Розділ 7

Після того, як ми з Данилом подивилися фільм, я все ж вирішила повернутися в квартиру матері. Ми попрощалися і я подякувала йому за підтримку. Хлопець лише кивнув і трохи дивно усміхнувся. Як я і думала, мама була вже вдома. Вона трохи здивувалася моїй появі та ще й зі сумкою, але виду не подала. 
— Щось сталося?— спитала вона у мене, коли я зайшла в квартиру. 
— Я тепер буду жити в тебе, якщо ти, звісно, не проти.— відповіла я і почала знімати куртку.
— Тобто у мене?— мама здивовано подивилася на мене.
— Я розумію, що я не Дана, але можеш вже так відкрито не показувати, що не хочеш мене бачити.— роздратовано сказала я.
— Та річ не в цьому. Я завжди рада твоїй появі.— мовила мама і запросила мене на кухню. — Просто, що батько скаже?
— А мені байдуже. — буркнула я.— Ти знала, що у нього є нова жінка? Та він ще й привів її до нас додому і сказав мені, що одружується, уявляєш?
— Кіро, нічого поганого не бачу в тому, що твій батько нарешті знайшов ту жінку, яка не буде  його розчаровувати. — відповіла мама і налила собі стакан води.
— Чому ти така спокійна?— крикнула я. 
— Бо я вже давно знаю про Сніжану. Твій батько розповів мені про неї, а я і не була проти. — зізналася мама, а я здивовано подивилась на неї.
— Що значить не була проти? Ти хоч уявляєш, що зробила? А може він хотів, щоб ти була проти? Може він думав, що таким чином змусити тебе усвідомити свою помилку?— почала кричати я.
— Кіро, не говори дурниць!— різко сказала мама.— Це вибір твого батька і пора вже змиритися з тим, що ніколи вже не буде так, як раніше. Ми розлучилися, от і все!
— А я може хочу знову мати повноцінну сім'ю! Я не збираюся приймати ту жінку і ніщо це не змінить. — сердито мовила я.
— Я і не прошу тебе миритися з цією ситуацією. Просто не варто відштовхувати від себе батька.
— Я викреслила його зі свого життя і тепер я житиму тут!
— Мені було б спокійніше, якби ти була з татом.— сказала мама.
— Що ти маєш на увазі?— спитала я і нахмурилась.
— Мені запропонували презентувати колекцію у Франції, тому через тиждень я вже маю бути в Парижі. — сказала мама і подивилася на мене.— Дана буде з Владом, а ти не можеш залишитися в цій квартирі одна. Буде набагато краще, якщо ти повернешся до батька.
— А чому я не можу жити тут сама?— здивувалась я.
— Кіро, тобі шістнадцять! Ти неповнолітня і, звісно, я буду хвилюватися.
— Мамо, я вже казала, що до батька не повернусь.— сказала я і подивилася на неї.— Якщо ти так сильно за мене хвилюєшся, то може відмовишся від поїздки?
— Доню, я розумію, що ти потребуєш уваги, але це моя мрія. Це є мій шанс, щоб стати відомим дизайнером! За цих двадцять років, я кожен день мовчала про своє захоплення, не говорила нікому про свої мрії та закопувала їх глибоко в своєму серці. — сказала мама і взяла мене за руку.— Будь ласка, не руйнуй маленьке щастя для мене.
— Але я не хочу повертатися до батька. — мовила я зі сльозами на очах.
— Добре, я поговорю з твоїм батьком і думаю, що ми якось дійдемо згоди. Поки ти можеш пожити у мене, а потім щось вирішимо. 
— Гаразд, а ця твоя поїздка надовго?
— На три місяці.— відповіла мама.
— Що?— голосно крикнула я.— Що ти будеш робити у Франції три місяці?
— Це буде відрядження по відомих містах Європи. Ми будемо не тільки в Парижі, але й у Мілані, Берліні, Лондоні. 
— Ого!— здивувалась я.
— Тому і не хочу залишати тебе на такий довгий час.
— А якщо я домовлюсь з Даною і вона буде час від часу спостерігати за мною?— спитала я і з надією подивилася на маму.
— Ну це було б непогано. Вона могла б залишатися з тобою на декілька днів в тиждень. Тільки треба поговорити з нею про це.
— Я поговорю!
— Ну гаразд.
Ми з мамою повечеряли і вона показали мені свої дизайни суконь. Звісно, я була вражена. Теж захоплювалася модою і навіть не уявляла, що мама така талановита. Вона так радісно про це розповідала, що я точно не хотіла руйнувати її мрію. Потрібно лише вмовити Дану і я зможу вільно жити собі тут сама і не залежати ні від кого. Звісно, я розумію мамине хвилювання, але потрібно довести їй, що я вже доросла і догляд за мною не потрібен. Ну а батько нехай живе собі зі своєю новою пасією. 
Наступного дня я прокинулась від того, що почула якийсь шум на кухні. Схоже, мама вирішила приготувати сніданок, але на годиннику було всього лише опів на сьому. Я ніколи так швидко не встаю з ліжка, але цей гуркіт заважав мені зосередитися. Все ж таки добре, коли будинок двоповерховий і кухня знаходиться подалі від кімнат. 
— Доброго ранку.— привіталася я сонним голосом.
— Вибач, доню, не хотіла тебе розбудити, але я через пів години вже виходжу.— сказала мама і почала робити собі каву.
— Чому так швидко? Ти і так багато часу проводиш на роботі.— здивувалась я.
— Я повинна зробити все, щоб ця колекція була найкращою. Ну а часу, як ти зрозуміла, дуже мало. — відповіла мама і пішла до себе в кімнату. 
Я вирішила сходити в душ, бо і так до школи збиратися ще рано. Завдяки гарячій воді я змогла розслабитись і на деякий час забути про свої проблеми. Коли я почистила зуби і підсушила феном волосся, то почула, що закрилися двері. Схоже, мама вже пішла і навіть не попрощалася зі мною. Вже на кухні я побачила записку, де мама написала, щоб я не забула поснідати і підігріла собі їжу на обід. 
Часу було вдосталь, тож мені захотілося сьогодні гарно виглядати. На вулиці вже було досить холодно, тому я одягнула коричневу шерстяну спідницю та бежевий в'язаний светр. Я вирішила нанести сьогодні трішки більше макіяжу, і навіть нафарбувала ідеальні чорні стрілки. Губи підкреслила коричневою помадою та нанесла туш на вії. Своє довге волосся я вирішила вирівняти, бо після миття воно було надто пухке. Здається, ця процедура зайняла у мене багато часу, бо подивившись на годинник, я зрозуміла, що вже добряче звпізнююсь. Я швидко взула чорні черевички на товстих підборах та накинула шкіряну куртку. Схопивши сумку, я вийшла на сходовий майданчик і вже там побачила Даню. Він якраз замикав свої двері. 
— Привіт!— радісно привіталась я і усміхнулася.
— Привіт. — відповів хлопець і оглянув мене з ніг до голови.
— Ти до школи? Можемо піти разом.— запропонувала я і всунула ключ, щоб замкнути двері.
— Те, що ми тепер сусіди, не означає, що ми повинні ходити до школи і зі школи разом.— просто сказав Даня і пройшов повз мене.
Усмішка одразу ж впала з мого обличчя і я нахмурилась. Що взагалі з ним відбувається? Вчора ж був зовсім іншим? Спочатку я хотіла побігти за ним і спитати, що сталося. Але потім вирішила, що нехай буде так, як він хоче. Чому це я повинна страждати через зміни його настрою? Я швидко спустилася по сходах і вийшла з під'їзду. Холодне повітря вдарило мені в обличчя і я одразу ж охопила себе руками. Попереду я помітила спину Дані, який впевнено йшов вперед і навіть не оглядався. Я почала йти трохи швидше і була всього лише в декількох метрах за ним. 
— Почекай!— крикнула я і перейшла на біг. — Стій, кажу!
— Чого тобі?— роздратовано спитав хлопець і різко повернувся до мене. 
— Що з тобою відбувається?— сердито сказала я.— Вчора був зовсім інший, а сьогодні тебе нібито підмінили. 
— Тобі було погано і я просто тебе підтримав! Все!— хлопець пильно подивився на мене.— Не будуй собі якихось ілюзій. Я не такий хороший, як ти думаєш. 
— Але ж вчора...— почала говорити я.
— Достатньо! Те, що було вчора— це просто моє бажання тобі допомогти. — різко сказав хлопець і почав знову йти вперед. 
— Що ти взагалі робиш?— почала кричати я і схопила його за руку.— Навіщо ти відштовхуєш мене? Чи ти думаєш, що я не бачу як ти на мене дивишся? Я не тупа і все прекрасно розумію. 
— Кіро, не ускладнюй все своїми почуттями. Якщо я допоміг тобі, то це не означає, що ти мені подобаєшся.— сказав Даня і важко зітхнув.
— Хіба це правда?— спитала я і подивилася йому в очі.— Тому що я не вірю тобі. Я просто не розумію, що ти намагаєшся мені довести такою своєю поведінкою!
— Пам'ятаєш нашу гру? Я намагаюся показати, що ти мені не подобаєшся і може тоді нарешті ти відчепишся від мене.— відповів Даня і відвів погляд.
— Тоді тобі це дуже погано вдається.— сердито сказала я. 
— Я постараюся.— роздратовано мовив хлопець і пішов геть.
Я дивилася йому вслід і так і не могла зрозуміти його вчинків. Якщо я йому байдужа і він хоче грати в ту гру, тоді чому вчора турбувався про мене? Схоже, він ще більше заплутався в цьому всьому, ніж я. Задумавшись, я не одразу помітила, що Даня вже добряче відійшов. Мені прийшло повідомлення від Ані. Прочитавши його, я зрозуміла, що дуже сильно запізнююсь до школи. Давно вже в мене такого не було. Та ще й ці зрадницькі сльози, що навернулися мені на очі. Я почала швидко йти і на ходу витирати сльози, щоб не розмазати туш. В кінцевому результаті я запізнилася аж на цілих тридцять хвилин. Я швидко влетіла в клас і навіть забула постукати. 
— Вибачте за запізнення.— пробубніла я.
— Ох, Кіро, ти нас налякала. Так ввірвалася і навіть не постукала.— сказала Олена Вікторівна і похитала головою. 
— Пробачте.— тихо сказала я і опустила голову.
— Це дуже добре, що ти з'явилася, бо у Дані нема пари.— радісно мовила вчителька, а я здивовано подивилася на неї. 
— Якої ще пари?— перепитала я.
— Ви повинні зробити проект по країні. Я поділила вас всіх по парах, а так, як Даня і ти запізнилися, ви будете разом. Можеш сідати. 
Я повернула голову на своє місце і помітила, що всі розсілися по своїх парах. Аня сиділа з Віталіком і весело мені усміхалася. Схоже, вона раділа такій нагоді. Звісно, я б могла попросити їх помінятися, але подруга мені б не дозволила. Все ж таки в неї тепер такий шанс. Я повільно підійшла до парти Дані і сіла поруч. Він якось невдоволено подивився на мене, а я лише закотила очі. Витягнувши ручку та зошит, я почала записувати тему. Вчителька розповіла всі нюанси нашого проекту і роздала всім парам країну. Нам з Данилом дісталася Фінляндія. Робота була досить об'ємною і потребувала багато часу, тому Олена Вікторівна зазначила, що здати ми цей проект повинні до кінця семестру. Урок завершився дуже швидко, тож після дзвінка я одразу ж почала збирати свої речі, щоб сісти на свою парту біля Ані. 
— Дякую, що запізнилася.— з усмішкою прошепотіла мені подруга. 
— Тобто?— перепитала я.
— Завдяки тобі, ми з Віталіком будемо разом робити проект. 
— Класно. А зі мною ти б не хотіла його робити?— обурено спитала я. 
— Ну не говори дурниць! Ти ж знаєш, як мені важлива хоч хвилинка поруч з ним.— відповіла подруга, а я лише закотила очі.
— Абраменко!— почула я голос Ангеліни і повернула голову.
Вона стояла одразу ж біля Дані і міцно тримала його руку. Я одразу ж напружилась і подивилася на них. 
— Так?— тихо сказала я.
— Я хочу обмінятися з тобою парами по проекті.— мовила вона і серйозно подивилася на мене.
— Вибач? Що ти хочеш?— здивовано спитала я. 
— Я хочу робити цей проект зі своїм хлопцем.— сказала дівчина і мило усміхнулася Дані. 
— З ким?— перепитала я, бо в мене було таке відчуття, що мене щойно по голові вдарили. 
— Ми не хотіли це афішувати, але ми вже тиждень зустрічаємось.— радісно сказала Ангеліна, а я відчула таку злість. Я сердито подивилася на нього, а він лише відвів погляд. Он як, значить! Виходить, що вчора, коли я відчувала від нього підтримку, він вже був зайнятий! 
— Я не буду обмінюватися!— впевнено сказала я і піднялася зі свого стільця.
— Абраменко, ти чого?— здивовано спитала Ангеліна.
— Кіра!— роздратовано мовила я і подивилася на неї.— Мене звати Кіра! Хватить кликати мене по прізвищі! 
— Добре, я зрозуміла. Але чому ти не хочеш помінятися?
— Мені дуже подобається Фінляндія!— сердито сказала я.— І я буду робити проект тільки по ній. Якщо Олена Вікторівна поставила мене в пару з ним, то так і буде!
Я кинула на цю закохану парочку останній розлючений погляд і вилетіла геть з класу.