Гніздо Немезиди

Це був не вхід у квартиру. Це було зіткнення з пухнастим локомотивом.

​Не встигла Слава повернути ключ у замку, як двері розчахнулися під натиском зсередини, і на них вилетіла сріблясто-сіра хмара.

​— Луна, фу! — тільки й встигла видихнути Слава, притискаючись до одвірка, щоб втримати рівновагу.

​Але маламут не зважала на команди. Вона стрибала навколо них, як м'ячик-стрибунець, її хвіст працював як пропелер, що загрожував знести вішалку, а з пащі виривалося нетерпляче, вимогливе "У-у-у! Гав!".

​Акім, який стояв позаду Слави, раптом завмер. Він схилив голову набік, прислухаючись не вухами, а чимось іншим. Його брови поповзли вгору.

​— Ого, — промовив він, перехоплюючи Луну в польоті однією рукою і чухаючи її за вухом, щоб хоч трохи вгамувати. — А в неї непоганий словниковий запас.

​— Що? — стомлено перепитала Слава, стягуючи шарф.

​— Два слова, — серйозно сказав Акім, дивлячись на собаку, яка тепер, задихаючись від щастя, намагалася лизнути його в підборіддя. — Я чітко розібрав: "Гуляти" і "Хочу". Причому слово "Хочу" було з трьома знаками оклику і, здається, з нецензурним доповненням "негайно".

​Луна, почувши знайому інтонацію, підтвердила його слова гучним, протяжним виттям, яке луною покотилося під’їздом.

​— Ти бачиш? — усміхнувся Акім. — Вона підтверджує.

​Слава закотила очі, але кутики її губ мимоволі поповзли вгору.

​— Чудово. У мене вдома тепер не просто зоопарк, а лінгвістичний клуб. Вона потягнулась за шлейкою і повітком, але погляд Акіма зупинив її

— Одна ти не підеш тобі неможна, щоб тебе тягнули

— Акім хто ти думаєш допомога прогули прогулював її до цього? Святий Дух? — закінчила Слава, намагаючись не відпускати повідець. — Я справлялася вісім місяців!

Акім м'яко, але безапеляційно накрив її руку своєю, змушуючи розтиснути пальці. Його долоня була теплою і шорсткою.

— До цього ти не була мішенню для корпоративних мутантів, — спокійно відповів він, забираючи амуніцію. — І до цього твій центр ваги був на місці. А зараз, якщо ця пухнаста ракета смикне, ти полетиш носом у бруківку. Я не для того тебе ловив у архіві, щоб ти впала біля власного під'їзду.

Він клацнув карабіном, пристібаючи Луну. Собака, відчувши, що на іншому кінці повідця опинилася сила, яку неможливо ігнорувати, подивилася на Акіма з повагою, змішаною з азартом.

— Ходімо, — скомандував він обом. — Тільки куртку застібни. Надворі вітер.

Вони вийшли у вечірній двір. Львів занурився у сутінки, ліхтарі тільки починали спалахувати, відкидаючи довгі тіні.

Луна, як і попереджала Слава, спробувала свій фірмовий трюк "ривок за котом". Вона побачила руду тінь під машиною і рвонула з місця з силою невеликого локомотива. Слава за звичкою напружилася, очікуючи, що зараз Акіма потягне слідом.

Але Акім навіть не похитнувся. Він просто стояв, тримаючи повідець розслабленою рукою, яка в момент ривка стала твердою, як сталевий трос. Луна, наштовхнувшись на нездоланний опір, здивовано гекнула і зупинилася, озираючись на нового "вожака".

— Не сьогодні, мала, — тихо сказав Акім. — Коти — це друзі. Ну, або принаймні не їжа.

Він глянув на Славу, яка йшла поруч, сховавши руки в кишені.

— Отже, детективе. Поки мій "енергетичний реактор" шукає ідеальний кущ, розкажи мені про свій план. Ти казала про рахунки за воду.

Слава зітхнула, спостерігаючи, як легко він керує собакою, з якою вона воювала щоранку.

— Я вже зробила запит через базу, поки ми їхали, — сказала вона, дістаючи телефон. — "Немезида" платить за воду в офісі копійки. Там стоять лічильники, і вони крутять мінімум. Але...

Вона провела пальцем по екрану, відкриваючи карту.

— ...але я знайшла дещо цікаве в їхній дочірній компанії. ТОВ "Еко-Логістика". Вони орендують старий промисловий склад на околиці, в районі Рясне-2.

— Рясне? — перепитав Акім. — Там промзона. Заводи, склади.

— Саме так. Ідеальне місце, щоб сховати що завгодно. Але найцікавіше — це їхні рахунки за останній місяць. Вони спожили стільки води, ніби відкрили там аквапарк. Або...

— ...або щодня відмивають десятки кліток від бруду і крові, — похмуро закінчив Акім.

Луна нарешті зробила свої справи й тепер вичікувально дивилася на Акіма, ніби питаючи: "Ну що, побіжимо?".

Акім подивився на собаку, потім на Славу, потім на карту в її телефоні.

— Рясне-2, — повторив він. — Це далеко від житлових будинків. Там глухо вночі.

— Ми туди поїдемо? — спитала Слава, і в її голосі пролунав азарт мисливця.

— Поїдемо, — кивнув Акім. — Але не зараз. І не на моїй зміні "няньки".

Він розвернувся, прямуючи до під'їзду і ведучи за собою слухняну (о диво!) Луну.

— Спочатку я заведу тебе і цього монстра додому. Ти з'їси щось нормальне. Я з'їм свій стейк. Ми перевіримо плани будівлі, входи й виходи. А коли місто засне...

Він зупинився біля дверей і підморгнув їй. Очі в темряві блиснули жовтим.

— ...тоді ми підемо дивитися, що вони так ретельно миють. 

Вечеря була дивною. І напрочуд мирною.

Слава замовила доставку з найближчого ресторану, який ще працював: собі — подвійну порцію пасти з куркою (бо її організм раптом вирішив, що йому потрібно вуглеводів за трьох), а Акіму...

Акіму вона просто вказала на холодильник, де лежав кілограмовий шматок свіжої яловичини, який вона купила по дорозі додому, підкоряючись якомусь дивному імпульсу.

Вона намагалася не дивитися, як він їсть. Він не поводився як тварина за столом — користувався ножем і виделкою, сидів рівно. Але була в його рухах якась первісна, хижа ефективність. Він не просто їв, він насичувався. Відновлював сили після використання Голосу і боротьби зі сріблом.

Луна, втомлена після прогулянки (Акім ганяв її доти, доки вона не впала на траву, висолопивши язика), тепер спала під столом, поклавши важку голову на його ступню. Зрадниця.

— Отже, — промовила Слава, відсуваючи порожню тарілку і розгортаючи на столі планшет зі схемою складу в Рясному. — Об'єкт "Еко-Логістика". Колишній радянський цех з перероблювання чогось там. Товсті стіни, мінімум вікон. Один головний в'їзд для фур, два службові входи.