Літній табір суворого режиму

Кортеж із двох машин — чорного поліцейського позашляховика та сірого мікроавтобуса, за кермом якого сидів дуже задоволений життям Орест — повільно котився розбитою лісовою ґрунтовкою.

Слава дивилася в дзеркало заднього виду. У напівтемряві салону мікроавтобуса, що їхав слідом, раз у раз спалахували золотисті вогники. Молодняк нервував, принюхувався до нових запахів і готувався до зустрічі з невідомим.

— Вони там не рознесуть бус ізсередини? — порушила тишу Слава.

— Ні, — спокійно відповів Акім, уважно стежачи за дорогою.

— З ними Орест. Він, звісно, ідіот, але для молоді — беззаперечний авторитет. До того ж там Ірина. Якби хтось спробував випустити кігті в салоні, вона б уже перетворила його на килимок для ніг.

Слава тихо засміялася, відчуваючи, як напруга довгого дня нарешті відпускає її м'язи.

Коли машини виїхали на галявину перед будинком єгеря, Слава мимоволі напружилася. При світлі фар дім виглядав ще гірше, ніж вона пам'ятала після нічного бою. Вибиті вікна були нашвидкуруч забиті фанерою, фасад посічений кулями, а замість вхідних дверей висіла щільна брезентова завіса.

Але найголовніше чекало на них на ґанку.

Микола стояв там, схрестивши на грудях руки. На його плечі недбало, але дуже промовисто висів улюблений "Вінчестер". Збоку від нього, замотаний у бинти, але величний, як гора, лежав Балу. А біля ніг єгеря нетерпляче переминалася з лапи на лапу Луна.

Акім заглушив двигун. Мікроавтобус зупинився поруч, і його двері з гуркотом від'їхали вбік.

Молода зграя почала висипати на подвір'я. Їх було шестеро — троє хлопців і троє дівчат. Усі в шкіряних куртках, худі, спортивні, з різкими, неспокійними рухами. Вони миттєво збилися в купу за спиною Ореста, нашорошивши вуха і скануючи територію.

Дівчина з коротким темним волоссям і зухвалим поглядом — вочевидь, лідерка серед молоді — зробила крок уперед, принюхуючись.

— Пахне порохом і... кров'ю, — прошепотіла вона, дивлячись на понівечений фасад. — Тут була війна?

— Тут була розминка, Діно, — кинув Акім, виходячи з машини й подаючи руку Славі. — Війна ще попереду.

Слава обережно спустилася на землю. Щойно молоді вовки побачили її — жінку з круглим животом, на яку їхній грізний Альфа дивився так, ніби вона була зроблена з кришталю, — по зграї прокотився тихий шепіт.

— Струнко! — гаркнув Орест, і молодь миттєво вишикувалася в лінію.

Микола повільно, по-господарськи спустився з ґанку. Його важкий погляд пройшовся по шерензі молодих перевертнів. Дана інстинктивно випнула підборіддя, намагаючись здаватися вищою, але єгер лише хмикнув.

— Я просив бригаду будівельників, Акіме, — прогримів Микола. — А ти привіз мені літній табір. Вони хоч молоток у руках тримати вміють? Чи тільки вити на місяць навчені?

Один із хлопців обурено відкрив рота, але Акім підняв руку, зупиняючи його.

— Вони вміють усе, що накажуть, Миколо, — спокійно відповів Альфа. — Або швидко вчаться. Знайомся: це підкріплення. А це, — він повернувся до молоді, — Микола. Господар цього лісу. Якщо він каже копати — ви питаєте, на яку глибину. Зрозуміло?

— Так, Альфо! — хором відповіла молодь.

Слава посміхнулася, відчуваючи гордість за батька. Він стояв перед зграєю хижаків так само впевнено, як перед групою туристів, що заблукали.

Тим часом Ірина, яка вийшла з буса останньою, окинула Миколу чіпким поглядом зелених очей. Вона підійшла до нього, проігнорувавши рушницю.

— Калібр 12? Срібна картеч із сіллю? — діловито поцікавилася відьма, вказуючи на зброю. Микола здивовано звів брови. — Саме так. — Непогано для класики. Але проти мутантів краще додавати в сіль товчений корінь чемериці. Рани гоїтимуться тижнями, — Ірина простягнула руку.

— Ірина. Медик цієї пухнастої катастрофи. Де у вас тут можна розвести вогонь? Мені треба зварити захисний контур, поки ці "Звіролови" не вирішили нанести нам ще один візит.

Єгер дивився на тендітну брюнетку кілька секунд, а потім кутики його очей зібралися в теплі зморшки. Вона йому сподобалася. — На задньому дворі є літня кухня з піччю, — відповів він, потискаючи її руку. — Проведу. До речі, я наварив два відра борщу. На м'ясному бульйоні. Знав, що приїдуть голодні роти.

Слово "борщ" подіяло на Зграю як магічне заклинання. Шеренга молодих вовків миттєво втратила свою хижу грізність, їхні носи кумедно засіпалися, вловлюючи запах з будинку.

— Добре, — скомандував Акім, ледь стримуючи усмішку. — Речі в дім. Хлопці, ви спите на мансарді. Дівчата займають гостьову кімнату на першому поверсі. Оресте, покажи їм територію.

— Зрозумів, шефе! — Орест радісно плеснув у долоні. — Так, дитсадок, за мною! Рюкзаки не кидати, кота не дратувати!

Але попередження щодо кота трохи запізнилося.

Діана, молода вовчиця, самовпевнено рушила до ґанку першою і ледь не наступила на щось руде і пухнасте. Анубіс сидів на перилах і дивився на неї згори вниз. Дана, вирішивши показати, хто тут хижак, тихо, попереджувально загарчала.

Слава навіть не встигла крикнути "Не треба!". Анубіс не здригнувся. Він повільно, з грацією імператора, підняв лапу і з блискавичною швидкістю видав Дані два дзвінких ляпаси по носі — без випущених кігтів, але дуже принизливо. А потім зневажливо відвернувся і почав вмиватися.

Діана оторопіла, відскочивши на крок і тримаючись за ніс. Зграя позаду неї вибухнула реготом.

— Я ж казав, кота не дратувати, — зітхнув Орест. — Це місцеве божество. Ми йому поклоняємося. Пішли вже, жертва котячого терору.

Коли молодь із галасом зникла в будинку, тягнучи свої сумки, а Ірина з Миколою пішли на задній двір обговорювати рецепти отрут і борщу, на подвір'ї стало відносно тихо.

Луна нарешті дочекалася своєї черги і підскочила до Акіма, тицяючись мокрим носом йому в долоню. Акім присів, чухаючи маламутку за вухами, а Балу з ґанку видав низький, вітальний звук.

Слава підійшла до Акіма і поклала руку йому на плече. Він випростався, обіймаючи її за талію і притягуючи до себе.