Розділ 1

Весна цього року видається напрочуд теплою. Сонце щедро заливає університетське подвір'я, легкий вітерець ворушить молоде листя на деревах, а повітря пахне чимось таким приємним і свіжим, що хочеться заплющити очі, підставити обличчя сонячним променям і хоча б на кілька хвилин забути про нескінченні лекції, курсові роботи та викладачів, які чомусь переконані, що їхній предмет – найважливіший у світі. 

Особисто я сьогодні готова забути про все це без жодних докорів сумління. Тим паче остання пара нарешті закінчується, попереду – вихідні, а на університетській парковці на мене чекає людина, заради якої я готова щодня терпіти навіть найнудніші лекції. 

Щоправда, сьогодні до звичного щастя від нашої зустрічі додається ще одне почуття, яке від самого ранку не дає мені спокою. Хвилювання. І не просто хвилювання, а таке, від якого час від часу починає неприємно крутити в животі.

– Міро, ти мене взагалі слухаєш? – обурений голос подруги вириває мене з роздумів саме тоді, коли ми спускаємося широкими сходами університету. – Я тут уже п'ять хвилин розповідаю про своє особисте життя, а ти навіть не намагаєшся зробити вигляд, що тобі цікаво.

– Слухаю, – запевняю, поправляючи ремінець сумочки на плечі. – Той хлопець тобі не передзвонив.

– Передзвонив! — вигукує вона, закочуючи очі. — Саме про це я тобі й розповідаю! Господи, Ковальська, ти безнадійна. Відколи у твоєму житті з'явився Шумов, з тобою взагалі неможливо нормально поговорити.

– Не перебільшуй, – сміюся, хоча чудово розумію, що в її словах є частка правди.

– Звісно, не буду. Особливо враховуючи, що ти зараз усміхаєшся так, ніби виграла мільйон.

– Може, я просто рада, що пари закінчилися?

– Ага. І саме тому вже втретє дивишся в бік парковки?

Я збираюся відповісти щось дошкульне, але саме цієї миті помічаю знайому автівку, припарковану трохи осторонь від інших. А біля неї — високого русявого хлопця, який недбало спирається стегном на переднє крило, тримаючи в руці телефон. 

І все. Усі слова, які ще секунду тому крутилися на язиці, миттєво зникають. Тому що я бачу його. Свого Сашка. І серце, як завжди, робить якийсь абсолютно безглуздий перекид у грудях.

Олександр Шумов. Двадцять один рік, студент останнього курсу економічного факультету, син одного з найвпливовіших забудовників міста й чоловік, якого я кохаю так сильно, що іноді сама себе лякаю. 

Він високий, широкоплечий, із коротким густим русявим волоссям, яке сьогодні трохи скуйовджене, ніби він щойно провів по ньому рукою. На ньому звичайна чорна футболка, яка чудово підкреслює спортивну статуру, світлі джинси та білі кросівки. На лівому передпліччі видніються татуювання, які його батько ненавидить усією душею, а сам Сашко, здається, саме тому й не поспішає приховувати. 

Але найбільше мені подобаються його очі. Блакитні, неймовірно красиві, з тим особливим блиском, який з'являється щоразу, коли він усміхається. А усмішка в нього така, що будь-яка дівчина на моєму місці давно б втратила голову. Власне, зі мною саме це й сталося.

Ніби відчувши мій погляд, Сашко піднімає голову. Наші очі зустрічаються, і на його обличчі миттєво розквітає широка усмішка. Він ховає телефон у кишеню, відштовхується від автівки й розкриває руки, навіть не сумніваючись, що я зараз опинюся в його обіймах.

– О, почалося, – приречено зітхає подруга поруч. – Усе, подругу втрачено остаточно.

– Не заздри, – сміюся.

– Іди вже до свого красунчика. Тільки завтра не забудь мені зателефонувати!

– Обов'язково!

Я махаю їй рукою і, не стримуючи усмішки, прямую до Сашка. Останні кілька кроків майже пробігаю, а він підхоплює мене за талію, легко відриває від землі й кружляє, змушуючи голосно розсміятися.

– Сашо! Постав мене! – вигукую, хапаючись за його плечі. – На нас дивляться!

– Нехай дивляться, – безтурботно відповідає він, опускаючи мене на землю, але навіть не думаючи відпускати. – Може, нарешті всі зрозуміють, що ти зайнята.

– Думаєш, досі хтось сумнівається?

– А раптом? Треба перестрахуватися.

Я тільки встигаю усміхнутися, перш ніж його долоня лягає мені на щоку, а губи накривають мої. І світ навколо миттєво перестає існувати. Зникають голоси студентів, шум автомобілів, чиїсь кроки й навіть моє хвилювання. Залишається тільки Сашко, його теплі руки на моїй талії та знайомий аромат парфумів, який я впізнала б серед тисячі інших. Обіймаю його за шию, підводжуся навшпиньки й відповідаю на поцілунок, абсолютно забувши про те, що ми стоїмо посеред університетської парковки.

Коли він нарешті відсторонюється, я все ще усміхаюся.

– Привіт, – тихо шепочу.

– Привіт, моя Міро, – відповідає він, торкаючись своїм чолом мого. – Скучила?

– Ні крапельки, – брешу. 

– Отже, можу їхати?

– Навіть не думай!

Сашко голосно сміється, а тоді ще раз швидко цілує мене в губи.

– Так і знав. Як навчання?

– Не питай. Сьогодні я остаточно переконалася, що наш викладач із проєктування інтер'єрів має особисту неприязнь до всіх студентів другого курсу.