10.1. І жили вони...

Рік потому.

Майя Юхимівна знала, що єдина на все село продуктова крамниця мала зачинитися о сьомій вечора. Саме тому жінка поспішала до заповітного пункту призначення, немов навіжена. До закриття двадцять хвилин — треба встигнути, що б не сталося! Опівночі треба вітати свого коханого з днем народження, а вона, стара така кобилиця, забула бодай тістечко якесь задрипане придбати.

Одначе, що за чудасія? Наче як пороблено жінці було! Спершу язиката Яська, племінниця її, перестріла Майю на розі вулиць і за одне, потім за десяте почала питати, відібравши у жінки дорогоцінні хвилини... А потім і якісь зовсім незнайомі люди спинили захекану пенсіонерку. І вона б їм не дала себе спинити, якби не спитали її про декого особливого:

— Перепрошую. Якщо маєте хвилинку. Не підкажете, чи в цьому селі мешкає Діджей Богиня? — запитав у Майї, кремезний, лисий чоловік, який був схожим їй на містера Пропера з давно забутої реклами.

— Що, що, хлопчики? Повторіть! Не чує баба. Вам підказати, як проїхати до міста? — зупинилася й збрехала Майя, щоб перевірити незнайомців.

Тоді вступив у бесіду другий чоловік, зростом, як дві Майї Юхимівни, вийшовши з попелястої іномарки:

— Нам не дорогу вказати. Ми журналісти. Приїхали брати інтерв'ю у вашої односельчанки. У мережі вона популярна, як діджей Богиня, а в житті, наскільки нам відомо, вона Галина Гордієнко. Ви знаєте таку, бабусенько? Може підкажете, де ми можемо її знайти?

Майя нервово сковтнула. Вірити чи не вірити немісцевим амбалам? Ось у чому питання...

А раптом це якісь зеки? Чи шахраї? І чого це раптово вони Галиною цікавляться? Обікрасти хочуть чи що? Після того, як на широківчанку звалилася неочікувана слава, Майя стала боятися за безпеку подруги. Зараз же люди такі, що їм довіряти не можна...

— Журналісти кажете... — замислилася тоді Майя, враз забувши за нагальну потребу дістатися крамниці. — А якісь відповідні посвідчення ви маєте, хлопці?

— Не вірите нам, бабусь? — відчув страх селянки той чоловік, що виріс високим, як сама тополя.

— Та просто журналюг... тобто журналістів ніколи не бачила. Цікаво, — знайшла, що відповісти сивоволоса.

За хвилину незнайомці тикнули жінці заламіновані картки. От тільки Майя в цей момент допетрала, що на ній окуляри на даль. І як тепер читати ці посвідчення?

Звузивши очі, якось спробувала прочитати... Й так минуло п'ять хвилин... І грець уже з тією крамницею! Спече своєму діду Майя й якогось домашнього кекса — він не образиться. Головне, що жінці таки вдалося розібрати літери!

— Владислав... Тищенко... Журналіст... І Вадим Худкий... Оператор, — уважно вчепилася очима поважна пані у хлопців, після того, як вивчила їхні документи. — А чому Худкий, а не Високий? Неправильна якась хвамилія у тебе, хлопче. Я ще не бачила худких, вагою у сто кіло й два метри зростом! — жартома відгукнулася, дивлячись на одного з незнайомців.

Короткострижений брюнет на щастя не образився на жарт. Принаймні, ні мімікою, ні словесно не виказав цього. Навпаки — навіть посміхнувся.

— А ваше прізвище, часом, не Стендапенко, бабусю? — ляпнув високий хлопчина. Та вчасно одумався: — Перепрошую.

— Та що там перепрошувати? Ти вгадав. Стендапенко Пранків'я Рофлівна! Так, так, хлопці, баба знає такі слова! І не тільки такі! — поки молоді парубки сміялися, гомоніла до них Майя. — Ви не дивіться, що баба шкутильгає. Баба йде в ногу з технологіями та сучасним світом! От тільки... які часи, така й хода! — буквально добила сміхом містян.

Поки лобуряки сміялися, наче як відчувши потребу у підмозі, до компанії прибилася Ірина Борисівна. Жінку привіз її любий Федір до перукарки й тепер, стильна Ірина, манірноо хизуючись новою зачіскою гуляла селом, чекаючи на свою карету.

Дізнавшись, що два незнайомих хлопців розшукують Галину, Ірина, так само як і Майя, насторожилася. Та в її випадку не гумор, а допитливість стала зброєю.

— А ви звідки будете самі, хлопчики?.. А скільки вам років?.. А де народилися?.. А в селі колись мешкали, чи ви обидвоє до кінчиків пальців містяни?.. А ви одружені?.. А діток маєте?.. А де навчалися?.. А ким працюють ваші батьки?.. — ці та інші питання посипалися на нещасних.

Та варто віддати належну шану працівникам місцевого телебачення — на всі відповіді вони відповідали чітко та з усмішкою. Пустивши в хід усі свої вміння, селянки після цього все ж повірили їм. Одначе...

— Шановні пані, ми перепрошуємо, але наш час не гумовий. Ми б любо поговорили з вами ще, та нам потрібно знайти пані Галину. Ви знаєте її чи ні? — благально дивилися журналісти, віком тридцять плюс, на жіночок.

Майя з Іриною, перезирнувшись, обоє зітхнули.

— Знаємо. Це наша подруга, — з гордістю мовила пані Ірина.

— Справді?! То ви нас проведете до її будинку? — зрадів новині оператор.

Коліжанки знову перезирнулися. Цього разу змовницьки... Потім кивнули.

— То сідаймо в авто й ви покажете нам дорогу, — запропонував журналіст, кинувшись на радощах до Хонди.

Майя вже й зробила крок уперед, але її спинила рука подруги, уп'явшись у лікоть.

— Що у п'ять, що у шістдесят п'ять років правило на всі часи мається одне незмінне. В авто до незнайомців не сідаємо, — зобразивши на обличчі зарозумілість заявила інтелігентна Ірина.

— Але ж... Ми ж... — не був готовим до такого повороту високий оператор з місцевого телебачення. — А хіба після усіх цих ваших запитань ми досі незнайомі? Та ви всю нашу біографію відтепер знаєте краще нас самих, — ледь знайшов, що сказати.

— Аргумент, — кивнула розумнику Ірина. А потім не зуміла стримуватися та й розсміялася: — Та я жартую, хлопчики! Насправді їхати нікуди не треба. Галина мешкає на цій вулиці.

— Ага! Он — через три хати! — задля підтвердження інформації вказала рукою на добре знайомий двір Майя.

— То ходімо! Вадиме, припаркуйся коло будинку пані Галини та приготуй апаратуру. А мене, тим часом, наші милі нові знайомі дівчатка приведуть до діджейки. Еге ж?, квіточки? — люб'язним був, аж занадто, лисий уродженець міста.