Розділ 2

Вадим

— Батько здивував, — пробурмотів Тео, перехиливши пляшку пива. — Хоча я розумію його. Він хвилюється за Божену, адже вона ще така юна.

Я сильніше сперся до капота свого автомобіля. Прохолодний вітер приємно обдував моє обличчя. На мить я засумував за тими часами, коли бездумно мчав на високій швидкості на своєму старенькому байку. Тоді в мене не було абсолютно нічого. Мій погляд опустився на мою руку, на якій красувався новенький годинник «Rolex».

— Здається, мій тато погано тебе знає, якщо довірив таку справу тобі, — додав Тео, і це змусило мене усміхнутися. — Серйозно, Вадиме! Я чудово знаю твій талант неочікувано закохуватися в дівчину, яка ніколи не буде з тобою.

— Якщо ти про Лорену, то це уже в минулому, — тихо буркнув я.

— Звісно, в минулому! Після того як вона відшила тебе, то щасливо вийшла заміж за якогось крутого графа і народила двох дітей.

Я знав про це, тож Тео не було сенсу нагадувати. Ми давно уже не згадували про ту ситуацію з минулого і, відверто кажучи, мене дратувала така розмова. Я втомлено видихнув і зробив ковток безалкогольного пива. У голові сплив момент, коли я перед від'їздом Лорени наважився зізнатися їй у кохання. Не знаю, що я міг очікувати від спадкоємиці королівського роду. Мабуть, сподівався, що принцеса відповість мені взаємністю. Зараз же розумію, як абсурдно це виглядало. Мені було неприємно, коли вона так гордовито сказала, що з її статусом їй не личить зустрічатися зі звичайним механіком. Тоді в мене навіть думки не було, щоб ставати кимось іншим. Мені подобалося колупатися у двигунах, збирати мотоцикли зі старих деталей. Я був вигадливим, але вона цього не оцінила. І саме її слова тоді наштовхнули мене на те, що мені варто змінити щось у своєму житті.

— Але я зараз про Божену, — продовжив Тео. — Так, вона здається маленькою дівчинкою, але я помітив, як хлопці з мотоклубу сьогодні витріщалися на неї. Вона виросла, Вадиме, і стала красивою привабливою дівчиною.

— Безглуздо порівнювати ситуацію з Лореною та Боженою, — сказав я після декількох хвилин роздумів. — Лорена була такою... — Я замовк, намагаючись підібрати слова, а тоді повернув голову до Тео. — У неї неможливо було не закохатися, розумієш?

Його карі очі зупинилися на моєму обличчі. Він криво посміхнувся, але кивнув головою, погоджуючись зі мною.

— До того ж... Божені скільки років? Двадцять?

— Буде через три місяці, — відповів Тео.

— Господи, це майже дванадцять років різниці! — Я скривився та зробив ще один ковток пива. — Навіть думати про неї в сексуальному плані — це аморально. Я уже достатньо дорослий чоловік, щоб впоратися з цим.

— Тобто ти можеш дати мені слово, що не торкнешся її, коли ви будете вдвох в Парижі?

Я перевів погляд на друга, а мої очі розширилися від здивування.

— Тобі потрібне моє слово? — спитав я. — Звідки це взялося, Тео?

— Просто... Я знаю, як це працює, зрозуміло? Спочатку ти закриваєшся, починаєш відштовхувати її, знаходиш тисячі причин, аби відмовити, а потім раптом стається коротке замикання і ти не розумієш, чому твоє серце почало битися швидше поряд з нею.

Я деякий час витріщався на Тео, який мав аж занадто серйозний вираз обличчя.

— Як романтично, — пробурмотів я, чим викликав у нього усмішку. — Гаразд, якщо ти так хочеш, то я даю слово, що ніколи не торкнуся Божени. Це навіть звучить огидно. — Я знову скривився, бо після розмови з Боженою, вона здалася мені маленькою ображеною на життя дівчинкою. — Можеш не хвилюватися. Я всього лише виконаю те, про що попросив мене твій батько. Нагляну за нею місяць, а тоді повернуся та нарешті візьмуся за виробництво новенького спорткара. На це піде не менш як рік, тож потрібно добряче підготуватися.

— У тебе великі плани, — зауважив друг. — Але я радий за тебе, Вадиме. Твій розум завжди виділявся, і всіма своїми перемогами в перегонах я завдячую тобі.

Я усміхнувся та поплескав його по плечу.

— Перестань. Це ти у нас завжди був надто вмілим у цьому.

У цей момент вхідні двері мотоклубу відчинилися. Я озирнувся та побачив, що звідти вийшли Луїза та Божена. Чесно кажучи, мені не хотілося більше її бачити сьогодні. Може, поїхати геть, доки не пізно?

— О, як добре, що ти ще тут! — голосно сказала Луїза, дивлячись на мене. — Підвезеш Божену додому?

Я здивовано підняв обидві брови, бо явно не сподівався почути цього. Тео поруч зі мною випрямився. Луїза з очікуванням дивилася на мене. До неї непомітно підійшла Божена та почала смикати дівчину за руку.

— Будь ласка, не треба, — прошепотіла вона достатньо голосно. — Я не хочу з ним їхати.

Мені так і хотілося сказати, що це взаємно, але я стримався. Не варто проводитися як хлопчисько, коли я вже давно переріс цей вік. Але Луїза проігнорувала Божену. Та знервовано стягнула рукави своєї об'ємної спортивної кофти сірого кольору.

— Мені здається, що вам треба познайомитися ближче, — додала Луїза. — Божена дуже боїться літаків. Думаю, що ти зможеш переконати її, що не варто боятися. До того ж вам місяць разом жити в Парижі!

— Ми не будемо жити разом! — обурилися ми з Боженою одночасно.

— Тобто ми не говорили про це, — додав я.

— Чудово! — Луїза сплеснула в долоні. — Тоді поговорите про це в автомобілі, коли будете їхати.

Я ледве стримався, щоб не закотити очі. Коли глянув на Божену, то помітив, що вона одразу ж опустила голову вниз, наче боялася, що я спіймаю її за тим, що вона дивиться на мене. Луїза потягнула Тео до мотоклубу та помахала нам рукою на прощання. Насправді мені абсолютно не сподобався такий розвиток подій. Я погодився наглядати за Боженою в Парижі, а не няньчити її уже від сьогодні.

— То... — Божена почала хитатися на п'ятках. — Коли їдемо?

Спочатку мій погляд зупинився на її білих кросівках, а тоді очі несвідомо пройшлися стрункими ногами дівчини, які ледве прикривали короткі шорти та подовжена спортивна кофта.

— Сідай в автомобіль, — зрештою сказав я, відвівши погляд.

Вона кивнула головою та слухняно підійшла до пасажирських дверей. Дівчина смикнула за ручку, але вона їй не піддалася. Вона зробила це ще раз, а тоді знову. Я закотив очі та голосно зітхнув.

— Там є сенсорна кнопка.

— Де? — спитала Божена. — Я нічого не бачу.

— Під ручкою, — відповів я.

Коли подивився на неї, то помітив, що вона нагнулася, намагаючись розгледіти щось у дверцятах. Вона здавалася схожою на маленьку дитину, що не може дати собі раду в елементарних речах. Це мене чомусь розвеселило. Я підійшов до смітника, викинув пляшку з-під пива, а тоді зупинився одразу ж біля Божени. Вона усе ще схилялася над дверцятами, тримаючись за ручку. Моя долоня опустилася на її руку. Помітив, як Божена напружилася від цього незначного дотику. Схопивши її вказівний палець, я направив його туди, де була кнопка. За лічені секунди двері розблокувалися.

— Тепер знайшла?

Божена підняла на мене свій погляд. У цю темну пору її каро-зелені (чи може, оливкові?) очі здавалися надто темними. Вона коротко кивнула головою, після чого я забрав свою руку. Коли відступив, то дівчина одразу ж випрямилася та схвильовано провела руками по своїх шортах. Я спостерігав за нею, зауважуючи, як вона ніяковіла та соромилася поруч зі мною. Точно як дівчинка-підліток, що вперше у житті залишилася наодинці з чоловіком. Божена сховалася в салоні автомобіля раніше, аніж я зміг би помітити щось більше. Я видихнув в холодну ніч, а тоді обійшов автомобіль та сів за кермо. Мені здалося, що Божена поруч зі мною ще сильніше напружилася. Ця дивна напруга в салоні не зникала навіть після десяти хвилин їзди.

— Тобі не варто боятися мене, — заговорив я до неї. — Я не зроблю тобі боляче.

— Я не боюся, — огризнулася вона, сильно стиснувши руки на грудях. — Мені просто неприємно перебувати з тобою в такому тісному місці.

— Я можу посперечатися, але не бачу в цьому жодного сенсу.

— Я не боюся тебе, Вадиме, — повторила Божена. — І я знаю, що ти нічого не зможеш мені зробити, бо мій батько тоді знищить тебе без жодних сумнівів. Я в курсі про те, що йому належить частина твоєї компанії.

— Ти смішна, якщо думаєш, що мені б це завадило. Твоєму батькові належить усього лише двадцять п'ять відсотків. Повір, це — ніщо.

— Знаєш, ти... Ти такий пихатий і зарозумілий.

Її слова змусили мене насупитися. Я ніколи не був таким. Зазвичай мене усі сприймали за веселуна, який розважав компанію. Але часи змінилися, я подорослішав. Усі ці вечірки, розваги та перегони перестали приваблювати. Мабуть, це нормально, що у людей вподобання та переконання змінюються.

— Хіба це погано? — спитав я, краєм ока глянувши на Божену. — Кожен повинен мати собі ціну. І якщо мені довелося пройти через роки, щоб зрозуміти, що я таки вартий чогось, то я нізащо не дозволю собі втратити той статус, який маю зараз. А ще я більше ніколи нікому не дозволю витерти об себе ноги.

Останні слова я прошепотів, але був впевнений, що Божена почула мене. Я сильніше стиснув кермо, віддаючись далеким спогадам. Божена, на щастя, не дратувала мене. Вона так само задумано дивилася у вікно. І як тільки автомобіль зупинився біля маєтку Ємчуків, дівчина миттю вистрибнула з автомобіля, сильно грюкнувши за собою дверима. Я роздратовано потягнувся, щоб відчинити віконце.

— Ей, легше! — крикнув їй у спину. — Це новесенька автівка!

Божена нічого не відповіла, але мені здалося, що я відчув, ніби вона покривилася мені. Я невдоволено похитав головою, дивлячись їй услід. Коли дівчина сховалася у дворі дому, я зачинив віконце, а тоді повільно рушив з місця. Я не набирав швидкості, а просто повільно блукав містом до тієї частини, де знаходилася моя квартира. Думки переповнювали мою голову так сильно, що вона почала боліти. Музику в салоні перервав рингтон. Я глянув на екран мобільного телефону та видав чергове втомлене зітхання.

— Слухаю! — сказав я, коли прийняв дзвінок.

— Твій батько щойно проходив у мій бар, — заговорила мама. — Вимагав грошей, бо ти, як виявилося, не надіслав йому нічого.

Я насупився та глянув на дату. Так сильно забігався, що забув учора надіслати татові щомісячний добровільний внесок (як він сам це називав).

— А що сталося? — спитав я, сильніше стискаючи кермо. — Йому бракує на випивку чи знову все програв у казино?

— Вадиме! — обурилася мама. — Я знаю, що ти зараз зайнятий. І я чудово розумію, що тобі набридло утримувати свого батька, але ж він твій тато.

— Гаразд, я зараз надішлю йому гроші, — здався я.

Це було знайомо ще відтоді, коли я почав мінімально заробляти. Тато витягував з мене гроші навіть тоді, коли у мене їх зовсім не було. Він пояснював це тим, що я зобов'язаний допомагати йому, адже він утримував нас з сестрою в дитинстві.

— І наступного разу зроби це вчасно, — додала мама. — Не хочу більше бачити цього нікчему у своєму барі.

— Цей нікчема — твій колишній чоловік, — нагадав я, криво посміхнувшись.

— Ми вже багато років не спілкуємося.

— Я знаю це, мамо. Я прекрасно знаю, що ви не спілкуєтеся.

— Просто зроби це якнайшвидше, Вадиме, — сказала вона, ігноруючи моє зауваження. — Дай йому грошей, щоб він знову на довгий час забув про нас. Ти навіть не уявляєш, як я здивувалася, коли побачила його сьогодні в барі.

— Що він говорив? — поцікавився я.

— Те, що і завжди. Він розлютився, бо ти не надіслав йому грошей. Почав погрожувати мені, казав, що подасть у суд та забере в мене дім і бар.

— Він не зробить цього.

— Не зробить, але для відвідувачів красиве шоу влаштував. Він не знає твоєї нової адреси, тож у будь-якому випадку прийшов би або в бар, або в дім. Ще бракувало б, аби він Яну з дітьми налякав.

— Добре, обіцяю, що більше не проґавлю та надішлю йому гроші вчасно.

— Він ще говорив щось про те, що ти йому мало надсилаєш.

Я роздратовано видихнув і сильніше натиснув на педаль газу. Гнів почав стискати груди, а у скронях запульсувало.

— Я надсилаю йому достатньо, — голосно буркнув. — Вибач мамо, але у мене зараз ще справи є. Поговоримо іншим разом. Бувай!

Я не дочекався її відповіді та сам вимкнув дзвінок. Усю дорогу я відчував моральну втому та пригнічення. Одна думка про батька змушувала мене злилися так сильно. Як тільки опинився у своїй порожній квартирі, то одразу ж переслав частину грошей зі свого рахунку на картку батька. Мене мало хвилювало на скільки часу йому вистачить цих коштів, але цього явно було більше, аніж усе те, що він дав нам з сестрою у дитинстві. На телефон надійшло повідомлення. Я усміхнувся, коли побачив, що воно від моєї таємничої Коко. У цей жахливий день її повідомлення — єдине, що змушувало мене усміхатися.