«Закон лісу: рятувати своїх»

Слава повернулася за хвилину. В її руках був не просто маленький набір першої допомоги, а великий пластиковий ящик з ветеринарними маркуваннями. Вона поставила його на журнальний столик біля дивана з таким гуркотом, що Акім здригнувся, а Рекс ображено підняв голову.

— Так, — промовила вона, відкриваючи засувки. Її обличчя знову стало маскою детектива на роботі. — Я поняття не маю, чи це спрацює на перевертня. Але логіка проста: срібло — це важкий метал. Токсин. Нам треба його зв'язати та вивести.

Вона виклала на стіл кілька пакетів з чорним порошком, пляшку з якоюсь каламутною білою рідиною і, на диво, стерильний шприц та ампулу.

Акім подивився на цей набір із глибокою підозрою. — Ти збираєшся... годувати мене собачим вугіллям?

— Я збираюся не дати тобі померти від сепсису на моєму дивані, "Альфо", — відрізала вона, не піднімаючи погляду. — Якщо маєш кращі ідеї від вовчої народної медицини — радо вислухаю. Подорожник? Слина бета-вовка?

Його похмурий погляд дав їй зрозуміти, що жарт про Левка був зайвим.

— Роби, — глухо прогарчав він.

Вона взяла склянку, в якій ще була вода, і висипала туди вміст двох пакетів. Рідина миттєво стала чорною і густою, як нафта. — Пий.

Він подивився на чорну рідину з такою неприхованою відразою, що Слава ледь помітно посміхнулася. — Ти виглядаєш так само як мій коргі, коли я даю йому ліки проти глистів.

— Давай сюди, — прошипів він.

Він взяв склянку та одним духом, із явним зусиллям волі, випив усе до краплі. Його обличчя скривилося, ніби він проковтнув попіл. — Гидота...

— Це ще не все. — Вона вже вправно набрала у шприц прозору рідину з ампули. — Це універсальний детоксикант. Батько колов його оленю, який з'їв отруєну приманку. Олень вижив.

Акім напружився. Вся його поза виражала опір. — Куди?

— У м'яз. Здоровий. Не рипайся, — вона професійно випустила повітря зі шприца. — Давай руку. Або в сідницю, але, думаю, ти не захочеш знімати штани перед "феєю".

Її слова влучили. Він мовчки простягнув їй здорову руку, відвернувши голову. Його плече було напружене, як камінь. Вона впевнено, швидко ввела голку. Він навіть не здригнувся, але його дихання на мить зупинилося.

Слава викинула шприц і почала мовчки складати все назад у ящик.

Вони сиділи в тиші. Світло за вікном ставало яскравішим, сірий перетворювався на блідо-блакитний, холодний. Дощ остаточно припинився.

— Вони... — нарешті прохрипів він, — ...твої тварини. Вони завжди... отак?

Слава подивилася на Балу, який знову прикрив очі, але було очевидно, що він слухає. — Що "отак"? Наказують мені? Ні. Це вперше. Здається, твій Альфа-статус на них погано впливає.

— Або твоя вагітність, — тихо додав він.

Вона різко підняла на нього погляд, готова до захисту, але в його очах не було ні осуду, ні жалю. Лише констатація факту. Він просто збирав інформацію.

— І це теж, — глухо визнала вона.

І саме в цей момент Балу різко підняв голову. Його вуха стали торчма, а шерсть на загривку ледь помітно піднялася. Він не загарчав. Він видав тихий, глибокий звук, що вібрував у грудях.

— Що? — прошепотіла Слава, миттєво напружившись.

Акім теж прислухався, його ніздрі роздулися.

— Вони тут, — так само тихо відповів він. — Мої.

Слава кинулася до вікна, обережно визирнувши з-за фіранки. Ліс стояв нерухомий, вологий, порожній. Нікого.

— Я нікого не бачу.

— Ти й не побачиш, — сказав Акім. Він відкинувся на подушки. Ліки починали діяти. Чорна гидота у шлунку дивним чином вгамовувала печію від срібла. Біль не зник, але відступив, переставши бути всепоглинаючим.

— Вони бачать нас. І вони бачать усе, що наближається до цього будинку.

Він подивився на неї, і його погляд був важким.

— Тепер чекаємо.

Чекання було найгіршим.

Воно було липким, важким і пахло старою кавою та озоном, що лишився після дощу. Кожна секунда розтягувалася, наповнена тихим рипінням будинку, що прокидався, і ледь чутним диханням трьох тварин, які перетворилися на вартових.

Слава сиділа у кріслі, механічно попиваючи давно вистиглу каву. Вона більше не злилася. Лють вигоріла, залишивши по собі лише холодний, тверезий страх. Її батько був там. Один. А вона сиділа тут, замкнена з вовкулакою-пацієнтом і собаками-зрадниками.

Акім мовчав. Він відкинувся на подушки, його очі були заплющені. Але він не спав. Слава бачила, як напружено ходять жовна на його щелепах, як час від часу здригаються пальці. Ліки, які вона йому дала, боролися зі сріблом, і ця битва забирала всі його сили.

Анубіс з крісла спостерігав за ними обома з незворушністю єгипетського бога, який бачив тисячі таких світанків і знав, що вони рідко закінчуються добре.

Першим, як завжди, був Балу.

Величезний пес не підняв голови. Він лише видав тихий, низький звук, схожий на вібрацію.

Акім миттєво розплющив очі.

Слава завмерла з чашкою на півдорозі до рота.

І в цей момент на дивані завібрував її телефон.

Вони обоє одночасно подивилися на апарат. На екрані світився той самий невідомий номер.

— Це він, — прошепотіла Слава, ставлячи чашку. Її руки ледь помітно тремтіли.

Акім кивнув. Його обличчя було блідим, але очі горіли зосередженою, холодною люттю.

— Вмикай. Гучний зв'язок.

Слава торкнулася екрана.

— ...Альфо? — голос Левка був тихим, швидким, наповненим адреналіном. Він явно говорив на ходу, притишено.

— Я слухаю, — прохрипів Акім.

— Вони тут. Їх троє. Озброєні. І вони, чорт забирай, професіонали.

Слава мимоволі стиснула підлокітники крісла.

— Батько? — вирвалося в неї.

На тому кінці дроту почулося здивоване сопіння. — ...Фе... тобто... міс? Ваш батько... він у нормі. Поки що. Він хороший слідопит. Але вони кращі.

— Що це означає, Левку? — голос Акіма був гострим, як пінцет. — Доповідай чітко.

— Вони повернулися на місце, — швидко заторохтів Левко. — Вони знайшли... вони знайшли сліди. Вони знайшли кров. Альфо, вони знайшли сліди твоєї трансформації. Вони бачили, де вовчі сліди перетворилися на сліди босих людських ніг.