Яке ім'я заховала природа?

Під метафорами я заховаю вогонь в глибині ночі. Подолаю вітри, що розповідають мені історії про давні світи. А коли сонце буде сходити за горами, посеред лісу лунатиме музика, яку співають маленькі птахи. Лісові річки змиють моменти минулого і розчинять їх в безмежному океані. А коли за океаном сідає сонце, світ затихне і знову настане глибока ніч. Лише вітри за вікнами будинків будуть гудіти, вони пам'ятатимуть всі імена, що звучали з вуст. Коли прийде зима, то птахи полетять в теплі краї, так і не дізнавшись, які привиди ховаються на океанському дні. В лісі не стане видно шляхів, що вели мене до річки, але історія не забута. Лише метафори та вічний вогонь.

***

І настане день, коли звуки природи з'єднаються, щоб вимовити ім'я. В той день з гір падатимуть дорогоцінні алмази, а верхівки дерев кружлятимуть в танці. Сонце буде пробиватися крізь вікна старих хатин, щоб знайти там привиди минулого життя. Самотні образи давно забутих історій, які припали листям ще минулої осені. Це ім'я вдень нагадуватиме про теплу літню кухню, а вночі про холодну покинуту кімнату без вікон. Що ж це за ім'я? Чому кожне дерево відгукується на нього, ніби цей ліс до коренів пам'ятає кожен звук. А річка лиш стрімко тече, вода багато що бачила і відчувала, але її кінець це впасти в океан. Океану байдуже на ліси та імена, лише безмежний простір, що зливається з небом.

***

Я завжди любитиму, як тумани оповивають гори, намагаючись вберегти їх від зовнішнього світу. Шлях до сонця добре захований за хмарами. Дощі йдуть та замерзають, а крига не розтане ніколи. Останній жовтий листок зірветься з гілки дерева та засне навіки, не дочекавшись сонця.

***

Море штормить повільно, ніби зупинився час на цю мить. Чайки літають над морем і вигукують чиїсь імена. Якими ж сильними стануть печалі, якщо птахи не достукаються до моєї душі? Чорні камінці на піску лежать, сподіваючись знайти спокій на дні моря, навіть не знаючи, що там вони заплутаються у водоростях. Сонця немає сто років, ніхто його більше не чекає. Вітер здіймається сильний і чайок уносить геть. Чорне каміння стійко лежить, знаючи, що море нікого не врятує.

***

Хтось прагне віднайти ключ до серця природи. Зробити так, щоб ніколи більше не загубитися в темних лісах з совами, які забирають всю енергію одним лиш поглядом. Щоб під ногами не було чорної води, яка нагадує річку. Деякі біжать звідти, згадуючи імена тих, хто мав би прийти до них на допомогу. Проте згадати було важко, ніби вони втратили пам'ять та забули щось важливе. Чи можливо цих імен ніколи не існувало? Там де закінчується ліс - починається довга автомагістраль, яка уносить якомога далі від цього лісу. Є ліси, де гриби ростуть та дерева лише допомагають зцілитися та, можливо, відшукати ім'я. 

***

Над містами літають птахи, які чули, про що говорять річки в лісі. Міста ніколи не бачили вічних вогнів, що освітлюють стежку до зеленого лісу. Лісний хижак може лише вкрасти ім'я та знищити, бо він не знає як його берегти. Птахи не зможуть знайти й передати його тим, хто днями та ночами не спить та намагається згадати, яка зірка була названа на честь цього імені. Мозок ніби намагається стерти образи минулого.

***

Крізь мої сни проходить лінія спогадів. В минулому часі ми не думали про все, що станеться з нами. Я біжу по землі, шукаючи це ім'я. Воно десь у снах, закутках моєї пам'яті, але не в реальності. І мабуть, вітер не згадає це ім'я, а океан не нагадає образ цього імені. Та все ж, яким було ім'я і яким було у цьому житті? Чи був присмак цього імені солодким або солоним?

***

Її душа мовчить про це ім'я навіть з вічним вогнем, а лісам тим паче не розповість. Ім'я, що колись гріло душу, а згодом розірвало серце на шматки. Сонце заледеніло та померло, в її очах більше не видно зоряного неба. Коли наступала темрява - нікого не було, щоб притримувати ліхтарик, який би хоч трохи підсвічував дорогу. Повертаючись на місця старих спогадів, вона намагається згадати те ім'я, що згасило її душу. Але її мозок заблокував це ім'я, вічний вогонь не залікує рани, він просто є.

***

Він сидів в кав'ярні та намагався написати це ім'я на листочку. Його пальці відмовлялися це робити. Поки на вулиці був сонячний день, в його душі була непроглядна чорна туга. Він подумки вертався в ті домівки, в яких було тепло посеред лютого морозу. Те що сталося далі, було страшно згадувати, йому хотілося лише завмерти та застигнути в часі. Давно пережиті історії вже не повторяться, в них більше не буде ані морозних зим, ані пекучого літа

***

Луна мій провідник крізь темряву. Луна підсвічує шлях до темного лісу, де я знову буду шукати ті імена. Імена, що заблукали в глибині моєї душі. Вони відчайдушно хочуть вирватися, щоб вітер їх промовляв, стукаючи в кожну хатину. Кожен мав би знову торкнутися цього імені, щоб зцілити душу. Але луна здатна плутати шляхи, а вітри говорити не розбірливо

***

З неба почав падати дощ, але краплі були наповнені червоним кольором. Колір болю, втрати та страждань, який приніс цей світ та вовки, що не давали спати спокійно. Хижаки робили так, щоб ти втратив пам'ять і ніколи не згадав чиє ім'я закарбоване у твоїй душі. Ти забуваєш минуле і все, що колись тебе рятувало та все, приносило страждання. Гриби в лісі більше не пам'ятають минулого. Море стало червоного кольору, а сонце згасло навіки.

***

Автомобілі летять по різних сторонах на шаленій швидкості, ніби скоро настане кінець світу. Високі будинки стоять і ні слова не промовляють. Що сталося з усіма нами? Чому небо в мить покрилося чорними воронами? Ми не змогли згадати ім'я, яке врятувало б весь світ. Зелені ліси згорять до попелу, забравши останні відголоси цього імені. Гори розсиплються під силою вітру, який зруйнує всі світи. Безмежний, байдужий океан вкриє собою всю планету. Останнім звуком природи буде твоє ім'я. 

(08.11.2026)