Розділ 8. Надя.

Коли ми під’їжджали до станції метро «Історичний музей», в самий центр Харкова, я почала нервувати...

Невже я дійсно забрала свої речі і їду жити до Сергія?

Коли машина зупинилася в паркінгу якоїсь новобудови, я занервувала ще більше.

Сергій вийшов з машини, взяв з багажника мою сумку, а потім відкрив переді мною дверцята.

Все це було дуже дивно і незвично.

Потім ми мовчки пішли до під’їзду. Двері були на якомусь електронному замку. Я таке тільки в кіно бачила.

В під’їзді також був пункт охорони...

Він був оформлений мало не в стилі наукової фантастики... І такі будинки є в Харкові? Ніколи б не подумала.

Ми зайшли в ліфт. Проїхали на останній поверх. Вийшли. Підійшли до його квартири(до речі, квартир на цьому поверсі було всього дві) і вже за пару секунд він відчинив двері.

Я очікувала чогось екстраординарного і пафосного, однак, була приємно здивована стримим і стильним оформленням кімнат біло-срібною декоративною штукатуркою та димчастого коліру ламінатом. Замебльовано все було також в мінімалістичному стилі.

В передпокої лише невеличка шафа та підставка під взуття.

Все виглядало таким холодним...

Я подивилася на Сергія, а той вже встиг перевзутися в капці та зняти куртку. Все ж, на вулиці вже було достатньо холодно, саме почався листопад.

— Будь ласка, роздягайся і проходь до вітальні, туди, — він показав на двері в кінці передпокою і взяв мою сумку.  — Я поки віднесу речі в твою кімнату.

— Добре, — я кивнула і зняла пальто, після чого розулася.

Капців він мені не дав, але судячи з того, як блищала підлога, тут ітак було чисто. І до того ж зовсім не холодно. Тож можна і без капців...

Я усміхнулася.

Чомусь все виявилось не так страшно, як я думала. Ніякого золота-брильянтів. Все нормально і зі смаком.

— Надь, іди сюди,  — він провів мене до  вітальні, де були камін, килимок, диван і телевізор. Тут навіть кавового столику не було...

Тут так само було все задекоровано спеціальною біло-сріблястою штукатуркою.

Він сів на диван і жестом запросив до себе.

Я кивнула і сіла поряд.

— Надю, так як ти погодилася, а часу в нас дуже мало, я б хотів вже зараз обговорити деякі деталі... —обережно почав він.

— Якщо ти знов щось скажеш про оплату, я тебе вдарю, — грізно сказала я.

А він раптом засміявся.

— Не думав, що ти стала настільки агресивною...

— Не смішно... — пробубніла я.

— А от і смішно! — він ледь-ледь стримував сміх, намагаючись заспокоїтись.  — Так от, про що я... Слухай, нам треба домовитись. Типу як почали зустрічатися і тому подібне.

— Добре, — я кивнула. — Давай, ти побачив моє ім’я в афіші? Згадав, що я твоя однокласниця і тобі стало цікаво...

— Круто! — здивувався він. — Це ж майже правда.

— Так, — я кивнула. — Актори часто використовують такий прийом, щоб краще вжитися в роль. Коли переосмислюєш все через призму правдивих деталей, то і сам вже віриш в образ настільки, що інколи зовсім розчиняєшся в ньому... — я усміхнулася.

Все ж, я дуже люблю грати. Не важливо де, не важливо як. Грати — це моє все.

— Далі... Коли це сталося? — запитала я. — Ти вже казав їм конкретні цифри?

— Ні, — він похитав головою в знак заперечення.

— Ну хоч щось зробив правильно, —  я усміхнулася. — Але ми все одно не можемо тут використати прийом правди, бо ж ти прийшов до мене пізніше, ніж розказав про мене. Сильно великий проміжок брати також не можна, бо ми швидко попадемося... Ми погано знаємо одне одного.

— Я казав про тебе вже тиждень тому. На момент того, як я сказав їм, вже мав бути хоча б місяць наших зустрічань, — розсудливо сказав він.

— Так, — я кивнула, погоджуючись.

І усміхнулася. Придумувати спільну легенду нашого житття виявилося доволі весело.

Ми обговорювали різні-різні деталі і самі не помітили, як настала третя ночі. І можливо б так і не помітили, якби я не позіхнула так голосно, що від сорому хотілося провалитися крізь землю...

Він усміхнувся і сказав, що я можу піти прийняти душ і лягати в своїй спальні, яку я ще в очі не бачила.

Було так дивно і хвилююче приймати душ в квартирі чоловіка, з яким я не бачилася десять років.

Але чомусь мені було зовсім не страшно чи щось таке. Я довіряла Сергію. В душі він залишився таким самим, як був... Розбишака і авантюрист, але добрий. Він не з тих, хто буде маніпулювати кимось.

Перевдяглася я одразу в ванній кімнаті, після купання. Вдягла найстрашнішу свою піжаму. Таку, щоб в нього і думки залицятися не було... Бо я знаю себе... Якщо він буде залицятися, то я навряд зможу чинити хоч якийсь опір.

Все ж, колись давно я його по-справжньому кохала і знаходитись так поряд з ним для мене доволі хвилююче.