***
Я завжди вважав, що досить добре вмію приховувати власні почуття. За роки життя під одним дахом із батьком мені довелося навчитися контролювати емоції, стримувати роздратування й усміхатися навіть тоді, коли найбільше хочеться послати всіх під три чорти. Іноді мені здається, що я міг би отримати якусь нагороду за акторську майстерність, адже щодня змушений грати роль слухняного сина, якому надзвичайно пощастило народитися в родині Віктора Павловича Шумова. Але сьогодні, схоже, навіть моїх здібностей виявляється недостатньо. Тому що варто Мірі сісти в автомобіль, як вона відразу помічає, що зі мною щось не так.
Я забираю її після університету, як й обіцяв учора ввечері. Вона виходить із головного корпусу, притискаючи до грудей папку з якимись кресленнями, і, помітивши мою машину, відразу усміхається. Її довге темно-русяве волосся розсипається по плечах, легкий вітер бавиться кінчиками пасом, а сіро-зелені очі сяють так щиро, що в мене на мить перехоплює подих.
Господи, яка ж вона красива. Іноді я дивлюся на неї й досі не можу повірити, що ця дівчина – моя. Що саме мене вона обирає щодня, саме мені телефонує перед сном, саме зі мною хоче провести все своє життя.
І саме зараз, спостерігаючи, як вона наближається до автомобіля, я відчуваю, що готовий віддати все на світі, аби тільки зберегти цю усмішку.
Міра відчиняє пасажирські дверцята, закидає папку на заднє сидіння й влаштовується поруч.
– Привіт, коханий! – весело промовляє вона, нахиляючись до мене.
– Привіт, маленька.
Я обіймаю її за талію й цілую. Вона усміхається просто мені в губи, торкається долонею моєї щоки, а потім відсторонюється й уважно дивиться на мене.
І ось тут я розумію, що довго приховувати свій стан не вийде.
– Саш?
– М-м?
– Щось сталося? – питає, уважно за мною слідкуючи.
Я змушую себе усміхнутися.
– А що мало статися?
Вона злегка хмурить брови.
– Не знаю. Ти якийсь... не такий.
– Який саме? – перепитую.
– Сумний, – тихо відповідає вона. – І втомлений. Ти взагалі спав сьогодні?
Я відводжу погляд, вдаючи, що мене надзвичайно цікавить автомобіль, який саме виїжджає з паркування.
Чорт. От як вона це робить?
Мені навіть не потрібно нічого говорити. Достатньо просто подивитися на неї – і вона вже розуміє, що в мене проблеми.
– Погано спав, – нарешті відповідаю.
– Чому?
Я важко видихаю й проводжу долонею по волоссю.
– Вчора знову посварився з батьком.
Міра відразу змінюється в обличчі.
– Сильно? – питає зі співчуттям у голосі.
– Як завжди, маленька. Нічого нового.
Брешу. І ненавиджу себе за це. Тому що цього разу сталося дещо значно страшніше за звичайну сварку. Цього разу батько вирішив зруйнувати моє життя, а я навіть не знаю, як йому завадити.
Але сказати про це Мірі...
Ні. Поки що не можу.
Не хочу бачити, як згасне її усмішка. Не хочу, щоб вона хвилювалася, плакала, не спала ночами й намагалася знайти вихід із ситуації, у якій я сам не бачу жодного рішення.
До того ж я все ще сподіваюся. Так, можливо, це нерозумно. Можливо, я просто чіпляюся за останню соломинку, але десь глибоко всередині продовжую вірити, що зможу якось домовитися з батьком. Переконати його. Знайти інший спосіб забезпечити мамине лікування.
Щось придумати. Що завгодно. Тільки б не втратити Міру.
– Саш, – тихо озивається вона й накриває мою долоню своєю, – подивися на мене.
Я повертаю голову. Вона дивиться так ніжно, що в грудях знову щось болісно стискається.
– Ти ж знаєш, що можеш мені все розповісти?
Знаю, маленька. Господи, як же добре знаю. І саме тому мовчу. Бо якщо зараз розповім, вона обов'язково захоче допомогти. Почне шукати рішення, хвилюватиметься за маму, за мене, за наше майбутнє. А я не хочу перекладати цей тягар на її плечі.
Принаймні поки що.
– Знаю, – відповідаю, обережно стискаючи її пальці. – Просто втомився від постійних суперечок. Нічого страшного.
Міра ще кілька секунд уважно мене розглядає.
– Точно?
Я нахиляюся й цілую її в чоло.
– Точно, маленька.
Вона тихо зітхає.
– Я так не люблю, коли ти засмучений, – шепоче.
– А я не люблю, коли ти хвилюєшся.
– Тоді не давай мені приводів.
Я мимоволі усміхаюся.
– Домовилися.
Вона нарешті відповідає на усмішку, хоча я бачу, що до кінця їй так і не вдалося повірити в мої слова.
#11 в Сучасна проза
#25 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 19.11.2026