Розділ 7

Вадим

— Думаю, що саме це місце буде виділено для автомобіля вашої компанії, — заговорив до мене організатор виставки.

Ми стояли поки в абсолютно порожній залі. Вже через тиждень тут красуватимуться найдорожчі та найсучасніші автомобілі. Для мене було справжньою честю представляти свою компанію на такому заході. Я подивився на достатньо велике квадратне підвищення, на якому стоятиме оновлена версія «Hepard S11». У залі було темно, адже з усіх сторін стіни були пофарбовані у сірий колір. Але на таких виставках майже усе вирішувало освітлення. Я був впевнений на сто відсотків, що ця машинка стане зіркою виставки. На мить уявив на цьому місці абсолютно інший автомобіль — той, над яким я так довго працював, але досі не міг довести до ладу. Я завжди був прискіпливим до своїх робіт, але в цій ситуації чогось конкретно бракувало. Я не міг зрозуміти чого. Це наче був той один відсутній пазлик, якого я ніяк не міг відшукати.

— То що скажете? — від думок мене відірвав Альберто.

— Це чудове місце, — відповів я, озираючись довкола. — Мені подобається.

Він усміхнувся та швидко набрав щось у своєму планшеті. Чоловік почав іти вперед, тож я поплентався за ним. Інші зали вразили мене не так сильно, тому я дійсно був задоволений.

— Потрібно, щоб на вихідних автомобіль уже був тут, — заговорив Альберто біля виходу. Я кивнув головою. — Хочемо зробити все на найкращому рівні, тож будемо підбирати правильне світло і ракурс.

— Не хвилюйтеся, — сказав я, всунувши руки в кишені. — Ми доставимо автомобіль сюди вчасно.

— Тоді чудово! — Чоловік простягнув мені свою руку. — Радий співпрацювати з вами та вашою компанією.

— Навзаєм.

Ми потисли один одному руки на прощання, після чого я вийшов з місця проведення виставки. На вулиці вже встигло стемніти, а ще стало прохолодніше, аніж зазвичай. Я здригнувся, адже на мені була тільки сорочка. Коли сів у свій автомобіль, то втомлено сперся на спинку сидіння. Я уже тиждень тут. Щоранку підвозив Божену в інститут моди, де вона проходила свою практику. Ввечері я зазвичай забирав її, але не сьогодні. Нарешті відчув хоч на мить свободу, бо мені здавалося, що я уже перетворилася на її персонального водія чи няньку. Мене це відверто дратувало. Однією рукою я кермував, а іншою — ліктем сперся до вікна. Хотілося, щоб цей місяць якнайшвидше закінчився. Навіть Париж уже не приваблював мене зовсім. Я відчував якусь дивну огиду до цього міста, тож навіть скривився, коли в черговий раз проїжджав знайомі вулички. У роті з'явився дивний смак гіркоти. Погляд упав на мій телефон. Розмови з Коко суттєво порідшали. Здебільшого ми спілкувалися лише вночі, але цього було надто мало. Я хотів побачити її, мріяв торкнутися до неї, відчути аромат дівчини. Упевнений, вона пахне неймовірно. У моїй уяві це був солодкий аромат кокоса з мигдалем. Я так багато думав про неї, що ці думки повільно вбивали мене. Це були дикі потаємні бажання з самого серця, яким неможливо було протистояти. Я знав, що коли зустріну її нарешті, то не стримаюся та зроблю усе, про що так багато фантазував.

Коли я підіймався на другий поверх, то мені здалося, що я чув дивні схлипування. Я насупився, адже наш під'їзд був аж занадто тихий. Інколи здавалося, що тут навіть ніхто не живе. Я піднявся на ще одну сходинку і завмер, коли побачив об'єкт, з якого ці схлипування виходили. Втомлено зітхнув, адже це була Божена. Вона сиділа на верхній сходинці неподалік від дверей до квартири та міцно обіймала себе руками. Обличчя дівчини було сховане в її колінах. Я ступив на крок ближче, і сходинка під моєю ногою заскрипіла. Божена у той самий момент напружилася й підняла на мене свої заплакані очі. Туш була розмазана по її щоках, як і червона помада. На мить я злякався та відчув, що мої груди стиснулися від хвилювання. А якщо її хтось скривдив? Мій погляд опустився на коліна дівчини. Я помітив, що на одному з них колготки були порвані, а з невеликої рани сочилася кров. Міцно стиснувши губи, я присів навпроти неї. Мої руки опустилися по обидва боки від її тіла.

— Божено, що сталося? — обережно спитав я. — Хтось зробив тобі боляче?

Вона заперечливо похитала головою та знову схлипнула. Дівчина почала знервовано перебирати пальцями, обіймаючи себе за живіт.

— Чому ти сидиш тут? — продовжив розпитувати.

— Бо... — Божена зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. — Бо я не можу знайти ключі від своєї квартири.

Сльози знову покотилися по її білосніжних щоках. Це не були маленькі краплини. Мені здавалося, що вперше я бачив, щоб чиїсь сльози так блищали та красиво скочувалися, не втрачаючи форми.

— Сьогодні просто найжахливіший день у моєму житті! — почала розповідати вона, заїкаючись від сліз. — Спочатку все було добре, але мої... Мої ескізи не прийняли. Жоден! А у мене їх було аж п'ять. Я дуже сильно засмутилася, бо зовсім не очікувала такого. Думала, що їх візьмуть у першу ж чергу, але керівники сказали, що це жахливо. І вони не говорили цього загадками. Вони просто-таки заявили мені, що я нікчема. Принаймні саме такою я почувалася, коли вони відмовляли. А потім... Потім я пішла додому пішки, бо хотіла прогулялися. Почався дощ. До будинку було близько, тож я перейшла на біг, але вже неподалік від під'їзду перечепилася за тротуар і... І впала. — Божена опустила голову вниз і голосно шмигнула носом. — Думала, що на цьому жахіття закінчаться, але коли підійшла до дверей, то зрозуміла, що кудись поділа ключі. І тебе не було вдома, тож я уже декілька годин сиджу тут.

— Треба було зателефонувати мені, — спокійно сказав я.

— О! Забула уточнити, що коли я впала, то розбила свій телефон.

Божена відвела погляд та просто-таки істерично засміялася. Вона опустила руки та ще сильніше стиснула їх на своїх колінах. Це мене чомусь дратувало, тому я обережно накрив її долоні своїми. Це змусило дівчину повернути голову в мій бік. Оливкові очі трохи здивовано глянули на мене.

— Не завжди все вдається з першого разу. Інколи потрібно докласти чимало зусиль для того, щоб чогось досягнути.

— Але ж я стільки працювала! Я всю свою душу вклала в ці ескізи. Наче божевільна мрійниця, уявляла моделей на подіумі в цих сукнях. Я подолала такий шлях не для того, щоб мене називали нікчемою.

Вона витягнула одну руку з-під моєї долоні та почала витирати свої мокрі щоки. Божена була гордою, а ще надто впертою. Я встиг це чудово помітити. Також вона не вміла і не хотіла миритися з поразкою.

— То не здавайся, — сказав їй я. — Перероби свої ескізи й запропонуй їх їм заново. Якщо вони відмовлять тобі, то роби це ще раз, і ще раз.

— Це надто багато роботи, — видихнула вона.

— А хіба хтось казав, що буде легко? Ти хочеш стати визначною дизайнеркою на рівні Коко Шанель, то працюй над цим. Візьми себе в руки та зроби все на найвищому рівні, чорт забирай!

Я сам здивувався від того, як суворо звучав мій голос. Божена, здається, нарешті заспокоїлася. Вона востаннє шмигнула носом, а її щоки чомусь сором'язливо почервоніли.

— Це вперше я стикнулася з таким розчаруванням, — прошепотіла дівчина. — Мені хотілося провалитися під землю, коли вони критикували мене. Зі всієї групи лише мої роботи не прийняли. Це до біса неприємно, Вадиме.

Вона зітхнула, а тоді повільно підвелася на ноги. Мої очі опинилися на рівні її короткої спідниці, що надто сильно підтягнулася. Мені здавалося, що якщо погляну вверх, то побачу те містечко, яке ніколи в житті не хотів би побачити. Стиснувши щелепи, я так само підвівся. Божена підхопила свою сумку, з якої стирчала тека. Мабуть, там були її ескізи.

— І що тепер? — спитала дівчина, глянувши на мене.

— Переночуєш сьогодні у мене, — сказав я, прямуючи до дверей своєї квартири. — А завтра поміняємо замки у твоїх дверях.

— Мабуть, ключі випали тоді, коли я впала.

Божена схвильовано переступала з однієї ноги на іншу. Вона почувалася ніяково, коли увійшла до моєї тимчасової домівки. Вона зняла чорні туфлі на тоненьких шпильках. Мої брови злетіли вверх, коли я побачив їх. Не дивно, що вона впала.

— У тебе... — Божена запнулася, зупинившись посеред вітальні. — Так тісно.

Вона звела свої темні брови та насупилася. Дівчина обійшла кімнату двічі, а тоді глянула на мене.

— Моя квартира теж невелика, але вона точно більша за цю.

— Принаймні у тебе дві кімнати, — зауважив я.

— То де ти спиш? — поцікавилася Божена.

— Тут! — Я махнув рукою на диван. — Дуже зручне і комфортне місце, але доводиться вночі згинати ноги, бо цей диван закороткий для мого тіла.

Погляд дівчини пройшовся моїм тілом у повний зріст. Вона дивилася надто уважно, наче боялася пропустити хоч сантиметр. Коли вона дійшла до мого обличчя, то одразу ж зашарілася, адже зрозуміла, що я помітив її споглядання. Божена прочистила горло, хитаючись на п'ятках. Я обійшов диван і розслаблено опустився на нього, відкинувшись до спинки. Бачив, що їй було некомфортно тут зі мною.

— Ну, чого стоїш? — спитав я. Божена розгублено подивилася на мене. — Показуй свої ескізи!

Вона здивовано розтулила рота, а її рука потягнулася до сумки.

— Г-г-гаразд, — прошепотіла дівчина.

Божена витягнула теку з ескізами та сіла одразу ж поруч зі мною. Вона почала розкладати на невеличкому столику аркуші з малюнками. Я нахилився ближче до неї та задумано потер своє підборіддя. Її голова була так близько, що під час чергового вдиху я відчув солодкий аромат кокоса. Погляд зачепився за довгі коричневі пасма, які неохайно розсипалися по спині дівчини. Мабуть, її шампунь був саме з ароматом кокоса.

— Ось! — Божена відірвала мене від моїх незрозумілих думок. Дівчина озирнулася на мене. Я не міг не помітити, як близько ми сиділи. — Це мої ескізи, які сьогодні розкритикували.

Я побачив на столику п'ять різних зображень. Це були не лише сукні, але й костюми та пальта.

— Багато, — зауважив я.

— Вони дали завдання зробити один унікальний ескіз, але я так захопилася, що намалювала аж п'ять! — Божена розчаровано стиснула губи. — Шкода, що жоден з них їм не сподобався.

— Це неправильна тактика, Божено, — задумано мовив я, розглядаючи її малюнки. — Думаю, що ти сподівалася усіх перевершити, тому зробила так багато ескізів. Варто було більше зосередитися на чомусь одному.

— Серйозно? — фиркнула вона. — Мені не потрібні поради від того, хто в цьому абсолютно нічого не тямить!

Вона обурено склала руки на грудях й ображено надула свої щоки. Я відчув, що кутики моїх губ злегка здригнулися. Це було мило, хоча мене й дратувало те, що Божена не вміє сприймати адекватну критику.

— Знаєш, що з цього всього справді гарно? — спитав я.

В очах дівчини спалахнув дивний блиск. Вона злегка нахилилася на мене, явно зацікавлена.

— Що? — нетерпляче уточнила вона.

Моя рука потягнулася до аркуша, на якому була зображена сукня темного зеленого кольору із золотистим ремінцем на талії та довгим шлейфом. Вона нагадувала мені той автомобіль, над яким я так довго працював. Я був трохи здивований, адже відтінки здалися мені ідентичними.

— Не подобається, що ти зробила тут бретельки з тієї самої тканини, що і сама сукня. Я так розумію, що це повинен бути атлас?

— Італійський шовк, — пошепки відповіла Божена.

— Тут бракує фактури, — сказав я та підвівся.

Я підійшов до тумбочки та витягнув звідти олівці. Хоч не бачив цього, але чудово відчував, що Божена мало не пропалювала мене своїм поглядом. Я усе ще розглядав сукню. Вона була гарною, але недостатньо. Всього на мить уявив у ній Коко, і побачив усе те, чого тут не вистачало. У грудях з'явилося дивне натхненне відчуття, якого я вже давно не відчував. Я повернувся до Божени та знову опустився на диван поруч з нею. Схопивши простий олівець, я нахилився над ескізом.

— Не проти, якщо я трохи зміню його? — на всякий випадок спитав, глянувши на Божену.

Вона похитала головою, а очі дівчини стали такими великими, наче я не просто здивував її, а навіть вразив.

— Отже, — почав я. — Замість цих звичайних бретелей я б додав золотисті ланцюжки. Повір, це буде ідеальне поєднання зі смарагдовим італійським шовком. Тепер щодо фактури... Цей ремінець... — Я задумано постукав олівцем. — Думаю, що їх повинно бути більше. І нашити ці ланцюжки на саму сукню так, ніби обвести усі контури корсета, розумієш?

Божена підсунулася ще ближче до мене та кивнула головою. Вона таким захопливим поглядом дивилася на цей оновлений ескіз, що я зрозумів — їй подобається.

— Це... Це дуже цікавий стиль, — прокоментувала вона. — Але гадаю, що варто трохи змінити форму сукні. Можливо, зробити спереду коротшу?

— Однозначно! — погодився я. — Ховати ноги у такій розкішній сукні — це майже гріх.

Мої слова змусили Божену усміхнутися. Вона потягнулася до своєї теки та почала ритися у пошуках чистого паперу.

— Тоді шлейф можна прикріпити позаду до ланцюжків, — додала дівчина, глянувши на мене.

Вона дивилася так, наче чекала, що я схвалю її ідею. Насправді це було дивно навіть для мене. Ніколи б у житті не подумав, що з дизайну автомобілів колись перейду до... суконь?

Божена усе ще з очікуванням дивилася на мене. Вона опустила погляд на мою руку, в якій я досі тримав олівець. Я простягнув його їй.

— Це буде ідеально, — чесно сказав я.

Вона прийняла олівець, і кінчики наших пальців торкнулися. Цей невинний дотик вдарив мене, наче струм. Я непомітно здригнувся, а моє серце раптом забилося швидше. Здавалося, ніби хтось нарешті завів двигун у ньому. Божена не відривала від мене свого погляду. Її вуста розтягнулися в дивній усмішці, коли вона прошепотіла мої ж слова:

— Це буде ідеально.