Пролог

Я швидко вибігла з автомобіля батька і побігла до дівчат. Хух! Я встигла. Завжди моя сестра Дана заговорить мене, а я потім запізнююсь. Вона у мене любить поговорити, а я надаю перевагу серіалам та книжкам. Ну і друзі, звісно ж. 
— Привіт!— привіталась я до своїх найкращих подруг Ані та Юлі. 
Ми з ними здружилися ще з самісінького дитинства. Раніше я завжди хотіла ходити всюди з Даною та її подругою Соломійкою, але після того, як страшна трагедія забрала життя другої, я подружилася з Анютою. Ми з нею були майже сусідками і швидко знайшли спільну мову. З Юлею більше спілкуватися ми почали вже в старшій школі. Вона дуже добре вчилася і тому її не хотіли сприймати. Я ж, навпаки, була ще тою хуліганкою. Та і зараз така ж. 
— В тебе дуже гарна сукня.— зауважила Юля, а я усміхнулася.
— Це мама мені пошила.— відповіла і відкинула своє довге каштанове волосся.
Мої батьки розлучилися три місяці тому. Мені досить складно було це сприйняти, особливо, коли я була нелюбою донькою. Батьки завжди зрівнювали мене з Даною і не хотіли сприймати такою, яка я є. Тато не захотів пробачити матері брехню і вирішив розлучитися з нею. Дана це нормально сприйняла, бо теж була не святою. Ну а на мої почуття вони вирішили просто не зважати. Зараз я лишилася в будинку з батьком, а сестра переїхала на квартиру до матері. На даний час Дана справді щаслива, а я дуже сильно рада за неї. Їм з Владом довелося пройти через важкі випробування і страшну брехню, але їхнє кохання було сильніше всіх перешкод. Чи заздрю я їй? Напевно, так. В мене ніколи не буде такого кохання, а все тому, що я не створена для таких почуттів. 
— Кіро, ти чула, що Даня повернувся?— спитала у мене Аня. — Ти б його бачила! Такий красень став, що це просто!
— Чекай, хто?— перепитала я і нахмурилась.
— Данило Савчук!— вражено скрикнула Юля.— Він ще вчився з нами в молодшій школі! Ти ж його ще  вдарила, пам'ятаєш?
Звісно, я дуже добре це пам'ятала. І довго не могла забути ці сірі очі, які дивилися на мене з такою ворожістю. 
5 років тому
В таку холодну зиму в нас фізкультура завжди була в спортзалі. Наш вчитель кудись вийшов і сказав дівчаткам робити розтяжку. Хлопці ж тим часом бігали з м'ячем. 
— Кіра- тапіра!— кричав той придурок Даня, коли пробігав попри мене. 
Минулого тижня на біології ми вивчали тварин і там були зображення тапір. Він вирішив, що це буде класне прізвисько для мене. Ось вже цілий тиждень хлопчик ображає мене цим словом. 
— Дебіл!— крикнула я. 
— Абраменко!— різко мовив вчитель, який раптово зайшов. — Скільки я тобі казав не говорити таких слів в школі? Сьогодні ж повідомлю твоїм батькам.
— Петро Іванович, я ж не навмисно.— обурилась я.— Це все Данило. Він мене ображав.
— Неправда!— сказав хлопець.— Вона постійно мене так називає.
— А ти казав на мене тапір!— почала кричати я.
— Тихо! Ви зараз на уроці, тому поводьтеся відповідно. — заговорив вчитель і подивився на Данило.— Твоєму батькові я теж розповім про твою поведінку!
— Йому і так все одно.— відповів хлопець і почав копати м'яч. 
Вчитель дав дівчатам обручі та скакалки, а сам знову вийшов. Хлопці продовжували гратися в футбол, а ми скакали на скакалках.
Знову мені від тата перепаде через цього придурка. Мало того, що образив мене, так ще й пожалівся. 
— Кіра-тапіра!— знову кричав Даня і кинув в мене м'ячем.
Я вже була така зла, що мені просто хотілося його вдарити. Міцно стиснувши кулак я підійшла до нього і заїхала йому в ніс. Він явно не очікував такого від мене, бо одразу ж подивився великими очима. Раптом в нього з носу пішла кров, а всі хлопці почали сміятися.
— Ого, ти бачив? Кіра вдарила Даню!— почав сміятися Юра. 
— Ага!— відповів Саша і теж засміявся. 
— Данило, що сталося?— підбіг до нас схвильований вчитель. — Чому в тебе кров?
— Нічого!— крізь зуби процідив Даня. 
— Ага, нічого. Кіра його вдарила, а він не може зізнатися, що його побила дівчинка.— продовжував сміятись Юра.
— Даня, це правда?— перепитав вчитель. 
— Я ж сказав, що нічого!— сердито відповів хлопчик і з ненавистю подивився на мене.
Мої батьки все ж дізналися, що я його вдарила і дуже довго на мене сварили. Батько взагалі сказав, щоб я вибачилась. Звісно, я відмовилася. Ніколи ні перед ким не вибачаюся. Хоча в мене була думка попросити пробачення і помиритися з Данилом. Наступного дня хлопчик не прийшов до школи, а потім всі дізналися, що його батьки розлучилися і він переїхав з мамою в інше місто. 
Наші дні
Я не вірила своїм вухам. Надіюсь ,що того разу він не буде мене ображати. Може він забув про те, що я його вдарила? Або може він все дуже добре пам'ятає...
— Ми вже давно мали бути в головній залі!— запанікувала Аня. 
— Та нічого страшного.— відповіла я.— Там і так ще не всі прийшли. А цей Данило, він з мамою повернувся? 
— Не знаю. Ми самі тільки зранку про це дізналися, коли побачили його.
— Ясно. — відповіла я і ми пішли в залу. 
Я одразу ж його помітила і була вражена тим, як він змінився. Високий зріст та доволі міцна статура. Русе волосся і гострі скули. Напевно, він зрозумів, що за ним хтось спостерігає, бо різко повернув голову в мою сторону. Я натягнуто посміхнулася, а він подивився на мене так, як і тоді. Такими ворожими сталевими очима і я зрозуміла, що він нічого не забув і тепер на мене чекає його помста.