Глава 9. Стерв'ятники

У конференц-зал, без стуку, наче вихор від протягу, увірвався містер Джек Мозлі — адвокат родини Фостер. У довгому пальті, що лише підкреслювало його високу худу статуру, він пригладив сиве, трохи кучеряве волосся, й одразу підійшов до столу, кладучи тонкий портфель на вільний стілець.

— Дякую, що почекали, — замість вибачення сказав Мозлі.

— Ми вже розпочали та майже встигли дійти до рішення…

— Не дійдете! — перебив головлікаря, дістаючи з кишені телефон і, не звертаючи уваги на незадоволені погляди, повідомив: — Поки я не поговорю зі своєю клієнткою, ваша нарада стає на вимушену паузу.

— Яка пауза? — мало не заволав хірург, підводячись.

— Сядь, — прогарчав до нього Ліам, тягнучи за рукав халата.

— Ось така, — всміхнувся до Джексона адвокат. — Звичайна, правомірна пауза, поки доктор Фостер не буде ознайомлена з усіма результатами перевірки. Меліссо, ви читали висновки експертів та експертизи?

— Ні, — перевела погляд на завідувача, перед яким лежала тека, відкинута нею.

— Гадаю, більше нічого пояснювати не треба? Надайте нам кабінет, де ми можемо конфіденційно поговорити з клієнткою.

Головлікар, приховуючи роздратування, склав окуляри й звернувся до завідувача Сіммонса:

— Проведіть їх у малу залу та покличте Моллі. Хочу кави…

Морган вимкнув планшет і, вставши, покликав на бесіду чоловіка в чорному костюмі. Той розгублено продовжував стояти з відкритою текою. Його обличчя мало вигляд, наче тільки-но звільненого поганого працівника. Мабуть, він не очікував подібного ставлення до члена комісії.

Але Меліссі було байдуже. Байдуже на них усіх! Вона спокійно встала й попрямувала до дверей, де її на порозі чекав Мозлі.

— Стерво, — почула в спину.

Розвернувшись, зміряла поглядом колег, намагаючись зрозуміти, хто щойно це сказав. Ліам сидів з округлими очима та порожевілими щоками. Коли Мел почала повертатися до стола, він миттєво підскочив і, підхопивши її під лікоть, спробував заспокоїти.

— Мел, не зважай! — ледь не силоміць потягнув назад до адвоката. — Іди, проконсультуйся. Воно того не варте!

На це видовище озирнулися всі. Навіть завідувач Сіммонс, що вже вийшов у коридор і говорив із секретаркою Моллі, уважно стежив крізь скляні стіни за Меліссою.

Вона підійшла до стола, сперлася в нього долонями й нахилилася до Джексона:

— То, я — стерво? — перепитала, зазираючи в очі. — Чого шкіришся? Ти ж вважаєш, що я поводилася непрофесійно в операційній? Отже, зараз я не операційній! І влаштую тобі таку гаму кольорів на обличчі, що жінка не впізнає вдома!

— Докторе Фостер! — погукав Морган. — Усьому є межа! Ідіть, поки я не викликав охорону. Мені соромно за вас!

— Ах, соромно?! — засміялася. — Ну-ну… Готуйтеся, хлопчики! Я вам покажу справжню «стерво». Я все знаю!

І, наостанок бликнувши на хірурга, що зблід, на Ліама, що тупцяв позаду неї на одному місці, Мел гордо підняла підборіддя й вийшла з залу.

— Мел, — прошепотів адвокат, беручи її під лікоть, — що це було?

— Це були стерв'ятники, які хочуть мене роздерти на шматки. Щоб у них пір'ям у роті поросло! Добре, що ви приїхали так швидко, Мозлі! Зараз вам усе розповім, бо я ледь стримувалася, аби не зірватися. Та мені потрібно зробити це грамотно…

— Ти правильно вчинила, — схвально кивнув. — Я зустрів Томаса на вулиці, він дуже хвилюється.

— Ходімо до нього, — її очі засяяли. — Хочу побачити його!

— Звісно. А нарада? — озирнувся на людей, що залишалися в конференц-залі.

— Нехай чекають своєї страти. Я із задоволенням поспостерігаю за їхнім страхом.

Вийшовши на вулицю, одразу побачила Тома. Він ходив біля машини зі схиленою головою, роздивляючись тріщинки на асфальті, поглинений у думки.

— Томасе? — покликала, пришвидшуючи кроки.

— Мел, — всміхнувся, ідучи назустріч. — Як ти?

— Вони все перекрутили так, що я винна. Але! Я дещо дізналася, це допоможе!

— Покидьки! — чортихнувся, обіймаючи її. — Що робити далі?

— Ми зараз усе обміркуємо з Джеком. Відчуваю, що затримаюся надовго в клініці, — винувато глянула на Тома та на його стурбований вираз обличчя. — Я не хочу, аби ти переживав! У тебе попереду зміна. Тому, спокійно видихаємо, налаштовуємося на перемогу, і повертаємося до обов'язків. Якщо поїдеш негайно, встигнеш ще годинку відпочити вдома.

— Я не поїду, — одразу захитав головою. — Ні! Я буду чекати тут.

— Томе, — обхопила долонями щоки, — я буду постійно думати про тебе, про те, що сидиш тут пів дня, голодний та втомлений. Мені буде спокійніше, якщо ти поїдеш.

— Ні, я зателефоную Теду і візьму відгул.

— Томе! — суворо, але всміхаючись, промовила. — Не змушуй мене сваритися!

— Дійсно, Томасе! — підхопив адвокат. — Ти нічим не зарадиш, сидячи в машині на паркуванні. Не бійся, з її характером, навіть я не потрібен.