"Велике переселення Зграї

Люди часто забувають одну просту істину. Дивлячись на кумедні вуха та пухнасту дупу коргі, вони бачать інтернет-мем. Дивлячись на флегматичного велетня-кавказця, вони бачать повільного телепня. Але генетика нічого не забуває. Коргі — це вівчарка. Маленький, низько посаджений демон швидкості, виведений для того, щоб керувати стадом напівдиких корів, кожна з яких важить пів тонни й може вбити одним ударом копита. Коргі не знають страху, бо страх у їхній професії означає смерть. Їхня тактика — це швидкість, укус у сухожилля і миттєвий відскок. А кавказька вівчарка... Це не пастух. Це вовкодав. Це живий таран, виведений з однією метою: зустрічати хижака грудьми й ламати йому хребет. Його робота — не керувати стадом. Його робота — знищувати загрозу. Будь-яку. За будь-яку ціну.

І коли двері будинку єгеря вилетіли разом із завісами під ударом важкого чобота, "Звіролови" зробили фатальну помилку. Вони думали, що йдуть на вагітну жінку і старого діда. Вони не врахували, що йдуть на Стадо, яке охороняють професіонали.

Першим у бій вступив Рекс. Він не гавкав. Пастуші собаки не гавкають, коли працюють — вони діють. Маленька руда блискавка вилетіла з-під столу. Нападник у чорному тактичному екіпіруванні навіть не подивився вниз — він цілився у Славу. Це стало його кінцем. Рекс врізався зубами в незахищене місце між берцем і наколінником — прямо в ахіллове сухожилля. Різкий ривок головою — техніка, якою його предки змушували биків повертати у потрібний бік. Чоловік закричав і рефлекторно впав на одне коліно, втрачаючи рівновагу. І тоді прийшов Балу. Він вилетів з темряви коридору не як собака, а як хутряна лавина. Сімдесят кілограмів чистої люті та м'язів врізалися в груди нападника, який саме падав. Почувся огидний хрускіт. Кавказець не кусав за руки чи ноги. Він, як і вчили його предки в горах Кавказу, йшов у горло.

— Рекс, відхід! — крикнув Микола, стріляючи з "Вінчестера" поверх голів собак. Дріб ударив у другого нападника, який намагався увійти слідом. Той відлетів назад у двір, збивши з ніг третього.

— Слава, на підлогу! Слава впала за перевернутий дубовий стіл, який вони з батьком заздалегідь поклали на бік як барикаду. Вона притискала живіт однією рукою, а іншою стискала пістолет. Її руки тремтіли, але мозок працював чітко.

— Вони заходять з тилу! — крикнула вона, дивлячись на екран ноутбука, де камери фіксували рух.

— Кухня! Вікно на кухні! — Анубіс! — гаркнув Микола, перезаряджаючи дробовик. Це звучало як маячня — кликати кота в бою. Але Анубіс був не просто котом. Він був мейн-куном, що виріс серед мисливських псів. На кухні почувся дзвін розбитого скла. Хтось ліз у вікно. А потім пролунало дике, нелюдське волання, сповнене болю і жаху. Слава на мить визирнула. У темряві кухні, у світлі прожектора з двору, вона побачила, як тінь на підвіконні метушиться, намагаючись скинути з обличчя щось велике, пазуристе і оскаженіле. Анубіс не просто дряпався — він цілився в очі

. — Мінус один на кухні! — прокоментувала вона, роблячи два постріли в дверний отвір, де з'явилася нова тінь. Але їх було забагато. Це були не найманці "Немезиди", тупі й прямолінійні. Це були "Звіролови". Вони рухалися злагоджено, кидали шумові гранати й використовували дим.

— Газ! — крикнув Микола, закашлявшись.

— Вдягай маску! Слава схопила респіратор, який батько підготував заздалегідь, і притиснула до обличчя. Собаки почали чхати й відступати до неї. Балу, чия морда була в крові першого нападника, став перед нею, затуляючи її своїм тілом. Рекс, кульгаючи (хтось таки зачепив його черевиком), притиснувся до її боку.

—Тато, відходьмо в підвал! — крикнула Слава крізь маску. — Ми не втримаємо перший поверх!

— Іди! — гаркнув батько, стріляючи у вікно, звідки лізли нові тіні. — Я прикрию! — Я без тебе не піду!

—Це наказ, Славо! Ти маєш зберегти дитину! Іди в бункер! Вхідні двері злетіли з петель від спрямованого вибуху. У вітальню увірвалися троє. Вони були в протигазах і з автоматичною зброєю. Балу заревів і кинувся на них. Це був стрибок смертника. Він знав, що не втримає трьох автоматників. Але його завданням було не вижити. Його завданням було дати Славі ті самі три секунди, щоб дістатися до дверей підвалу. Він збив одного з ніг, але двоє інших відкрили вогонь.

— БАЛУ! — закричала Слава. Вона бачила, як кулі влучають у могутнє тіло пса. Він не заскавулів. Він навіть не зупинився. Він продовжував рвати ворога, поглинаючи свинець, як губка, відмовляючись помирати, доки його хазяйка була в небезпеці. Микола розвернувся і вистрілив дуплетом, зносячи одного зі стрільців.

— ВНИЗ! ШВИДКО! Слава, заливаючись сльозами, схопила Рекса за шлейку і буквально скотилася сходами у підвал, тягнучи за собою важкі металеві двері. Батько встрибнув слідом в останню мить. Кулі зацокотіли по металу дверей, коли він замикав важкі засови. Згори долинув останній, лютий рик Балу, який перейшов у хрип, а потім затих. У підвалі запала тиша, яку порушувало лише важке дихання Миколи та скавуління Рекса. Слава зірвала маску.

— Балу... — прошепотіла вона, сповзаючи по стіні

. — Вони вбили Балу... Микола мовчав. Він перезаряджав "Вінчестер", але його руки тремтіли так сильно, що патрони падали на бетонну підлогу. По його щоці котилася сльоза, залишаючи світлу доріжку на брудному обличчі.

— Він зробив те, для чого народився, — хрипло сказав єгер. — Він забрав їх із собою. Згори почулися важкі кроки. Багато кроків. Потім — звук свердління. Вони намагалися зрізати замки.

— У нас хвилин десять, — оцінив Микол

а. — Ці двері старі, радянські, але проти термітних зарядів не встоять. Слава подивилася на телефон. Сигналу не було — підвал екранував. Але рація... Вона схопила рацію

. — Акіме! — закричала вона. — Акіме, ми в пастці! Балу... Балу мертвий. Вони ріжуть двері в підвал! Крізь тріск і перешкоди прорвався голос. Він був спотворений швидкістю і вітром — Акім не біг, він летів. — Тримайтеся! — ревів він.