? — спитав я, насупивши брови.

— Бо я... — Лорена глибоко вдихнула. — Бо я знаю, що помилилася. Ніхто ніколи не кохав мене так сильно, як ти.

— Ти перебільшуєш! — огризнувся я та висмикнув свою руку.

— Ти був таким щирим тоді, коли зізнався мені в коханні. Я хотіла відповісти тобі, але...

— Хотіла? — перепитав я та голосно засміявся. — Ти хотіла відповісти мені взаємністю? Навіщо зараз ця брехня, Лорено? Ти ніколи не звертала на мене своєї уваги. Так, тоді я, можливо, був закоханий у тебе, але ти... Ти завжди кохала Тео.

Вона зітхнула та відвела погляд. Я розумів, що між нами нічого не може бути, але і дивувався, що вона ось так раптово почала цікавитися мною. Чи насправді її цікавлять мої гроші та мій теперішній статус?

— Я не збираюся бути твоїм коханцем, якщо ти хотіла мені це запропонувати, — буркнув я. — У тебе чоловік і діти, Лорено. По-перше, я не збираюся втручатися у вашу сім'ю.

— А по-друге? — спитала вона, глянувши мені в очі.

— Ти мене вже абсолютно не цікавиш.

І це було правдою. Навіть якщо Лорена не хотіла вірити в це. Колись моє серце належало їй, але вона розбила його, навіть не прийнявши. Я зміг це пережити, став сильнішим. Зараз же я не бачив у ній абсолютно нічого з того прекрасного, що помічав раніше.

— Чого ти хочеш від мене? — спитав я, схиливши голову вбік.

— Я... Я просто... — Лорена опустила голову вниз. — Думала, що ти досі закоханий у мене і... Я хочу почуватися коханою.

— У тебе є для цього чоловік.

— Ти не розумієш...

— Я і не хочу розуміти. Це було в минулому і неправдою. Але зараз я не обманюю, Лорено. Ти мені не потрібна.

— Гаразд, — погодилася вона, сумно посміхнувшись. — Передаси тоді вітання Луїзі та Тео. Востаннє ми бачилися ще на моєму весіллі. Вони, до речі, ще разом?

— Так, вони разом, — відповів я, слідкуючи за її реакцією. — Кохають одне одного, а ще чекають на поповнення.

— Справді? — здивувалася Лорена. — Не знала про це.

Я глянув на свій годинник. Погляд Лорени прослідкував за моїми рухами. Мабуть, їй дивно було бачити мене таким багатим, успішним, заможним. Можливо, її це навіть захоплювало, але мені було абсолютно байдуже.

— Я повинен іти, — сказав їй я. — Радий був зустріти тебе.

— Я теж, — прошепотіла вона.

Лорена ще щось хотіла сказати, але я пройшов повз неї та попрямував до зали. Дивно, але мені стало легше. Таке враження, наче важкий камінь образи, який увесь цей час висів у моїх грудях, нарешті впав. Я не відчув абсолютно нічого до цієї дівчини. Я зміг її відпустити. Мої губи розтягнулися в легкій усмішці, але вона одразу ж зникла, коли я побачив Божену в компанії трьох чоловіків. Ні, вона не знайшла собі якогось хлопчика, щоб заповнити час. Вона, бляха, зв'язалася з трьома дорослими чоловіками! Стояла посеред них у цій розкішній відвертій сукні з келихом шампанського, наче найдорожча автівка, на яку в них текла слина.

Я глибоко вдихнув, щоб заспокоїти свій гнів. Повільно стиснув долоні в кулаки та розтиснув їх, прямуючи до них.

— Нарешті! — Альберто раптом схопив мене за руку. — Я всюди шукав вас, щоб показати вам ваш автомобіль. Потрібне ваше схвалення до того, як ми привідкриємо завісу.

— Зараз? — уточнив я.

— Так, вже!

Він, здається, злився. Я розумів, що організація виставки змушує його нервувати, адже йому хотілося, аби все було якнайкраще. Погляд за секунду знайшов Божену, бо її сміх був таким дзвінким, що донісся аж до мене. Я примружив очі, коли помітив, як вона злегка притулилася до чоловіка, що стояв біля неї, а він своєю чергою обійняв її за талію.

Злість наростала з кожною секундою, і я міцно стиснув щелепи. Ця дівчина доведе мене до сказу.

— Ідіть до автомобіля, а я зараз підійду, — сказав я Альберто.

Йому це явно не сподобалося, але він не міг виказати цього. Я почав іти ще швидше, і коли підійшов до Божени, то вирвав з її руки келих. Вона голосно ахнула та здивовано глянула на мене своїми великими каро-зеленими очима. Я ж натягнув на обличчя широку усмішку, адже всі чоловіки звернули на нас свою увагу.

— Ось де ти, кохана! — голосно сказав я, схопивши Божену за руку. — Усюди шукав тебе. Ходімо! Я покажу тобі дещо.

Вона опустила погляд на наші зімкнуті руки, а тоді різко забрала свою долоню.

— Ми знайомі? — спитала вона французькою, піднявши одну брову вверх. — Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.

Мій суворий погляд, здається, ще більше провокував її. Вона гордо здійняла голову та сильніше притиснулася до чоловіка, рука якого тепер уже ковзала поверх її живота.

— Не дратуй мене, Божено, — крізь стиснуті зуби сказав я.

— А то що? — кинула вона. — Посадиш мене на домашній арешт? Ти забуваєшся, Вадиме. Я уже далеко не маленька слухняна дівчинка. Що ще мені зробити, щоб до тебе нарешті дійшло, що я не дитина?

Було помітно, що вона не лише злилася. Божена не показувала відверто своєї образи, але я бачив це у її очах.

— Тоді поводься так, як і належить дорослій дівчині, — буркнув я. — У мене зараз нема часу панькатися з тобою.

— У такому разі облиш мене, — прошепотіла вона.

Я розумів, що ця суперечка може тривати довго, тому різко схопив Божену за руку та смикнув її до себе. Вона ахнула, падаючи в мої обійми. Чоловіки поруч з нами уже збиралися втрутитися, як я сильно стиснув її долоню та потягнув у ту залу, де стояв мій автомобіль.

Божена не пручалася, хоча мені здавалося, що вона хотіла це зробити. Я затягнув її за ширму, де уже був Альберто.

— Нарешті, — пробурмотів він.

Тут було тьмяно, адже світила лише одна лампочка в правому боці. Божена спробувала забрати свою руку з моєї хватки, але я лише сильніше стиснув її. Альберто ввімкнув світло. З чотирьох сторін промені впали просто на яскравий червоний автомобіль, загороджений стрічкою. Це було так видовищно та красиво, що я відчув, як Божена поруч зі мною затамувала подих.

— Через п'ять хвилин відкриється ширма, — почав пояснювати Альберто. — І тоді я ввімкну світло, щоб воно впало на автомобіль. Після цього ви можете розпочинати свою промову.

— Так, це буде чудово, — сказав я.

— Гаразд! — погодився він. — Я все вимикаю та залишаю вас.

Я кивнув головою. Ми знову опинилися в повній темноті. Віддалені кроки дали зрозуміти, що Альберто уже пішов. Тут залишилися лише ми з Боженою. З кожною секундою зір ставав чіткішим.

— Можеш відпустити мою руку, — пошепки попросила Божена. — Мені боляче.

Я повернув голову до неї. Вона з очікуванням і благанням дивилася на мене. Я не був впевнений, що їй боляче насправді, але не хотів лякати її, тому відпустив долоню дівчини. Вона полегшено видихнула та потерла свою руку.

— Виявляється, ти буваєш грубим, — тихо пробурмотіла вона.

— Ти змусила мене, — зауважив я. — І що ти взагалі робила з тими чоловіками?

— Спілкувалася.

— Я бачив, як саме ви спілкувалися! Тебе ні на хвилину залишити не можна. Одразу ж знаходиш собі проблем на одне місце.

— То не треба було залишати, — огризнулася вона. — Спочатку ти говорив, що ми прийдемо на виставку разом, а потім відштовхнув мене як тільки з'явилася та твоя... Лорена.

Я не міг бачити цього, але був впевнений, що Божена скривилася. Вона раптом підійшла вперед. Легке світло, що падало на шини автомобіля, освітило її туфлі та щиколотки. Вона зробила ще декілька кроків до підвищення, де стояла машина.

— То це і є твій автомобіль? — поцікавилася Божена.

Я обійшов підвищення так, щоб опинитися спереду. Дівчина трохи схилилася вниз. Світло впало на правий бік її обличчя, тінню виділяючи найкрасивіші риси. Вона простягнула руку вперед і повільно провела долонею по капоту автомобіля.

— Це експонат, — сказав я і прочистив горло. — До нього не можна торкатися.

— Але ж це твій експонат, — пошепки зауважила вона.

Її голос був тихішим, аніж зазвичай. Це темне приміщення, наші шепотіння та важкі дихання додавали цій напруженій атмосфері дивної інтимності. Я підійшов ближче до дівчини, яка досі своїми долонями вивчала покриття автівки. Я пройшовся поглядом по її тілу, що було спокусливо вигнуте поруч з моїм творінням. У горлі чомусь стало надто сухо. Я схилився та зімкнув свої пальці навколо зап'ястя дівчини. Вона підняла погляд вверх на мене.

— Тобі не набридло? — спитала Божена.

— Що саме?

Я зацікавлено спостерігав за тим, як вона випрямилася, не відриваючи від мене свого погляду. Божена стояла впритул до мене так, що її груди майже торкалися моїх. Вона обережно закинула свої долоні мені на шию та почала легко пальцями водити по моїй шкірі.

— Удавати з себе хорошого слухняного хлопчика, — пошепки відповіла вона. — Я ж знаю, що насправді ти не такий. І я теж не така.

Я примружив очі, спостерігаючи за нею. Інколи дії Божени було неможливо передбачити.

— Я питала у тебе, як ще мені довести тобі, що я уже не маленька дитина, — продовжила вона, ковзнувши пальцями по моїх щоках. — Здається, я знаю один спосіб.

Вона схилила голову вбік. Її погляд усе ще був прикутий до моїх очей. Тут було так темно, тихо, що це змушувало нервувати. Наші дихання змішалися, коли Божена раптом потягнулася до мене. Обличчя дівчини зупинилося в лічених сантиметрах від мого, а кінчики наших носів майже торкнулися.

— Що ти робиш? — спитав я. — Божено, не...

Але я не встиг договорити, адже вона своїми долонями охопила моє обличчя, а її губи сильно притиснулися до моїх. Я завмер на місці, збентежений, розгублений та водночас шокований. Спробував відштовхнути її, але вона занадто міцно вчепилася до мене. І якраз у цей момент, коли наші губи все ще були з'єднані, ширма перед нами піднялася, а світло з чотирьох сторін спрямувалося просто на нас.