Розділ 36. Надя.

Я відкрила було рота... Треба було щось сказати. Я авжеж все ще любила його.

Навіть більше...

Після зустрічі через стільки років, після нашого проживання під однією кришею, після одного-єдиного недопобачення з чаєм і «Людиною-павуком» вдома, по телевізору, я, здається любила його ще сильніше, ніж раніше.

— Але ти авжеж, не захочеш відповідати вголос на мої почуття, — сказав він через пару секунд мого мовчання. — Напевно, все ще думаєш, що для мене все це було просто грою. Це розчаровує мене Надь, робить боляче, розумієш? Коли я побачив, як якийсь малолітній мажор робить такі твої знімки, я...

— Про що ти? — здивувалася я, аж перебивши Сергія.

Це було настільки несподівано і настільки не в його стилі, що я була злегка шокована. Я авжеж бачила його дзвінки і повідомлення, вони висіли в мене в непрочитанних. Боялася прочитати, щоб не зірватися і не подзвонити...

— Фейсбук, малий пацанчик, твої фотки на його сторінці, твої відео в його історії, — сказав він.

— Герман мій друг, допоміг мені, зробив снепи, а відео... Це вже я допомагала йому. Його актриса-студентка не впоралася, а студію дали всього на один день і...

Я навіть не встигла зрозуміти, як почала виправдовуватися. Чому він змушує мене робити це?... Я ж ні в чому не винна. Про Германа у мене жодної думки такої не було... Всі мої думки постійно були зайтяті тільки самим Сергієм.

— І ти побігла до нього за першим його покликом, так? — він все ще тримав голос спокійним. — Коли я просив тебе про допомогу, ти відмовлялася доволі довго...

— Не порівнюй роботу в творчому соціальному проекті і обман рідних заради власної вигоди... — тихо сказала я.

— А він знімав оце все не заради власної вигоди? — тихіше сказав він.

— Хочеш сказати, в тебе ніколи не було друзів протилежної статі і ти їм не допомагав?... — відповіла я питанням на питання.

В душі я і сама починала злитися. Не знаю... Мене ввважали винною незрозуміло в чому. Це було так неприємно. Я думала, Сергій знає, яка я насправді... Я думала, що він відчуває мене так, як ніхто інший.

А він тим часом чомусь змовк. Невже моє питання вибило його з колії?...

Насправді, тепер я навіть почала переживати. Може, я надто сильно надавила на нього... Насправді, буквально пару хвилин тому я вже хотіла зізнатися.... А тепер думаю, що все це для нього більше схоже на якусь гру. Побачив якогось примарного суперника і вирішив зізнатися, просто щоб його прибрати чи щось таке...

— Надь, я просто дуже сумую за тобою, — раптом м’яко сказав він. — Я не хочу втратити тебе. Хочу, щоб ти була тільки моя, зі мною. Я ж казав, я реально люблю тебе, Надь.

На очі наверталися сльози. Навіть коли він говорив про кохання, говорив ті слова, які я мріяла почути останні п’ятнадцять років, я чомусь відчувала лише біль.

— Пробач, Сергію, але я тобі не річ, яку можна втратити чи знайти, і навіть не пташка, яку можна посадити в клітку і просто милуватися, — прошепотіла я крізь сльози. — Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив, — по щоках вже скочувалися тоненькі мокрі доріжки, але голос мій став твердішим. — Ти допоміг мені встати з колін і піти до мети, я цього ніколи не забуду. А те, що ти відчуваєш... Пробач, але це не любов, Сергію. Я не можу відповісти на ці твої почуття.

— Дура ти, Надька, — неголосно сказав він.

— Сподіваюся, у тебе все буде добре... — так само тихо відповіла йому я і відключила дзвінок а за ним і телефон.

І тільки зараз дозволила собі розревітися. Я плакала беззвучними сльозами, бо в сусідній кімнаті була хазяйка, а її не можна було тривожити.

Гарячі сльози тихо стікали вниз по щоках. Чому, ну чому він такий нетерплячий? Якби він просто помовчав хоча б хвилину, то мені б вистачило сміливості сказати, як сильно і давно я його люблю.

Але якщо ми з ним не можемо розібратися навіть з такими маленькими проблемами, то може воно і на краще... Я б не пережила розриву з ним, якби ми почали зустрічатися по-справжньому.

Він же не розуміє, що що тоді, що зараз, я пішла в кіно через нього. Хотіла, щоб він подивився на мене. Мріяла, що колись він впізнає мене у фільмі, згадає, задумається про наше дитинство... Якою ж дурепою я була. Однак, якими б не були мої цілі тоді, саме через нього я пішла в акторську школу ще в дев’ятому класі. Спочатку я просто хотіла стати впевненішою в собі, просто щоб не боятися зізнатися йому в своїх почуттях.

А потім поступово почала розуміти, що акторство — це дуже цікаво... Поступово за два з половиною роки актоство стало для мене всім. Я сублімувала всі свої почуття в ролі і саме тому змогла перемогти в телешоу. Навіть тут почуття до Сергія допомогли мені.

Мені так подобалося грати ролі, ставати іншою людиною... Так я могла перебороти усі свої страхи.

Якби не той випадок з режисером, то може зараз мені б не доводилося починати все буквально з нуля...

Згадавши це все, я усміхнулася крізь сльози.

Насправді, Сергій навіть не знає, наскільки багато він для мене зробив. Але все одно відповідати на ці власницькі почуття я не можу. Я не хочу розчинитися в ньому, коли тільки-тільки почала знаходити і відновлювати себе справжню...