Ранковий синдром врятованого вовка

Ранок у домі єгеря почався не зі співу пташок і навіть не з запаху батькової фірмової кави. Він почався з тихого, сповненого невимовного жаху шепоту, що долинав з вітальні: — Будь ласка... тільки не в обличчя. Я ж хижак. Я маю гідність... Приберіть це. Воно дивиться мені в душу.

Слава розплющила одне око. Вона лежала у своєму старенькому дитячому ліжку, під теплою ковдрою, і першою її думкою було те, що вона жива. Другою — що її тіло боліло так, ніби її переїхав "Ланос". А третьою — що внизу відбувається щось дивне.

Вона повільно сіла, потираючи поперек. Вагітність плюс нічні перегони з мутантами — не найкраща комбінація для хребта. Годинник показував десяту ранку. Вона проспала все на світі.

Слава накинула халат і, намагаючись не скрипіти мостинами, вийшла в коридор. Знизу знову долинув жалібний голос: — Акіме! Ну скажи йому! Скажи йому, що я не сніданок!

Слава спустилася сходами й завмерла на порозі вітальні. Картина, що відкрилася їй, була варта того, щоб її намалював якийсь сюрреаліст.

Орест, врятований вчора вовк, сидів на дивані, загорнувшись у картатий плед так щільно, що стирчав лише ніс і сполохані очі. Він виглядав жахливо: блідий, із синцями під очима і виразом глибокого, екзистенційного страждання на обличчі. А прямо перед ним, на журнальному столику, сидів Анубіс. Величезний рудий мейн-кун не зводив з Ореста свого важкого, бурштинового погляду. Він сидів нерухомо, як сфінкс, але кінчик його хвоста ледь помітно сіпався.

— Він мене гіпнотизує, — прошепотів Орест, побачивши Славу. — Доброго ранку, о, богине війни. Врятуй мене. Цей кіт... він знає, що я зробив. Він засуджує мене.

Слава мимоволі пирхнула. — Анубіс засуджує всіх, Оресте. Це його робота. Він вважає нас своїми слугами, які погано справляються з обов'язками. Вона перевела погляд далі.

На кухні, біля плити, стояли двоє чоловіків. Микола в домашніх штанях і фартуху (видовище саме по собі рідкісне) смажив щось, що пахло неймовірно смачно — беконом і яйцями. А поруч з ним, спираючись на стільницю і попиваючи каву, стояв Акім. Він був у свіжій футболці (ймовірно, батьковій), яка обтягувала його широкі плечі, і виглядав напрочуд бадьорим для того, хто вчора ледь не помер. Помітивши Славу, він підняв чашку в вітальному жесті.

— Прокинулася, — констатував він. Його голос був м'яким, ранковим. — Як самопочуття, напарнице? — Ніби мене жували, виплюнули, а потім знову пожували, — чесно зізналася Слава, проходячи на кухню.

Вона зупинилася, оглядаючи "зграю". Балу спав біля каміна. Рекс гриз гумову іграшку під столом. А Луна... Луна сиділа біля Ореста і з цікавістю тицяла носом у його кокон з пледа, намагаючись з'ясувати, чи є там щось їстівне. — Фу, мала, — слабо відбивався Орест. — Я не смачний. Я токсичний.

— Сідай, доню, — скомандував Микола, ставлячи перед нею тарілку з яєчнею, тостами та горою овочів. — Тобі треба їсти. За двох. Чи, враховуючи вчорашнє, за цілий батальйон. Слава сіла, відчуваючи вовчий апетит.

— Дякую, тату. Вона набила рот тостом і подивилася на Акіма.

— Які новини? Світ ще стоїть? — Стоїть, — кивнув Акім. — Але трохи хитається. Я дзвонив Левку. Ті двоє, що були в лісі, приєдналися до нас. Вони зараз патрулюють периметр. "Немезида" поки що мовчить.

— Вони зализують рани, — подав голос Орест з дивана. — І рахують збитки. Ми рознесли їхню лабораторію в мотлох. Він спробував випростатися, але скривився і схопився за голову.

— Ой, йо... Що вони мені кололи? У мене таке відчуття, що в моїй голові танцює ансамбль Вірського.

Акім підійшов до дивана і простягнув Оресту склянку з якоюсь каламутною зеленою рідиною. — Пий. Це рецепт Миколи. Трави. Виведе токсини. Орест з підозрою понюхав склянку.

— Пахне як болото.

— Пий, Ромео, — суворо сказав Акім. Орест поперхнувся.

— Ромео? У кімнаті запала тиша. Акім і Микола перезирнулися з єхидними посмішками. Слава відчула, як її щоки починають рожевіти. — Ти нічого не пам'ятаєш? — лагідно запитав Микола, перевертаючи бекон. Орест поблід ще більше. Він перевів погляд з Акіма на Славу, потім на Миколу. Його очі розширилися.

— Я... я щось казав? — прошепотів він. — Скажіть, що я просто гарчав. Будь ласка.

— О, ти говорив, — кивнув Акім, схрестивши руки на грудях. — Багато. І дуже натхненно.

— Ти назвав Славу "богинею війни", — почав перераховувати Микола, явно насолоджуючись моментом.

— Ти запропонував всиновити мене, — додала Слава, не втримавшись.

— І ти хотів від неї цуценят, — добив його Акім. — Усіх. Навіть хлопчиків. І планував назвати їх Славіками.

Орест повільно, дуже повільно натягнув плед собі на голову, повністю сховавшись від світу. — Вбийте мене, — пролунало глухо з-під шерстяної тканини.

— Акіме, як Альфа, ти маєш право мене прикінчити. Це милосердя.

— Живи вже, — хмикнув Акім. — Нам потрібні свідки.

Слава посміхнулася, відчуваючи, як напруга вчорашнього дня потроху відпускає. Це був дивний ранок. У неї вдома був склад зброї, за вікном ходили вовки-охоронці, її шукала приватна армія мутантів, але тут, на кухні, пахло беконом, і це здавалося найбезпечнішим місцем у світі.

— Гаразд, жарти вбік, — сказав Акім, його обличчя стало серйозним. Він сів за стіл навпроти Слави. — Нам треба план. "Немезида" не пробачить нам ні офісу, ні складу. Корчинський знає, хто я. І він здогадується, хто ти

. — Він знає про "Ланос", — кивнула Слава. — А пробити власника за номерами — справа двох хвилин.

— Саме так. Вони прийдуть сюди. Це лише питання часу.

— Мій дім — фортеця, — насупився Микола, сідаючи поруч. — Я знаю кожну стежку. Я замінував підходи сигнальними ракетами.

— Тату, проти тих мутантів ракети не допоможуть, — м'яко сказала Слава. — Ти бачив їх. Вони не відчувають болю. І їх багато.

— Нам треба вдарити першими, — глухо сказав Орест, висовуючи голову з-під пледа. Його обличчя було серйозним, сором зник.