1

Ще п'ять хвилин... Всього п' ять хвилин і все! Мої муки закінчаться і я зможу просто піти додому. Як же я цього чекав. Сьогодні був дуже напружений день. Як же я ненавиджу людей! Працюючи офіціантом в місцевому ресторані, я багато чого натерпівся, але сьогодні було просто пекло. Зранку ця навіжена бабця, яка, приходить, здається, лиш для того, щоб випробовувати моє терпіння! Потім ця тупа дівка, скоріш за все студентка, яка доївши, зрозуміла, що НЕ взяла гаманець з собою! А ще, якийсь незрозумілий предурок, чоловік років за сорок, почав гримати на мене через якусь дрібницю! Ну це нічого! Вечір мені вже ніхто не зіпсує, і я повернусь у теплі обійми свого ліжечка! 
- Гей! Мишко! Ти куди пішов?! 
Господи, що їй треба? 
- 18:00 , я йду додому, Марино... 
От вже ж... Марина Олексіївна - моя начальниця. Хоч вона старша за мене, всього лиш, на два роки, але поводиться зі мною, як з дитиною... Або невдахою... Це дуже дратує! 
- Агов! Ти що зовсім не пам'ятаєш про що я говорила тобі?! Сьогодні приїде власник цього ресторану, ми повинні зустріти його! 
- Що... З якого це дива? Чому саме сьогодні? 
- Хоче перевірити чи все тут добре. Не хвилюйся, тобі просто потрібно побути поряд. 
- Добре... - промовив я, але це зовсім не добре! 
Я можу і вдома просто постояти, навіщо мені бути присутнім? В цьому нема ніякого сенсу! Тим паче- власник?! Я ніколи його не бачив, та навіть не чув, то чому саме сьогодні йому треба було припхатися?! 
Не встиг я полаятися у себе в думках, як відчинилися двері та у приміщення зайшов ділового вигляду чоловік. Років йому було від тридцяти до тридцяти п'яти. Коротке чорне волосся, костюм, дорогий годинник на руці та... Дуже моторошний погляд. Він, мабуть, побачив як я роздивляюся його і повернув голову на мене! Я сам не розумію чому, але поглянувши йому в очі, захотілося кудись втекти. Вони були настільки темними, що наче вся пітьма, що є у світі, зібралася в його погляді. 
- О, боже! Пане Юрію, коли ви прийшли? Вибачте, довго чекали? - З кухні вийшла Марина та одразу почала розмовляти з чоловіком. 
- Та ні, все добре. Скажіть, чи весь персонал зустрічає відвідувачів з таким непривітливим обличчям? - Сказавши це він зиркнув на мене. 
Марина одразу зрозуміла в чому справа та подивилася на мене так, наче зараз розірве на шматки. 
- Вибачте його, будь ласка! Він ще не звик до цього місця, але я роблю все можливе... 
- Сподіваюсь ви пам'ятаєте про що ми з вами домовлялись? - Сурово запитав він. 
- З... Звичайно... Пане Юрію... Мені потрібно ще трохи часу. - На обличчі Марини з' явилося занепокоєння. 
- Еех, - видихнув чоловік і знов глянув на мене, - поговоримо в кабінеті, Марино Олексіївно. 
- Так... 
- А ти, хлопче, можеш йти додому. Зараз ти не потрібен. 
- Дякую, сер.- Вимовив я та швидко попрямував до виходу. 
Перед тим як узяти свої речі, я знов подивився на пана Юрія та Марину, які заходили до постійно зачиненої кімнати, до якої доступу простому офіціанту не було. Дівчина була дуже занепокоєна, якщо чесно, я ніколи її такою не бачив. Чому вона виглядає наляканою? Про що вони будуть говорити? Так... Це взагалі не моя справа! Зараз я піду додому, поїм та лягу спати! Дивно, але після зустрічі з цим неприємним чоловіком, я зовсім забув про це. Відкинувши неприємні думки, я зайшов у свій під'їзд. Завтра знову потрібно було рано йти на роботу, тому чим швидше засну - тим більше висплюсь. Тільки-но моя голова торкнулась подушки, як я одразу поринув у чудовий світ сновидінь. 

-Ааааааааааааа! 
Вже під ранок, мені наснився жахливий сон. Наче демони, з темними очима, роздирали мене на маленькі шматки та поїдали усе що встигли відірвати. Скільки зараз часу? На вулиці похмуро, сонця не видно, одже десь шоста? Зібравшись з силами, я попрямував до ванної кімнати. В дзеркалі був все той же замучений чоловік з великими мішками під очима. Треба збиратися на роботу... Знову, з усмішкою від вуха до вуха, зустрічати ненависних мені клієнтів, знову виконувати різні поручення Марини Олексіївни, як її песик... Фу! ... Від цих думок стало бридко. Як же ж я ненавидів цю роботу. Але гроші потрібні, тому взявши телефон у руки, я вийшов з квартири. 

Марина Олексіївна вже була на місці. Вона виглядала засмученою, навіть, не привіталася зі мною. Можливо це через того чоловіка? Згадавши про нього в мене з'явилися мурахи. Відмахнувшись від цих думок, я почав знімати стільці зі столу, щоб підготувати приміщення для клієнтів. 
- Він... Ще раз... - щось незрозуміло бовкнула начальниця. 
- Що? - перепитав я. 
- Він прийде сьогодні ще раз. 
- Навіщо? 
- Ти справді не розумієш? - вона дивилась на мене так, наче її життя залежало від моєї відповіді. 
- Є якась проблема з рестораном? 
- Ох... О ні... Ні ні ні... Що робити?!...Так, Мишко, слухай мене уважно! Сьогодні цілий день будеш працювати один... 
- ЩО?! 
- Дослухай! Обов'язково запам' ятай КОЖНОГО клієнта, який прийде сьогодні. Це дуже важливо! 
- Що? Навіщо? 
-Так треба, прошу тебе! 
-А ти? 
- Я повернуся ввечері. Домовились? 
- А в мене є вибір?... 
- Боюсь, що ні... 
Після цих слів, вона пішла до кабінету де вчора розмовляла з власником. І от я залишився один. До відкриття залишалося двадцять хвилин. Навіщо запам'ятовувати кожного клієнта? Не зрозуміло. Може пан Юрій до цього причетний? Та сто відсотків! Отдже і Марина через нього така засмучена? Що ж він за людина така? Звук відкриття дверей перервав мої думки. До приміщення зайшла дівчина років двадцяти. В неї було коротке червоне волосся, пухлі нафарбовані губи, та карі очі. Я підійшов до неї та поклав меню на стіл. Якийсь дивний аромат вдарив мені в ніздрі. Такий смачний та привабливий. Я точно вже чув його десь, але не пам'ятаю де саме. Ніби щось давно знайоме, але у той же час, щось нове. Звук дверей, і до ресторану заходить ще одна особа. І це знову була та навіжена бабця. Вона брудна, з ніг до голови, від неї тхне як від сміття, та й ще розмовляти не вміє, а тіки кряхтить, мичить, та за руки мене хапає. Короче фільм жахів на ніжках. Коли я перший раз її побачив хотів вигнати, та Марина Олексіївна заборонила це робити. Чому? Вона що, сама не бачить що цій старій тіки в психлікарні місце? 
От і цього разу, я люб'язно простягую їй меню, а вона його відштовхує та до мене лізе. Це бридко! Ненавиджу! Залишивши меню перед її носом я пішов. Коли я відволікався, на цю стару, до ресторану зайшли дві дівчини, та не дочекавшись мене, сіли у найвіддаленіший куточок. З виду, дівчата - подруги, та прийшли сюди, щоб гарно провести час разом, зробити пару фоточок та смачно поїсти. Але коли я підійшов, я зрозумів, що жодна з них не сказала і слова. Як на мене це якось дивно, вони просто сидять та дивляться одна на одну. Але все ж таки - це не моя справа і точно не мені вирішувати як людям проводити свій вільний час.