Частина 2. Розділ 25. Сергій.

Я надзвонював Наді з того моменту, як відправив до неї Василя, мого водія. Але вона відключила телефон. Я одразу ж виїхав на квартиру. Чомусь у мене було погане передчуття.

Зайшов до квартири. В передпокої на перший погляд все було нормально. Але потім я придивився до вішалки та полички для взуття і зрозумів, що тут тільки мої речі.

Не розуваючись я пройшов далі, спочатку у вітальню. Озирнувся навкруги. Тут нічого не змінилося. Пройшов до дверей її кімнати і на секунду завмер. Якщо там нічого нема, то...

Я повернув ручку і одразу побачив, що тут дійсно порожньо. Навіть записки не залишила.

Я раптом подумав, що записку вона могла лишити і в моїй кімнаті. Мені не вірилось, що вона могла отак зникнути не сказавши мені ні слова.

Швидко пішов до своєї спальні. І дійсно прямо на подушці лежала записка.

Я сів на ліжко і взяв її до рук.

По мірі прочитання я то усміхався, то сумнішав. Надя дійсно вирішила залишити мене тут самого. Від цього мені було дуже боляче. Ми навіть не встигли стати нормальною парою, як тільки я робив крок вперед, вона завжди робила два кроки назад...

Але її рішучість перетворити свою дитячу мрію стати акторкою в справжню мету, на яку, як виявилося, надихнув її я, змусила мене усміхнутися.

Я хотів, щоб Надя дійсно пішла тим шляхом, бо у неї точно є і талант, і бажання. Вона писала, що в Харкові розвинутися в цій сфері майже нереально і тому вона має поїхати до Києва. Ще писала щось про те, щоб «бути гідною». Дурненька...

Я злегка усміхнувся.

Гідною? Ти — найкраща дівчина на землі, я люблю тебе. Ти чиста і світла, добра людина, ти змушуєш мене намагатися бути кращим, ніж я є.

Чи я сам гідний такої як ти? Весь час думав про цю кляту фірму і про те, як отримати її в свої руки, як перегнати брата.

Але тепер розумію, що це напевно взагалі неправильний підхід.

Наша мережа зараз найпопулярніша і найширша серед усіх подібних на східній Україні. Батько завжди мріяв, щоб вона стала всеукраїнською. Що, якщо я втілю цю мрію в життя? Авжеж, на це піде не місяць і не два... Однак, я вже бачу шлях. Це все — реально. І почну я зі столиці. Треба все продумати, зайнятися прорахунками і подивитися, чи вистачить моїх грошей на такий старт-ап в Києві...

***

Вже пройшов тиждень з тих пір, як Надя поїхала. Я з головою пішов в роботу і прорахунки відкриття мережі по Києву. Брат до певного моменту взагалі не з’являвся в полі мого зору...

— Сергію, ти зайнятий? — Андрій зайшов до мого кабінету і наші погляди зустрілися.

— Ні, проходь, — я закрив ноутбук.

Я не хотів, щоб він дивився мій план. Я покажу це одразу і батькам, і йому, коли вже все буде повністю підготовлене.

— Я хотів з тобою поговорити, — Андрій сів переді мною. — Я думаю, що нам треба все вирішити без втручання батьків. Я хочу викупити в тебе частину акцій підприємства так, щоб я мав контрольний пакет акцій.

— Ні, —  твердо сказав я. — Я не дам тобі жодної своєї акції.

— Але...

Андрій чомусь виглядав здивованим. А я щиро цього не розумів. Невже він справді сподівався на те, що зможе викупити частину моїх акцій? Скільки б грошей він не запропонував, я ніколи не погоджуся. Ця фірма має бути моєю. Саме я приведу її до проквітання.

— Ні, — я не відводив очей від брата.

— Так ми не зрушимось з місця, — сказав він.

— Може ти і не зрушишся. А я зрушусь, — я уміхнувся. — Якщо в тебе все, будь ласка, залиш мій кабінет. Мені треба працювати.

— Якщо не хочеш вирішити все мирним шляхом, то далі може бути зовсім по-іншому, ти ж розумієш?

— Ти вже давно почав воювати... — я продовжував усміхатись. — Навіть змусив мене задуматись про моє психічне здоров’я. Але тепер я не буду сумніватися. Я не програю тобі, я не піддамся на провокації і не відступлю.

— Про що ти говориш? — він подивився на мене з нерозумінням.

— Не важливо. Просто залиш мій кабінет.

— Добре, — він встав зі стільця і пішов до виходу, але в дверях зупинився і обернувся на мене. — Не думай, що я колись хотів тобі зла. Все що я хочу — це справедливості. Я вважаю, що саме я маю отримати фірму і крапка. Тому я теж не відступлюся.

— Хай буде так...

Він кивнув мені і нарешті покинув мій кабінет. Якщо раніше наша «війна» була по суті «холодною», то тепер, схоже, настав час гарячих бойових дій...