Лігво і привиди

Вечеря закінчилася тим, що Микола, витерши тарілку шматком хліба, гучно ляснув долонею по столу.

— А тепер, — прогримів єгер, обводячи поглядом свою нову, неймовірно різношерсту родину, — найскладніша частина нашої спецоперації. Логістика сну в напівзруйнованому будинку.

Молоді вовки миттєво принишкли, дивлячись на господаря дому з повагою, яка межувала з легким страхом. Зрештою, цей чоловік спав в обнімку з дробовиком і готував найкращий борщ у їхньому житті.

— Значить так, — Микола почав роздавати вказівки. — Дівчата, вам гостьова кімната на першому поверсі. Там вибите вікно, але я забив його фанерою. Два ліжка, одна розкладачка. Хлопці — марш на мансарду. Там є старі спальники й матраци. Оресте, Ірино... вам віддаю свою стару майстерню. Там тепло, є диван, але якщо хоч один інструмент зникне — Оресте, зніму шкуру.

— Я простежу за його лапами, пане Миколо, — солодко всміхнулася Ірина, беручи Ореста за комір куртки. той лише приречено зітхнув.

— А я? — запитав Акім.

Микола подивився на Альфу. Потім перевів погляд на сходи, що вели до кімнати Слави. — Ти надто великий для розкладачки, Вовче. Вцілілий диван у вітальні — твій. Це якраз навпроти сходів. Будеш на варті.

Акіма це більш ніж влаштовувало. Він кивнув, зустрічаючись поглядом зі Славою. Вона ледь помітно усміхнулася йому кутиками губ, підводячись з-за столу.

— Надобраніч, зграє, — сказала вона, відчуваючи, як очі злипаються від втоми. — Завтра нам усім знадобляться ясні голови.

Ніч минула напрочуд спокійно. Сигнальні контури Ірини працювали бездоганно, Балу мирно сопів у своєму кутку, відновлюючи сили після поранення, а Луна, скориставшись хаосом, примудрилася залізти на диван до Акіма і проспала всю ніч, закинувши важку пухнасту лапу йому на груди.

Ранок розпочався з міцної кави та тихого гудіння старого ноутбука.

Слава сиділа за кухонним столом. На ній був теплий кардиган, а на ногах — м'які вовняні шкарпетки. Акім сидів поруч, нахилившись над екраном так близько, що вона відчувала тепло його плеча.

— Проблема в тому, — пояснювала Слава, швидко стукаючи по клавішах, — що просто зайти в базу управління з домашньої IP-адреси я не можу. Це відразу викличе підозри у кібербезпеки. Але я маю резервний VPN-тунель, який ми використовуємо для роботи під прикриттям.

Вона ввела складний пароль, і на екрані з'явився інтерфейс бази даних МВС.

— Він назвався інспектором внутрішньої безпеки. Обличчя я пам'ятаю ідеально: шрам над лівою бровою, холодні, водянисті очі, злегка зламаний ніс. Але ми підемо іншим шляхом. Архів, у якому ми зустрілися, має електронний замок. Він міг пройти туди тільки приклавши магнітну картку.

Слава відкрила логи доступу до будівлі за вчорашній вечір. Рядки коду побігли екраном.

— О котрій точно це було? — спитала вона, насупивши брови. — Дев'ятнадцята сорок дві, — миттєво відповів Акім. — Я пам'ятаю, бо якраз тоді Орест розлив каву в терміналі.

Слава ввела часовий проміжок. Система на секунду "зависла", а потім видала один-єдиний запис: Картка доступу №409-B. Час: 19:41:15. Рівень доступу: Червоний.

— Червоний рівень доступу, — присвиснула Слава. — Це генералітет або спецслужби. Давайте подивимося, на кого зареєстрована ця картка...

Вона натиснула "Пошук", і на екрані з'явилося фото. Це був він. Чоловік з архіву. Холодний погляд, шрам.

Але ім'я змусило Славу збліднути. — Боже мій... — прошепотіла вона, прикриваючи рот долонею. — Хто це? — Акім напружився, відчувши її різкий стрибок пульсу.

— Це не внутрішня безпека, Акіме. Це полковник Віктор Громов. Колишній начальник відділу боротьби з організованою злочинністю. — Колишній? — Так. Офіційно він загинув у автокатастрофі три роки тому, — голос Слави тремтів від напруги. — Закрита труна. Орден посмертно. Я сама бачила некролог.

Акім звузив очі, вдивляючись у фотографію "мертвого" полковника. — "Звіролови" не просто проникли в поліцію, — глухо промовив Альфа. — Вони створюють привидів. Вони вербують людей, інсценують їхню смерть, щоб ті могли діяти поза законом і будь-якими базами даних.

Слава швидко заклацала мишкою, відкриваючи повне досьє Громова до його "смерті". — Дивись, — вона вказала на екран. — Останні пів року перед аварією він курував справи щодо зникнення людей безвісти в Карпатському регіоні. Браконьєри, нелегальні лісоруби, туристи. Ті самі справи, які я вчора підняла в архіві.

— Він не розслідував їх, — зрозумів Акім. Його кулаки стиснулися так, що хруснули кісточки. — Він їх підчищав. Приховував сліди нападів "Звіроловів".

— Якщо Громов живий і має "червоний" доступ, він може відстежити будь-яку патрульну машину, будь-який телефонний дзвінок, будь-яку транзакцію, — Слава відкинулася на спинку стільця, відчуваючи холодний піт. — Ми для нього як на долоні. Він може оголосити нас у всеукраїнський розшук, сфабрикувавши будь-яку справу. Ми — терористи, які підірвали склад у Рясному.

На кухні запала важка тиша. Лише Анубіс незворушно хрумтів сухим кормом у своїй мисці.

— Вони можуть відстежити цей ноутбук? — різко запитав Акім. — Ні, мій VPN іде через сервери в Німеччині, а потім... — Слава раптом завмерла, і її очі розширилися від жаху. — Чорт. Чорт! — Що?! — Мій телефон. Коли він стояв в архіві, він сказав: "Передайте своєму Альфі". Акіме, він знав, що ти на зв'язку. Він міг зафіксувати мій IMEI!

Слава схопила свій мобільний телефон, що лежав на столі, ніби він був радіоактивним. — Якщо вони відстежили мій телефон, вони знають координати вежі зв'язку, до якої він підключений.

Акім миттєво підвівся. — Вимикай. Витягай батарею. Ламай сім-карту. Зараз же!

Слава не вагалася ні секунди. Вона вимкнула апарат, виламала сімку і кинула телефон на стіл. Але відчуття того, що невидима петля щойно затягнулася на їхніх шиях, не зникло.

Двері на кухню відчинилися, і всередину зайшов Микола з двома відрами води. — Що у вас тут за паніка з самого ранку? — спитав єгер, ставлячи відра на підлогу.