Ранок починається жахливо. Хоча, якщо чесно, він і не міг початися інакше після безсонної ночі.
Я підводжуся з ліжка, відчуваючи, як ломить усе тіло. Голова важка, очі печуть, а в грудях досі сидить той самий неприємний клубок, який з'явився після вчорашньої розмови. У ванній довго стою перед дзеркалом, розглядаючи власне відображення. Червоні очі, темні кола під ними, напружена щелепа. Виглядаю так, ніби мене всю ніч били.
Хоча, можливо, так воно і є. Тільки удари цього разу були не фізичними.
Вмиваюся холодною водою, приймаю душ, одягаю темні джинси й футболку, а потім кілька хвилин просто стою посеред кімнати, намагаючись змусити себе спуститися вниз.
Найбільше зараз хочеться залишитися тут. Замкнути двері, вимкнути телефон і не бачити нікого. Але я чудово знаю, що це неможливо.
У цьому будинку існують правила. І одне з них – спільний сніданок.
Щоранку ми всі маємо сидіти за одним столом, зображаючи щасливу родину. Наче між нами панує любов, взаємоповага й турбота. Наче ми справді хочемо проводити час разом.
Найбільша дурня, яку тільки можна вигадати. Бо щасливою родиною нас не назвеш навіть із дуже великою натяжкою.
Я ненавиджу ці сніданки. Ненавиджу сидіти навпроти людей, які викликають у мене лише роздратування, і слухати їхні порожні розмови. Ненавиджу спостерігати, як Раїса вдає з себе турботливу дружину, хоча насправді її цікавлять лише гроші й власний комфорт. Ненавиджу бачити самовдоволену пику Максима, який почувається тут повноправним господарем, хоча до цієї родини не має жодного кровного стосунку.
І найбільше ненавиджу батька, бо він змушує мене бути частиною всього цього. Але сьогодні я не маю сил навіть на звичайну ранкову суперечку. Тому просто виходжу з кімнати й спускаюся сходами.
У їдальні вже всі на місцях.
Звісно.
Великий обідній стіл накритий так, ніби ми чекаємо на прийом щонайменше десятка гостей. Білосніжна скатертина, дорогий порцеляновий посуд, срібні прилади, свіжі квіти у вазі й кілька страв, які кухарі приготували спеціально для нашого сніданку. На столі стоять тарілки з омлетом, сирниками, фруктами, свіжою випічкою та ще чимось, на що я навіть не звертаю уваги.
На чолі столу сидить батько. Як завжди. У темному костюмі, з ідеально вкладеним волоссям і планшетом у руках. Він переглядає якісь документи, навіть не піднімаючи голови, коли я заходжу.
Праворуч від нього влаштувалася Раїса. Моя дорога мачуха.
На ній світлий шовковий халат, волосся акуратно вкладене, а на обличчі стільки косметики, що я щиро дивуюся, як вона встигає все це зробити до дев'ятої ранку. Її пальці прикрашають дорогі каблучки, а на зап'ясті блищить золотий браслет, який батько подарував їй на останню річницю весілля.
З іншого боку столу сидить Максим. Син Раїси від першого шлюбу.
Молодший за мене на два роки, але іноді поводиться так, ніби йому років дванадцять. Самовпевнений, нахабний і настільки переконаний у власній винятковості, що це навіть смішно. Він не має жодного стосунку до нашої компанії, не цікавиться бізнесом і більшу частину часу проводить із друзями, витрачаючи гроші мого батька. І найцікавіше, що батькові на нього абсолютно байдуже.
Максим може повернутися додому під ранок, пропустити навчання, розбити черговий автомобіль або влаштувати вечірку, після якої прислуга ще два дні прибирає будинок.
І що? Нічого. Віктор Павлович навіть не підвищить на нього голос. Бо Максим – не його син. Від нього ніхто нічого не очікує.
Іноді я навіть заздрю цьому придурку. Не його грошам, не безтурботному життю й точно не характеру. А тому, що він може робити все, що захоче.
Йому дозволено бути собою. А мені – ні.
– Доброго ранку, – сухо промовляю, підходячи до столу.
– Доброго, Олександре, – відповідає Раїса, навіть не намагаючись приховати байдужість.
Батько лише коротко киває, а Максим, звісно ж, не може втриматися:
– Ого, – протягує він, розглядаючи мене з голови до ніг. – А наш братик сьогодні, здається, зовсім не в гуморі.
Я повільно переводжу на нього погляд.
– Я тобі не брат.
Він усміхається ще ширше.
– Та невже? А я думав, ми одна велика щаслива родина.
– Тоді тобі варто почати думати трохи частіше. Можливо, колись навчишся робити це правильно.
Максим фиркає.
– Який же ти сьогодні нервовий. Дівчина не дала виспатися?
Я відчуваю, як усередині знову починає закипати злість.
– Закрий рота, Максиме.
– А то що?
– Хлопці! – втручається Раїса, але в її голосі немає справжнього обурення. Навпаки, здається, їй навіть подобається спостерігати за нашою суперечкою.
– Я просто запитав, – невинно знизує плечима Максим. – Чого він одразу кидається?
– Бо ти не вмієш вчасно заткнутися, – холодно відповідаю.
І саме цієї миті батько з гуркотом вдаряє кулаком по столу.
#11 в Сучасна проза
#25 в Жіночий роман
другий шанс, зустріч через час_дуже емоційно, перше болюче кохання
Відредаговано: 19.11.2026