«Я — ікла. Ти — мозок.

— Луна, сидіти! — скомандувала Слава, входячи у квартиру, але її голос звучав слабко і непереконливо.

Звісно, ніхто не сів. Величезна кудлата хмара сріблясто-сірого кольору вилетіла їй назустріч, ледь не збивши з ніг. Луна — маламут з очима різного кольору (одне каре, одне блакитне) — була в стані чистого, нестримного екстазу. Вона підстрибнула, намагаючись лизнути Славу в ніс, і її важкі лапи приземлилися на Славині плечі.

— Ей! Тихо, тихо, мала, — Слава спробувала втримати рівновагу, притискаючись спиною до одвірка. — Я теж рада тебе... Луно, фу!

Але собака раптом завмерла.

Її носа торкнувся новий запах. Чужий. Дикий. Небезпечний.

Луна опустилася на чотири лапи, шерсть на загривку ледь помітно стала дибки. Вона повільно повернула голову в бік Акіма, який стояв на порозі, заповнюючи собою весь дверний отвір.

Акім не ворушився. Він стояв розслаблено, але в цій розслабленості відчувалася готовність пружини. Він не дивився собаці в очі — це був би прямий виклик. Він дивився трохи вбік, на розкидане по коридору взуття (один кросівок був явно пожований).

— Привіт, мала, — тихо, глибоким басом промовив він. — Твоя хазяйка права. Ти не собака. Ти ураган.

Луна зробила крок до нього, витягнувши шию. Вона втягувала повітря гучно, жадібно. Запах лісу. Запах крові (чужої). Запах... Альфи.

— Тільки не кажи мені, що вона теж телепат, — втомлено пробурмотіла Слава, намагаючись зняти пальто. — Бо якщо вона зараз почне давати тобі поради щодо мого режиму сну, я просто здамся і переїду в монастир.

Акім ледь помітно посміхнувся, не зводячи очей з собаки.

— Ні, маламути не такі, як коргі. Вони не базікають. Вони... співають.

І ніби на підтвердження його слів, Луна задерла голову і видала довге, протяжне, неймовірно мелодійне виття: "Уууууу-ууу!". Це було не виття болю чи загрози. Це було привітання.

Вона підійшла до Акіма впритул і замість того щоб гарчати, тицьнулася мокрим носом у його долоню. Потім, абсолютно нахабно, обнюхала його джинси й, задоволено чхнувши, сіла біля його ніг, дивлячись на нього з відданим обожнюванням.

— Зрадниця, — констатувала Слава, сповзаючи по стіні на банкетку. — Ще одна. Ти їх що, причаровуєш?

— Я просто пахну зрозуміло, — знизав плечима Акім, заходячи у квартиру і зачиняючи за собою двері. — Для них я — старший брат. Великий, сильний, пахну лісом. А ти... ти пахнеш "мамою", їжею і стресом.

Він окинув поглядом коридор. Розкидане взуття, погризений повідець, купка шерсті в кутку.

— Тобі потрібна допомога, Славська. Серйозно. Ти живеш у зоні бойових дій.

— Це не зона бойових дій, це творчий безлад, — огризнулася вона, але сил сперечатися не було. Її знову накрила хвиля нудоти, і вона прикрила очі рукою. — Слухай, дякую, що підвіз. Тепер можеш іти. Я... я впораюся.

— Ти зараз знепритомнієш, — спокійно заперечив він. — І Луна подумає, що це нова гра, і почне стрибати по тобі.

Він пройшов повз неї в кухню, поводившись так, ніби жив тут усе життя.

— Де в тебе чай? І не кажи, що немає. У домі єгеря чай — це релігія.

Слава хотіла обуритися. Хотіла вигнати його. Але замість цього вона лише махнула рукою в бік шафки.

— Верхня полиця зліва.

Вона чула, як він хазяйнує на її кухні. Дзвін посуду, шум води. Луна цокотіла кігтями слідом за ним, явно вирішивши, що цей новий "великий вовк" — набагато цікавіша компанія, ніж втомлена хазяйка.

Акім повернувся через хвилину з великою чашкою.

— М'ята й імбир, — сказав він, простягаючи їй напій. — Допомагає від нудоти. Моя... мати так робила.

Слава взяла чашку. Тепло кераміки трохи заспокоїло тремтіння в руках.

— Твоя мати... вона теж...? — вона не договорила, але питання висіло в повітрі.

— Вовчиця? — він усміхнувся, але очі залишилися сумними. — Так. Справжня. Вона вчила мене, що найсильніші ліки — це не магія, а прості речі. Вода, трави, спокій.

Він присів навпочіпки перед нею, опинившись на одному рівні з її очима. Луна тут же вмостилася поруч, поклавши голову йому на коліно.

— Послухай, Славська. Те, що ми бачили в парку... цей "монстр". Він не зупиниться.

Слава зробила ковток чаю. Він був гарячим і пряним. Акім мав рацію — нудота почала відступати.

— Я знаю, — тихо сказала вона. — І я знаю, що це моя справа. Я детектив.

— Ти детектив, — погодився він. — Але ти не знаєш, як шукати те, що не залишає людських слідів. Те, що пахне гниллю і страхом.

Він подався вперед.

— Ми працюємо разом. По-справжньому. Ти — мозок. Ти знаєш це місто, ти знаєш людей, ти знаєш закон. А я... я буду твоїм носом і іклами. Але за однієї умови.

Слава підняла брову. — Якої?

— Ти слухаєш мене, коли я кажу, що небезпечно. Ти не лізеш на рожен. І, заради всього святого, — він кивнув на розкидані речі, — дозволяєш мені іноді вигулювати це чудовисько. Бо інакше вона з'їсть твій диван.

Слава подивилася на Луну, яка блаженно мружилася під рукою Акіма. Потім на самого Акіма — втомленого, пораненого, але все ще неймовірно, дратуюче впевненого в собі.

— Ти просто хочеш вигулювати собаку, щоб виглядати менш підозріло на вулиці, так? — примружилася вона. — Прикриття?

Акім розсміявся. Цього разу щиро, глибоко.

— Розкусила. Ніщо так не маскує вовкулаку, як мила дівчина з пухнастим маламутом.

Слава зітхнула, роблячи ще один ковток чаю.

— Гаразд, напарнику. Домовилися. Але якщо ти навчиш її вити на місяць о третій ночі, я тебе застрелю. Сріблом.

— Заметано, — він підвівся. — Відпочивай. Я заберу тебе завтра о восьмій. І, Славська?

Він зупинився у дверях.

— Зачини двері на верхній замок. І не відкривай нікому, крім мене. Той запах у парку... він був свіжим.

Двері клацнули. Слава залишилася одна в тихій квартирі, якщо не рахувати величезного маламута, який дивився на зачинені двері з явним розчаруванням.