Розділ 5

Божена

І хоч я не могла назвати Іслеро своїм хлопцем, мені хотілося, аби Вадим так думав. Можливо, тоді він нарешті перестане бачити у мені малу тупеньку дівчинку. Я уже достатньо доросла для того, аби пізнати усі радощі кохання. Мій погляд був прикутий до злітної смуги. Я намагалася не дивитися в небо і не думати про те, що просто зараз сиджу в літаку. Звісно, всередині все було класу "люкс". Ці великі крісла у бежевій оббивці, вишукані столики біля них і навіть невеликі перегородки між рядами. Я підняла погляд тоді, коли темний силует опустився на сидіння навпроти мене. Вадим спостерігав за мною підозріло, наче тільки й чекав, що я щось утну. Може, думав, що я втечу звідси? Мій погляд опустився на його груди. І хоч він був у чорному костюмі та білосніжній сорочці, з-під неї можна було помітити дивні татуювання. Також темним чорнилом були покриті його руки. Зверху на долоні правої руки красувався якийсь незрозумілий надпис, який я не могла прочитати з такої відстані.

— Ти завжди носиш костюми, — зауважила я.

Чоловік закинув одну ногу на іншу та зчепив руки на животі, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння.

— Мій статус вимагає цього, — так просто відповів він.

Я хмикнула, відвівши погляд до ілюмінатора. Мені так і хотілося сказати про те, що ці костюми в поєднанні з татуюваннями роблять його схожого на бандита, але я стрималася. Дивне гудіння змусило мене напружитися. Серце в грудях почало битися швидше від хвилювання. Воно гупало так сильно, що його удари віддавали кудись у горло. На стелі наді мною загорілося світло, де була позначка про пасок безпеки.

— Пристебнися! — сказав мені Вадим. — Ми злітаємо.

Я повільно видихнула через рот. Мої руки надто сильно тремтіли, коли я підняла їх. Очі віднайшли ремінець. Я схопила його, але через тремтіння своїх рук і дурне хвилювання не могла ніяк з'єднати кріплення. Очі застелила пелена сліз. Я боялася і нічого не могла з цим вдіяти. І хоч намагалася приховати це, мій страх був таким очевидним.

— Не виходить, — важким голосом сказала я.

Моє горло чомусь стиснулося так сильно, що я не могла більше й слова вимовити. Паніка змусила мене тремтіти ще дужче. Я відчувала, як в грудях стало боляче, здавалося, ніби мої ребра впиралися у легені. Дихання забракло. Я відкрила рота, щоб зробити глибокий вдих. Але цього було недостатньо. Я задихалася. Забравши руки, приклала долоню до своїх грудей, намагаючись послабити приступ паніки. Шия покрилася краплинами поту. Я відчула, як тоненька цівка потекла по моїй спині. Мені було то жарко, то холодно... Вологі пасма волосся прилипли до чола. У голові запаморочилося, а в очах потемніло. Раптом щось холодне торкнулося моєї шиї й обличчя. Я не одразу зрозуміла, що це були чиїсь долоні та пальці. Свідомість повернулася, а погляд сфокусувався на блакитних очах, що дивилися просто на мене.

— Ти в нормі? — крізь шум у вухах почула знайомий чоловічий голос.

Я коротко кивнула головою. Не можу сказати, що помітила хвилювання чи стурбованість на обличчі Вадима, але його впевненість можна було відчути за кілометр. Чоловік присів поруч зі мною.

— Дихай, Божено, — сказав він. — Дихай...

І я послухалася. Зробила глибокий вдих і видих. Потім ще один, і ще. Його руки забрали мої тремтливі пальці від паска безпеки. Поки Вадим застібав його, я вчепилася долонями за ручки по обидва боки від сидіння. Я не могла дивитися на те, як літак поки ще тільки мчить злітною смугою. От-от він підійметься, тож я міцно зажмурилася з такою силою, що моя голова ледь не вибухнула. Мені здавалося, що фаланги моїх пальців зламаються від того, як міцно я стискала ручки сидіння. Згодом дивним чином мені стало спокійніше. Я розуміла, що минуло достатньо багато часу, але все ще боялася розімкнути очі. Мене страшило те, що я побачу перед собою. Я боялася подивитися в очі своєму страху. Мене лякало небо, яке колись забрало у мене тих, кого я любила понад усе.

— Заспокоїлася? — почувся чоловічий голос просто біля мого вуха.

Мої повіки затріпотіли, і я наважилася відкрити їх. Погляд одразу ж зустрівся з блакитними очима Вадима, колір яких був схожий на безхмарне літнє небо. Я важко глитнула, бо в горлі стало надто сухо. Моя свідомість була наче в тумані. Я навіть не зрозуміла, коли саме він сів на сидіння біля мене. Опустивши погляд униз помітила, що його долоня накривала мою руку, яка все ще міцно стискала ручку. Брови злетіли вверх від здивування, але я змовчала. Якесь незрозуміле відчуття з'явилося всередині від усвідомлення того, що його дотик не був неприємним.

— Розслабся, — заговорив Вадим, змушуючи мене глянути на нього. — Я не хочу руйнувати свій політ і всі ці дві години ось так заспокоювати тебе.

— Я спокійна, — дивно прохрипіла. Довелося прочистити горло. — Просто трохи хвилювалася.

— Ти мало не знепритомніла, — зауважив чоловік. — Божено, я розумію, що ти боїшся, але це абсолютно безпідставно.

— Безпідставно? — перепитала я. — Мої батьки загинули через падіння літака.

Мій голос був монотонний, хоча всередині усе розривалося від болю.

— Ти знаєш чому це сталося? — спитав у мене Вадим.

Я не розуміла, чому він розпитує у мене про це. Сам факт авіакатастрофи пояснює усі мої страхи.

— Ні, — прошепотіла я та відвела погляд. — Мабуть, була якась несправність. Цю справу не розслідували, бо літак впав у океан і...

Мені було важко говорити через сльози, що навернулися на очі. Вадим усе ще тримав мою руку, а мій погляд виглядав у небо через віконце. Це було до біса лячно.

— Літак — це найбезпечніший транспорт, — голос Вадима звучав упевнено. — Більшість аварій стаються через терористичні влучання чи пілотів-самогубців. Не через несправність, Божено. Перед вильотом літак до дрібниць перевіряється спеціалістами. Зараз ми у моєму приватному літаку. Повір, тут безпечно.

— Можливо, але це все одно лякає. Сам факт того, що я зараз сиджу в тому, що вбило моїх батьків.

Я стиснула губи, а Вадим поруч зі мною замовк. Деякий час ми мовчали, а тоді я відчула, що чоловік забрав свою руку. Краєм ока глянула на свою долоню, що тепер уже розслаблено лежала на ручці крісла, а не стискала її. Думала, що Вадим знову пересяде навпроти, але він залишився біля мене. Я лише помітила, що він махнув комусь і біля нас з'явилася мила стюардеса.

— Ти будеш щось їсти? — поцікавився у мене чоловік.

Я заперечливо похитала головою і знову відвела погляд до ілюмінатора. Моя рука несвідомо піднялася вверх, і я легко торкнулася своєї шиї. Намагалася подумки налаштуватися на наступних шість місяців у Парижі, але це не працювало. Я все ще відчувала страх.

— Тримай! — Вадим знову відірвав мене від моїх думок.

Я перевела на нього свій погляд і помітила в його руках склянку з рідиною. Мені здалося, що це звичайна газована вода з легкими бульбашками, тож я прийняла напій. Але зробивши ковток, мої очі збільшилися майже вдвічі.

— Це алкоголь? — здивовано спитала я.

— Для того, щоб ти розслабилася, — пояснив Вадим, голосно зітхнувши. — Минуло тільки пів години відтоді, як ми попрощалися з твоїм батьком, а я вже споюю тебе.

Він говорив так спокійно і легковажно, що я навіть усміхнулася. У склянці не було багато шампанського, тому зробила ще один ковток.

— Обіцяю, що не скажу йому, — мовила я.

— Мені доведеться повірити тобі, Божено. А ще я дуже сподіваюся, що від цього тобі не стане гірше.

— Думаю, що з шаманським і помирати краще, — тихо пробурмотіла.

Тільки хотіла допити алкоголь, як літак раптом затремтів. Моє тіло захитало в різні боки. З горла вирвався крик, склянка вислизнула з рук, а я зажмурилася так сильно, що аж сльози потекли по щоках. Вуха наче заклало, і я мовчки готувалася до того, що помру так само, як і мої батьки.

— Подивися на мене! — вимагав Вадим, охопивши долонями моє обличчя. — Божено, розплющ свої очі. Глянь на мене, чорт забирай!

Ніхто ніколи раніше не підвищував на мене свій тон, тому роздратований голос Вадима вивів мене зі стану паніки. Коли я розплющила очі, то не побачила нічого жахливого. Ми не впали. І літак більше не трясеться.

— Усе добре, — спокійніше сказав чоловік, не відриваючи від мене свого погляду. — Це була всього лише легка турбулентність. Нічого не сталося, зрозуміла?

Я кивнула головою та полегшено видихнула. Не могла не зауважити, як Вадим утомлено зітхнув, спершись на спинку сидіння. Він знервовано пригладив пасма свого світлого волосся, після чого зиркнув на годинник. Було помітно, що його це дратує. А саме — моя поведінка. Можливо, вона здається йому дитячою, але коли почалася тряска, то я не могла не злякатися.

До завершення польоту Вадим не зронив більше ні слова. Він лише попередив мене, коли літак буде сідати. Я бачила, що чоловік злився навіть тоді, коли першим вийшов з борту літака. Розбиратися з паском безпеки мені довелося самій. Але я більше не боялася, адже зараз ніщо не могло нашкодити мені. Небо тепер знову так далеко за тисячі кілометрів від мене.

Я спустилася з літака та одразу ж помітила біляве волосся Вадима, що майоріло на вітру. Він стояв біля новенької чорної іномарки, яка, як я зрозуміла, вже чекала на нас. Тепер на ньому були сонцезахисні окуляри, тож я не знала чи дивився він узагалі на мене. Провівши спітнілими долонями по своїх стегнах, я озирнулася на великий літак. І хоч найважче було позаду, я все одно відчувала страх. Мабуть, так буде завжди. Я стиснула губи й поспішила до Вадима, аби не дратувати його ще більше. Він мовчки відчинив для мене дверцята і відійшов до багажника, в який завантажували наш багаж.

Коли я сіла на комфортне автомобільне сидіння, то відчула таке полегшення і спокій. Ми знаходилися на аеродромі, де поки неможливо було повністю відчути французький стиль. Але коли ми виїхали у місто, то я бачила його у кожному будинку, кожній вуличці та найменшому куточку. Коли ми з мамою шукали для мене квартиру, то одразу ж вирішили, що це буде затишна малоповерхівка у старому стилі десь у центрі Парижу з виглядом на Ейфелеву вежу. Я мало рота не відкрита від задоволення, коли автомобіль зупинився за вказаною адресою. Навіть це скривлене обличчя Вадима не засмутило мене. Я була щаслива, бо нарешті опинилася у місті своєї мрії.

Поселили нас достатньо швидко, тож уже до вечора я розглядала свою квартиру з усмішкою на вустах. Вона не була великою. Тут маленька вітальня та скромна спальна кімната, але мені подобалося настільки, що я відчувала справжнє задоволення.

— На деякий час я зупинюся в сусідній квартирі, — заговорив за моєю спиною Вадим. — Принаймні спробую втиснути свої ноги на той нещасний короткий диван.

Я озирнулася на нього та помітила, що він явно не був вражений. Взагалі він поводився так, наче його змусили приїхати сюди наглядати за мною, але ж Вадим начебто мав готуватися до виставки.

— Уранці о дев'ятій годині я чекатиму тебе на сходовому майданчику, — продовжив він. — Підемо на сніданок та обговоримо усі деталі нашого перебування тут.

— Добре, — погодилася я.

Вадим кивнув головою та розвернувся, щоб піти геть. Я провела його поглядом аж до дверей, а тоді сказала:

— Дякую за те, що був зі мною під час перельоту. Знаю, я... Я повелася по-дитячому, коли так злякалася звичайної турбулентності. Мені здалося, що літак падає, емоції взяли верх і я не могла нічого з цим вдіяти.

— Твоя поведінка дала мені збагнути, що з дітьми складніше, аніж здається на перший погляд, — сказав Вадим, не оглядаючись на мене. — Сподіваюся, що ти не зруйнуєш моє перебування тут так, як зробила це в літаку.

Він вийшов з квартири, а я підійшла до вікна та сильно стиснула свої пальці. Мабуть, у нього були якісь плани. Можливо, він хотів попрацювати під час перельоту? Звісно, я все зруйнувала. Але хіба я винна, якщо просто злякалася? Мені не хотілося більше думати про це, тому я потягнула до свого телефону, аби написати Іслеро. Тільки з ним мені було по-справжньому комфортно.