Розділ 8

Деякий час я просиділа у вбиральні та спробувала зібратися з думками. Мене дуже сильно це все злило, але я вирішила більше не хвилюватися. Тепер я зрозуміла те, що Даня не вартує того, щоб за ним побиватися.
Тиждень пройшов досить непогано і я постійно уникала його. Час від часу Ангеліна кидала на мене сердиті погляди і я помічала, як вони то цілувалися, то сміялися та ще й ходили разом всюди. Деколи я чула їхні голоси на сходовому майданчику в нашому під'їзді. Значить, Ангеліна часто до нього приходить. 
Мама збирала всі свої речі, а я їй допомагала. Ми все ж дійшли згоди і я таки залишаюся в цій квартирі. Звісно, тато був категорично проти, але я чітко сказала, що не буду жити з ним і тою жінкою. Дана ж навпаки зазначила, що Сніжана дуже хороша і дарма я її не прийняла. Для того, щоб батьки не хвилювалися, ми з сестрою домовилась, що вона чотири рази на тиждень залишатиметься в мене. 
— Кірочко, візьми цю сумку і віднеси в машину Влада.— сказала мені мама.
— Гаразд.— відповіла я і взяла сумку.
Дана теж допомагала мамі, а я поки спустилася на вулицю. Я поставила сумку в багажник, а Влад ніс валізи. 
Через деякий час всі вже були зібрані, тому ми сіли в автомобіль, щоб провести маму в аеропорт. Мені трохи сумно було з нею прощатися, але вона, здається, навіть не хвилюється за це. Повністю зайнята своїми думками про здійснення заповітної мрії. Я не можу її в цьому звинувачувати, але вона залишає мене в дуже важкий період. 
Ми зупинилися біля входу в аеропорт і вийшли на вулицю. До відправлення маминого літака була ще година часу і ми вирішили просто постояти.
— Зараз ще має бути Наталя і Артур.— сказала мама.
— А він тут яким боком?— здивувалась я.
— Ох, ти ж не знаєш. Він же тепер генеральний директор в компанії батька. В нього зараз важливі перемовини в Франції, тому він теж з нами летить.
— Ого, не зарано йому до генерального?— спитала я і підняла одну брову.
— Ну Євген йому дуже довіряє, бо Артур як-не-як старший син та ще й дуже розумний. Напевно в цьому вдався в батька.— відповіла мама.
— Чого це ви обговорюєте мого друга?— заговорив біля нас Влад.
— Просто цікаво.— сказала я і знизала плечима.— В нього ж ще один син є, не тільки Артур. 
— Ох, Даня — це зовсім не проста тема.— відповів Влад і похитав головою.
— Що ти маєш на увазі?— спитала я і нахмурилась.
— Він просто ненавидить свого батька і напевно ніколи йому не пробачить.
— Не пробачить чого?— продовжувала допитуватись я. 
— Того, що віддав його матері. Ну і ще одного.— незрозуміло відповів Влад і дав зрозуміти, що більше нічого мені не розкаже.
— Дивно.— тихо сказала я більше собі. 
—Ей, ми взагалі-то приїхали маму провести, а не говорити про сімейку Савчуків.— заговорила Дана і обійняла маму. 
Коли сестра попрощалася і відійшла, то до мами підійшов Влад. Він теж сказав їй щось дуже важливе, а вона лише кивнула.
— Мамо, я дуже рада, що ти нарешті зможеш здійснити свою мрію.— мовила я і обійняла її. — Пообіцяй, що будеш телефонувати до мене кожен день.
— Обіцяю.— відповіла мама і з усмішкою поцілувала мене в щоку.— Кіро, а ти мені пообіцяй, що будеш слухняною і не втягуйся в ніякі проблеми.
— Гаразд, обіцяю.— сказала я.
Якраз в цей момент перед нами з'явилася ще одна машина. З пасажирського сидіння вийшов Артур і витягнув свою валізу. За ним повільно крокувала Наталія Іванівна, а зі сторони водія вийшов Даня. Я здивовано подивилася на нього. Що це він взагалі тут робить? Напевно приїхав провести свого брата.
— Добрий день!— привіталась до нас Наталія Іванівна.
— Рада вас бачити. — сказала їй Дана і усміхнулася. 
— Кіро, невже ти відпустила маму так надовго?— спитала жінка і засміялась.
— Так само, як ви свою доньку.— відповіла я і награно усміхнулася. — Не сумуєте за Євою?
— Хм, а до чого тут вона?— здивувалась Наталія.— В неї все прекрасно і я дуже рада, що вона змогла здійснити свою мрію. Тепер черга твоєї мами.
— Цікаво, а чому ви не дозволяєте їй приїхати хоч на вихідні?
— Ох, дорогенька, ти хоч знаєш скільки на це потрібно грошей?— сказала жінка і почала сміятися. — В твоєму віці здається, що все так просто, але життя — це далеко не казка. 
— Ніби у вас нема грошей. — фиркнула я, а Дана штурхнула мене ліктем.
— Ти щось сказала?— перепитала в мене Наталія Іванівна.
— Щасливої дороги!— швидко заговорила я і посміхнулася своєю найкращою усмішкою. 
— Любо, нам вже треба бігти, бо часу не так і багато залишилось.— сказала жінка і зайшла в аеропорт. 
— Все, мої любі, бережіть себе.
Мама швидко обійняла нас всіх, а я похапцем витерла сльози, щоб ніхто не побачив. Я дивилася їй вслід і мені було так сумно, а ще я надіялась, що батько приїде. Та йому напевно дійсно байдуже і він зайнятий своєю новою жінкою. 
— Ох, Владе, ми запізнюємося!— заверещала біля мене сестра.
— Точно!— сказав хлопець, коли подивився на годинник. 
— Ей, ви куди?— здивовано закричала я.
— В нас дуже важлива зустріч щодо нашого будинку. — швидко відповіла сестра, коли сідала в машину. 
— А як я додому доберусь? Ви взагалі нормальні?— голосно буркнула я.
— Дань, підвезеш Кіру!— крикнув з вікна Влад, а я аж рота відкрила. 
— Ага!— крикнув у відповідь той. 
— А мене спитати не хотіли!— буркнула я собі під ніс.
Не хочу я з ним їхати в одному автомобілі та й взагалі бачити його. Чорт, у мене ще й грошей нема! Я ж думала, що вони мене і назад відвезуть, тому схопила лише телефон і ключі від квартири. Навіть на автобус не вистачить, а пішки йти теж не варіант. Аеропорт знаходиться в іншому кінці міста та й до нас треба їхати добру годину.
Важко зітхнувши, я підійшла до Дані. Вони про щось ще розмовляли з Артуром. 
— Привіт.— непривітно сказала я і склала руки на грудях.
— Все, я тоді вже біжу. — заговорив Артур і подивився на брата. — Думаю, що ти мене зрозумів.
Даня лише кивнув, а хлопець попрощався і пішов до входу в аеропорт. Я сперлась біля Дані на капот і подивилась на Артура. Він досить привабливий хлопець. Особливо зараз. Скільки йому вже? Двадцять один здається. Ніколи не розглядала його в цьому плані, але він навіть дуже гарний. Чимось схожий на Даню, але трохи вищий та крупніший. Цікаво, як Єві жилося з ним і чи часом не він став причиною її від'їзду? 
— Сподобався?— почула я біля себе голос Дані. 
— Ти про що?— я одразу ж повернула голову в його сторону.
— Ти так задивилася на мого брата.— сказав хлопець і подивився мені в очі.— Невже на щось сподіваєшся? Можеш навіть не старатися, бо він на таких, як ти не дивиться. 
— І на яких це таких, як я?
— Ти для нього ще замаленька. Ну і взагалі не знаю, чи хтось би захотів бути з тобою.
— Це ще чому?— обурилась я.
— А ти сама подумай.— сказав Даня і пішов до дверцят автомобіля. — Ну то що, їдеш?
Я нічого не відповіла, лише важко зітхнула і сіла в машину. Мені не дуже хотілося з ним говорити, але мовчати я ще більше не люблю. Тим більше, якщо нам їхати разом цілу годину. 
— Я помітила, що в тебе хороші стосунки з Артуром.— сказала я і подивилася на Даню. 
— Ну ми ж брати.— відповів він. 
— А де твоя мама?— вирішила спитати я і помітила, що хлопець напружився.
— Не знаю. — різко мовив Даня і зосередився на дорозі.
— Ясно.— ображено сказала я і подивилася у вікно.
Дивно, що він не хоче нікому розповідати про своє минуле. А може це лише мені? Ангеліна напевно вже давно все знає. Вона ж його дівчина, а я що? Навіть не знаю хто я для нього. Друзями я б нас не назвала, але і чимось більшим теж. 
— Вона напевно вже знайшла собі нового чоловіка і десь спивається разом з ним.— заговорив Даня, а я здивовано подивилася на нього.
— Вона вживає алкоголь?
— Мій вітчим підсадив її на стакан. — сказав хлопець.— Вони цілими днями пили, а я пропадав десь у друзів, щоб не бачитися з ними. Поки Артур не знайшов мене і не витягнув з тої дири. 
— Це жахливо!— голосно крикнула я.— А чому ти не сказав про це батьку чи раніше не втік від них?
— Мама заборонила спілкуватися з братом і татом. Вона сховала всі контакти, а мені ж тоді було лише одинадцять. Я ж навіть толком нічого не розумів.
— А хіба батько не думав про тебе?— спитала я і нахмурилась.
— Повір, йому було все одно. Для нього завжди існував тільки Артур.— відповів Даня і міцно стиснув кермо. 
— Але ж так не можна! Батьки не повинні ділити своїх дітей.— почала емоційно говорити я.— Одного сина любити більше, а про іншого навіть не думати. 
— В тебе хіба не так?— спитав хлопець і подивився на мене.— Тебе теж не люблять в сім'ї та постійно порівнюють з Даною.
— Звідки ти це знаєш?
— Це було помітно навіть сьогодні, коли ви прощалися. Твоя мама з такою любов'ю дивилася на Дану, а тобі лише сказала пару слів.— зауважив хлопець, а я відчула ком в горлі.
— Це не так. Мене батьки теж люблять.— буркнула я і відвернулася.
— Кіро, ми з тобою дуже схожі.— сказав Даня, а я подивилася на нього. 
— Ніхто ніколи не зважав на мою думку.— почала розповідати я.— Постійно нав'язували те, чого я не хотіла. Батько завжди казав рівнятися на Дану і хотів, щоб я стала архітектором. Але ж я не хочу! Мені це не подобається і взагалі я навіть не вмію креслити, а ще й це розлучення батьків.
— Інколи розлучення йде на користь.— мовив хлопець.— Правда, не в моєму випадку. Не думав, що моя мама дійде до такого. 
— Чому твої батьки розлучилися?— спитала я. 
— Тато хотів розбудувати свій бізнес і постійно пропадав на роботі. Мама постійно злилася через це і казала, що він зруйнував її життя. Вона завжди хотіла свободи, але мусила сидіти вдома з двома дітьми. От і не витримала цього всього. Вони дуже сильно посварилися і вирішили поділити дітей. Батькові двох синів було б забагато, а так як Артурові було вже майже шістнадцять, то він залишив собі його. Ну а ми з мамою переїхали в її рідне місто, де жили в маленькій, холодній та старій квартирі. Там завжди був такий запах, від якого мені ставало погано. Такий старий і огидний, а ще ця коробка, що називалася нашою квартирою. Потім мама влаштувалася офіціанткою в місцевому барі та познайомилась там з одним чоловіком. Інколи він був тверезий, але часто заходив в запій. Вона почала з ним випивати, а ще потім підключилися його друзі. Все це відбувалося в тій коробці, а я ховався в малесенькій кімнатці, поки вони пили до ранку на кухні. На щастя, в школі у мене знайшлися хороші друзі, тому я часто втікав до них. 
— Даню, мені так шкода. — сказала я і зі співчуттям подивилася на нього.— Ти не заслужив цього, правда. Навіть не хочу уявляти, як тобі жахливо там жилося. 
— Це все в минулому.— відповів хлопець.
Я не знала, що ще добавити до його зізнання. Щось мені підказувало, що це далеко не повна історія, але мені було трохи страшно дізнаватися, що ще могло бути. 
— Дякую тобі.— сказала я і обернулася до нього, коли ми зупинилися біля під'їзду. — За те, що підвіз і за те, що поділився зі мною своїм минулим.
— Це тобі дякую за те, що вислухала.— відповів Даня і легенько усміхнувся. — Тільки про це ніхто не повинен знати. 
— Я нікому не розкажу.— пообіцяла я.
— Ти перша, кому я зізнався в цьому. Надіюсь, що це залишиться між нами.— сказав хлопець.
— Можеш не хвилюватися, бо я справді буду мовчати.— мовила я і подивилася на нього. — Ти не йдеш до себе?
— Ні, я ще маю до Ангеліни заїхати.— відповів Даня.
— Ох, дійсно. Бувай тоді.— швидко сказала я і вибралася з автомобіля. 
Мені хотілося обійняти його і підтримати, як і він тоді мене. Але у нього є дівчина, до якої він поспішає. Тоді чому Даня розповів це все мені, а не їй? Я хотіла повернутися до нього і спитати про це, але, коли обернулася, то побачила, що його машина вже від'їхала.