«Будинок під захистом зграї

— А ти б повірила? — спитав Микола, і в його голосі не було звинувачення, лише глибока, батьківська втома.

Від його слів Слава миттєво почервоніла. Гаряча хвиля вдарила в щоки.

Від його слів Слава миттєво почервоніла. Гаряча хвиля вдарила в щоки.

Вона б не просто не повірила. Вона б покрутила пальцем біля скроні. Вона б сказала, що батько перепрацювався в лісі.

І вона згадала... минулого року. Той сірий вовк із перебитою лапою. Він був такий спокійний, такий... розумний. Батька не було, і вона, боячись, що він замерзне в сараї, таємно пронесла його до себе в кімнату. Її мозок детектива з жахом, але кришталевою ясністю, пригадав деталі: як вона поклала його на килимок біля свого ліжка. Як серед ночі прокинулася від холоду і побачила, що він тремтить. І як вона, напівсонна, перетягла його... прямо до себе в ліжко. Вона пам'ятає, як обіймала його, ховаючи ніс у густій, теплій шерсті, і як вкривала його своєю ковдрою.

Акім спостерігав за нею з дивана. Його погляд був гострим, попри біль і втому. Він бачив, як її обличчя раптом спалахнуло, як її погляд затуманився, а потім наповнився чимось схожим на раптове, приголомшливе розуміння. І жах.

— Цікава реакція в тебе, — промовив шифтер.

Його голос був тихим, але він прорізав тишу в кімнаті, як ніж.

Слава здригнулася, ніби її вдарили. Вона різко видихнула, виринаючи зі спогаду. Її очі метнулися до Акіма. Він дивився на неї не з погрозою, а з допитливістю хижака, який помітив несподіваний рух. Він не знав, що вона згадала, але він бачив, що це її вразило. І що це було пов'язано з вовком.

— Я... — почала вона, але голос її зрадив. Вона прочистила горло, намагаючись повернути контроль. — Я просто згадала... іншу поранену тварину.

Це була жахлива, жалюгідна брехня. Вона, майбутній детектив, збрехала так непереконливо, що навіть Рекс, здавалося, презирливо пирхнув зі свого місця.

Акім ледь помітно посміхнувся кутиком рота, але в очах його не було сміху. — Звісно. "Тварину".

Він перевів погляд на Миколу, який спостерігав за цією сценою з важким, батьківським смутком. — Вона нічого не знає, так? — це було не питання, а констатація. — Ти привів її в цей світ, Миколо, але не дав їй карти.

— Я намагався її захистити! — гаркнув Микола, і це була перша емоція, яку він показав з моменту повернення. — Це не її бій!

— Вона притягла мене сюди. Вона зашила мене. Вона вже в бою, — тихо заперечив Акім. — Вона просто єдина, хто ще не знає правил.

Слава стояла між ними, відчуваючи себе дитиною. Сором за свій спогад (невже той вовк... теж був...?), злість на батька за його таємниці й новий, холодний страх змішалися в отруйний коктейль.

— Тоді поясніть мені, — промовила вона крижаним голосом, повертаючи собі обличчя детектива. — Поясніть усе. Починаючи з того, хто був той вовк, якого я принесла додому минулого року.

Микола заплющив очі. Схоже, він точно знав, про кого вона. Акім, навпаки, зацікавлено підняв брову. Це ставало дедалі цікавіше.

- В моїй дочки звичка нести поранених тварин в дім і одного разу принесла твого бету до нас в дім і уляглась з ним ліжко

Тиша, що запала в кімнаті, була важчою за мокрий одяг єгеря. Вона була такою густою, що, здавалося, її можна було помацати. Рекс припинив крутитися. Навіть Анубіс на мить розплющив одне око.

Акім повільно, дуже повільно, повернув голову від Миколи до Слави. Його погляд, що до цього був сумішшю болю, втоми та поваги, тепер став... нечитабельним. Холодним. Це був погляд Альфи, який щойно дізнався, що один з його зграї кинув виклик усім відомим законам пристойності й вижив.

Але вся його увага була прикута не до батька, а до неї. До її обличчя, яке за частку секунди пройшло шлях від розгубленості до блідого жаху, а потім спалахнуло таким яскравим, лютим рум'янцем, що, здавалося, в кімнаті потеплішало.

Він згадав. Він згадав її дивну реакцію хвилину тому. "Просто згадала... іншу поранену тварину".

— То був не ти, — прошепотіла Слава. Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла їх зупинити. Це було не питання. Це була відчайдушна, жалюгідна спроба заперечити те, що її власний мозок вже склав у єдину картину.

Акім ледь помітно похитав головою. В його очах з'явилася небезпечна, темна іронія.

— Ні, — прохрипів він. — То був не я. Я б... запам'ятав.

Він перевів погляд на Миколу. Його голос став тихим, але кожне слово вібрувало сталлю. — Хто?

Микола важко зітхнув. Він виглядав як людина, що змирилася з неминучим.

— Його звали... здається, Левко. Молодий, дурний. Минулої осені. Зламав лапу в капкані, який поставили ті ж самі виродки. Вона знайшла його біля річки.

— Левко... — повторив Акім, ніби куштуючи ім'я на смак. Він знав Левка. І він знав, що той повернувся до зграї минулої осені з дикою байкою про те, як його врятувала "лісова дівчина", але ніхто йому не повірив.

Але Слава вже не слухала. Вона дивилася на батька, і її обличчя, що секунду тому палало, тепер стало білим, як сніг за вікном. Її кулаки стиснулися з такою силою, що нігті вп'ялися в долоні.

— Ти... — прошипіла вона, і в її голосі забринів неконтрольований, крижаний гнів. — Ти знав. Ти знав, що то не просто вовк. Ти знав... і ти дозволив мені... Ти дозволив йому спати в моєму ліжку?

— Я не знав, куди ти його поділа! — вибухнув Микола, нарешті зриваючись. — Я думав, він у сараї! Я знайшов його там вранці, він вже пішов. Я думав, він просто втік!

— А ти не подумав попередити свою дочку?! — закричала Слава, і Балу під столом різко підняв голову, тихо загарчавши на сплеск емоцій. — Не подумав сказати: "Славо, доню, до речі, в наших лісах бігають не просто вовки, а голі мужики з татуюваннями, тож ти, будь ласка, не обіймайся з ними уві сні!"?

Її слова вдарили по кімнаті, як ляпас.

Акім мимоволі скривився. Чи то від болю в нозі, чи то від яскравості картини, яку вона щойно змалювала.