Розділ 1

Божена

— Я не можу повірити, Божено! — Луїза раптом почала мене обіймати. — Я така рада за тебе.

— Дякую, — прошепотіла я, злегка усміхнувшись їй.

Після міцних обіймів, Лу відсторонилася та уважно глянула мені в очі. На її обличчі з'явилася така мила та чарівна усмішка, що я не могла погляду відвести. Ця дівчина була інколи аж занадто красивою.

— Це найкраща новина за останній час, — продовжила захопливо говорити вона. — Чесно кажучи, я ніколи не сумнівалася у тобі. Ти ж така талановита, що тебе не могли не помітити справжні знавці моди. Ну, що з тобою?

— Трохи хвилююся, — зізналася я. — Нове місто і все таке.

— Ох, Париж! — Луїза відкинула голову назад і закотила очі від спалаху задоволення. — Це прекрасне місто, Божено. Там така красиво, а чого лише вартує архітектура та пейзажі. Я впевнена на сто відсотків, що тобі однозначно сподобається Париж.

— Так, але... На мене чекає переліт.

Я стиснула губи й знервовано потерла свої руки. Луїза зітхнула та нахилилася трохи ближче до мене. Ми вдвох сиділи на невеличкому диванчику в мотоклубі Тео. Я рідко приходила сюди, але відчувала велику потребу поділитися з кимось такою важливою для мене новиною. Луїза була моєю єдиною подругою, не зважаючи на різницю у віці, тож я знала точно, що вона підтримає мене.

— Не варто боятися, Божено, — сказала вона. — Те, що сталося з твоїми батьками... Таке буває. Ми не можемо цього змінити, але тобі не варто постійно жити в цьому страху.

— Знаю, — прошепотіла я. — Але це так складно. Я не можу дивитися на літак навіть на звичайних зображеннях. Навіть не уявляю, як буду сидіти в салоні літака. Мені здається, що я швидше втрачу свідомість.

— Думаю, треба, щоб хтось поїхав з тобою.

Я знизала плечима, бо не знала, що сказати на це. Сьогодні мама дала мені ясно зрозуміти, що ніхто з них не зможе дати мені підтримки у такий складний для мене момент. Я не могла винити їх чи ображатися. Вони й так достатньо багато хорошого зробили для мене. Час мені уже стати дорослою та самостійною. Навіть якщо одна думка про літак змушує мої коліна тремтіти.

— А якщо їхати автомобілем? — спитала Луїза.

— Я не такий хороший водій, щоб наважитися податися у таку далеку дорогу. А просити когось... Це займе багато часу.

— Це так.

Вона задумано звела брови, перебираючи пальцями на своїх колінах. Мій погляд опустився на живіт дівчини, який ще не був помітний.

— Як ти? — вирішила поцікавитися.

— Добре, — відповіла Луїза. — Трохи схвильована цим новим етапом у моєму житті. Материнство — це дуже велика відповідальність. Ми з Тео відтягували цей момент, але зараз, здається, найкращий час для цього.

Вона подивилася кудись за мою спину. Я оглянулася та помітила Тео, що сидів у компанії інших мотоциклістів.

— Я рада за вас, — чесно сказала. — Думаю, що ви з Тео будете чудовими батьками.

— Можливо, — Луїза знизала одним плечем.

— Серйозно, Лу. Не забувай, що ти — улюблена тітка для Анастасії.

— Вона просто дуже сильно любить мою косметичку, — зауважила вона, і ми обоє засміялися.

Під наш сміх двері до мотоклубу відчинилися. Краєм ока я помітила здивування на обличчі Тео, а тоді він підвівся, широко усміхаючись.

— Оце так! — голосно сказав брат. — Не можу повірити, що цей крутий бізнесмен нарешті завітав у нашу скромну місцину.

Я насупилася та перевела погляд до дверей. Побачила чоловіка в елегантному чорному костюмі, білій сорочці та блискучих лакових туфлях. Лише скуйовджене біляве волосся, що досягало йому до плечей, навіяло на мене хвилю впізнання.

— О! Цікаво, що Вадим тут робить? — тихо спитала поруч Луїза. — Востаннє він навідувався до мотоклубу, мабуть, декілька місяців тому.

— А, це той патлатий, — тихо пробурмотіла я. — Ну, тобто, найкращий друг Тео.

Я провела поглядом чоловіка, який підійшов до свого друга. Вони обоє обійнялися. Насправді я мало що знала про цього Вадима. Ми бачилися кілька разів, і якби він сьогодні не прийшов сюди, то я б і не впізнала його десь на вулиці. Я пригадала, як колись давно він навідувався до нас додому. Щоправда, це було вкрай рідко та і він тоді виглядав по-іншому. Тепер уже справді був схожий на крутого бізнесмена.

— Піду привітаюся з ним, — сказала Луїза та підвелася.

Я стримано усміхнулася їй. Вона попрямувала у їхній бік у своїй короткій спідниці рожевого кольору. Я відвела погляд тоді, коли вони почали обійматися. Мої руки потягнулися до пляшки пива, що стояла на столику переді мною. Після таких приголомшливих подій я відчувала своїм обов'язком трішки розслабити думки алкоголем. Управно відкрила пляшку та зробила добрячий ковток пива. На щастя, він був зі смаком вишні, тож навіть здавався мені смачним. Я зробила ще один ковток, і ще. Мої думки були десь не тут. Раптом поруч зі мною з'явилося якесь надто високе тіло. Я косо подивилася вбік, і помітила білу сорочку та пояс чорних штанів, на яких виблискував сріблястий ремінь. Я мало рота не відкрила, коли чоловік раптом опустився на диванчик навпроти мене. Мої очі збільшилися, а брови здійнялися вверх. Я наче завмерла з пивом у руці, а моє тіло напружилося. Блакитні очі детально вивчали моє обличчя, але вираз обличчя цього чоловіка було важко прочитати.

— Ти Божена, так? — спитав він своїм злегка хриплим голосом.

Мені потрібно будь декілька секунд, щоб прийти до тями. Він склав руки на столі перед собою та запитально вигнув одну брову.

— Ем, так, — трохи розгублено відповіла, озираючись довкола. — Чому питаєш? Не думаю, що хочеш познайомитися. Чи... Чи таки хочеш?

Я затамувала подих, коли він мовчки відвів погляд і раптом підсунувся ще ближче. Відчула, що мої щоки чомусь почервоніли. Мені терміново потрібно усунути це дурне хвилювання, тож я не вигадала нічого кращого, як пригубити пляшку пива.

— Твій батько попросив мене полетіти з тобою до Парижу та наглянути за тобою перший час, — твердо сказав він.

Я заглитнулася від його слів, а з мого рота пирснув фонтан з пива просто на сорочку Вадима. Горло стиснуло, і я почала голосно кашляти, намагаючись полегшити відчуття легкими ударами долонями в груди.

На очі зібралися сльози, і я своїм розмитим поглядом глянула на Вадима, що тим часом витирав серветкою плями на своїй сорочці.

— Вибач, — пробурмотіла я, опустивши голову від сорому. — Мені так прикро, що я...

— Усе нормально, — перервав він мене.

Я прочистила горло та таки наважилася підняти погляд на чоловіка.

— Ти жартуєш?

— Ні, я цілком серйозно.

— Але навіщо моєму батьку просити тебе наглядати за мною? — збентежено спитала я.

— Бо я теж їду в Париж у справах, — просто відповів він. — Твій батько вирішив скористатися такою можливістю і зробити з мене твою няньку.

— Мені не потрібно, щоб ти мене няньчив. Я уже достатньо доросла!

Я склала руки на грудях і відкинулася на спинку дивана.

— Настільки доросла, що боїшся навіть глянути на літаки?

— Ти нічого не знаєш! — обурилася я.

— Про твій панічний страх літаків і висоти через те, що твої рідні батьки загинули в авіакатастрофі? — він вимовив це так легко, наче моя ситуація була дрібницею. — Як бачиш, я все чудово знаю. А ще в курсі, що ти ніколи не була в іншій країні. Ти взагалі ніде не була, окрім свого дому. Як плануєш з цим справлятися?

Я вирівнялася та нахилилася ближче до нього, не відриваючи своїх очей.

— Не хвилюйся, — сказала крізь стиснуті зуби. — Я не маленька дівчинка, тож якось дам собі раду.

Він звів свої світлі брови та закивав головою. Чомусь мені здавалося, що моя поведінка веселила його. Може, він вважав, що я досі дитина, але це далеко не так!

— Твої батьки так не думають. Вони хвилюються за тебе. Слухатися їх і виконувати їхні побажання — це найменше, що ти можеш зробити для них після того, що вони зробили для тебе.

Я відчула, як дивна образа підступила до горла та стиснула його в тугий клубок. Серце сильно стукало у грудях, а очі защипало від вологи. Я міцно стиснула руки, поклавши їх собі на коліна.

— Не будь невдячною, — додав Вадим і мені здалося, що саме ці його слова зачепили мене найбільше.

Це завжди буде. Щоразу, коли я захочу зробити щось не так і по-своєму, мені будуть нагадувати про те, що мене вдочерили. Я завжди буду почуватися винною перед тими людьми.

— Я не просила їх забирати мене, — сердито сказала, кліпнувши декілька разів очима, щоб відігнати непрохані сльози.

— Тобі пощастило, що тебе взяла така сім'я, Божено, — і знову його голос звучав так легко і спокійно. — Вони подарували тобі прекрасне дитинство.

— Я знаю. Не варто мені постійно потикати цим! Якщо ти думаєш, що я хотіла, щоб так сталося, то дуже сильно помиляєшся. Я воліла б віддати усе, аби тільки мої рідні батьки були живими.

Вадим знову ж таки закивав головою, наче глибоко обдумував мої слова. Мене це дратувало так сильно, що я ледве стримувалася, аби не заїхати йому в голову цією пляшкою з-під пива.

— Але все ж жити у маєтку Ємчуків краще, аніж у дитячому будинку, — сказав він, не відриваючи від мене свого погляду, — чи не так?

Я сильніше стиснула долоні в кулаки так, що нігті впилися у шкіру. Це було боляче, але мені й хотілося відчути цей біль. Я мовчки дивилася на нього, глибоко дихаючи через ніс.

— Так, — погодилася я та нещиро усміхнулася. — Ким би я була, якби не мої прийомні батьки? Так! Звісно, ти маєш рацію. Я повинна завдячувати їм абсолютно усім.

— Радий, що ти розумієш це.

— Хіба можу не розуміти? Сьогодні ж, коли повернуся в будинок батьків, то напишу для них довжелезний лист подяки, а потім кожному вклонюся та поцілую руку.

Вадим зітхнув і невдоволено похитав головою. Він зчепив долоні перед собою і знову глянув на мене. Я зауважила, що біляве пасмо його волосся впало йому на чоло, закриваючи одне око.

— Бачу, що це абсолютно безглузда розмова, — заговорив він. — Повір, я теж не горю бажанням проводити з тобою час у Парижі.

— Чому тоді погодився? — спитала я, схопившись пальцями за край стола. — У тебе ще є час відмовитися, Вадиме. Краще зроби це і позбав нас обох від небажаної компанії одне одного.

— Я б залюбки, але не лише ти повинна бути вдячною своїм батькам. Гордій багато зробив для мене. Він майже замінив мені батька, Божено. Я не можу не відгукнутися на його побажання.

Я стиснула губи, ледве стримуючись, щоб не заричати від розчарування.

— І я не питаю твоєї думки щодо цього, — додав він. — Я всього лише ставлю тебе до відома, що ми поїдемо разом.

— Прекрасно! — буркнула я. — Це просто краща новина за сьогоднішній день. Повір, я так не раділа навіть тоді, коли отримала лист-запрошення на практику.

Вадим постукав пальцями по столу, а тоді почав підводитися. Я сердито спостерігала за ним, не відриваючи свого погляду.

— Прибережи свій сарказм на потім, Божено.

— Не хвилюйся, у мене його достатньо. Впевнена, що на Париж ще вистачить.

— Тоді зустрінемося у неділю. — Вадим почав іти, але раптом озирнувся до мене та голосно додав: — До речі, ми будемо летіти моїм приватним літаком. Не хочеться, щоб ти влаштовувала істерики на людях.

— З чого ти взяв, що я буду істерити? — обурилася я. — Ти мене недооцінюєш. Я вмію опановувати свої емоції та страхи.

— Тяжко віриться в таке, — тихо пробурмотів він, та я почула, — але в неділю перевіримо. До зустрічі!

Я голосно застогнала та впала головою на стіл. Ще, бляха, цього патлатого мені бракувало для повного щастя!