9.2. ...й та-та-танці!

Ірина Борисівна саме годувала своїх вівчарок, коли в її двір увірвалися дві красуні...

— Ірко! Ірко, бачу, ти всіх уже попорала? Ану мерщій скидай свій замурзаний фартук, одягай найкращі панталони, та й по конях! — голосно закомандувала Галина Несторівна.

— Коні вже чекають, між іншим, — додала та вказала Майя Юхимівна за ворота, де виднілася... справжня бричка, запряжена сірим конем!

— Розвіємося, коли порохом станемо, — здивовано закліпала віями Ірина та й головою затрусила.

Жінці здалося, що то все їй ввижається — і подруги, і коні... Але чоловік у строкатій сорочці та солом'яній панамці, який ошивався біля брички, помахав їй рукою.

— Це що, Гриша Дараган? — не впізнала одразу жінка односельчанина.

— Ага, наш водій на сьогодні, — грайливо всміхнулася, показавши ряд сірих і, подекуди, відсутніх зубів, Юхимівна.

— Водій? — перепитала Ірина.

— Так. Водій, — гордовито заявила Майя.

— Кучер!.. Інших таксистів не знайшлося на сьогодні, на щастя чи на жаль, — додала від себе пояснення й Галина.

Однак вдовільнити допитливість подруги жодна з двох пані не зуміла. Ірина так і не второпала ні поспіху, ні причини, за якої організувався сабантуй:

— І навіщо ж він нам?

Галина перезирнулася з Майєю. Й остання не втрималася — вигукнула:

— Гришка відвезе нас у сусіднє село на гульки!

— Де, де?! Куди, куди?! — подумала Борисівна, що їй почулось щось не те.

— За Кудикині, сама знаєш що! На гульки! Тому не барись! Кохфе ковтнула, у тухлі вскочила, губи намалювала та й побігла! Нумо, нумо! Хутчіш! Чого стоїш? — закомандувала пенсіонерка в одязі з леопардовим принтом.

От тільки командиршу чомусь ткнули під ребра після такого висловлювання.

— Ірко, не дивуйся так. Чи ти не пам'ятаєш, як ми хотіли вирватися до Красномихайлівки до Катрі Шилко? У неї ж часто збираються пенсіонери, щоб пісні поспівати. От сорока мені сьогодні й принесла звісточку, що сьогодні такі гульки будуть теж. То я й вирішила швиденько організувати нам карету й податися в мандри, — підморгнула та детальніше пояснила мету поїздки кмітлива Галина.

Тоді Ірина важко зітхнула. Жива музика, яка була завжди на вечорах у знайомої з іншого села, зацікавила жінку, одначе те, що пропозиція спіткала її раптово, бентежило та хвилювало. До такого повороту подій вона ніяк не була готова й збиралася йти на город...

Побачивши нерішучість подруги, Майя тривожно прошепотіла Галині на вухо:

— Галя, це хвіаско...

Втім, на подив обидвох витівниць, їхня подруга все ж махнула на всю заплановану роботу рукою. Вона й так зморилася за день, тож чом би й не відпочити трохи?

— Гаразд, бабоньки. Три хвилини й я готова, — кинула вже через плече Ірина, закрокувавши у бік хати.

— А ні! Не хвіаско, Галюсь! — зраділа новині Юхимівна й схопила радісно подругу за руку.

— Не знаю, чи хвіаско, чи ні. І де ти нахваталася незрозумілих слів теж не знаю. Але знаю точно, що ситуація під контролем, — пирхнула тієї ж миті Галя, задерши підборіддя до самого неба.

Мудра пані знала, що вигадала добру ідею, а тому ні на мить не сумнівалася у тому, що її вдасться реалізувати.

Оскільки Віка їй почала дорікати й сказала, щоб спершу бабуся влаштувала своє..  та ще чиєсь особисте життя, а потім уже до онуки чіплялася, то Галина Несторівна з цим вирішила не тягнути. Подорож до сусіднього села з подругами й мала на меті виконання саме цієї задачі. Чиїм же особистим життям зайнятися їй, як не вільних подруг?

Саме тому сьогодні Галина вдягнула найкращу парадну сукню з великими маками, срібним ланцюжом і сережками з перстнем не забувши доповнити образ. А також взула старі, але такі улюблені туфлі на низенькому каблучку, та підмалювала рожевою помадою вуста й на додачу... дорогою до подруги Ірини не лінувалася скликати до сусіднього села всіх знайомих, які їй лишень траплялися на шляху.

За цієї причини, коли Ірина Борисівна, начіпивши собі на голову яскравий капелюшок, вийшла до подруг, біля її воріт на неї вірно чекав не тільки кучер Гриша разом із Маєю та Галиною, а ще й... з десяток інших бажаючих веселитися. Зокрема сусідка Юля, віком шістдесяти одного року, й п'ятисятип'ятирічна Маня, й, навіть, вісьмесятирічний дід Толя...

Втім найбільше здивувалася Ірина своєму сусіду — Федіру Трохимовичу, котрий з якогось дива вигнав зі свого гаража старе авто марки "Славута" та тепер протирав дзеркала своєї "ластівки".

— Гуртом веселіше, — гукнула замість пояснення здивованій коліжанці пані Майя, стаючи на ослінчик і задираючи ногу, щоб видертися на дерев'яну бричку, встелену соломою.

Слідом за тією повторила небезпечний трюк і Галина.

— І чого стоїмо? На кого чекаємо? — кинула Гордієнчиха вже з брички до злегка розгубленої Ірини.

Очі останньої, надивившись на подвиги подруг, розширилися та виказили певний ступінь гидливості й крихту жаху. Одначе жінка, тяжко зітхнувши, теж упевнено подалася вперед, демонструючи рішуче бажання доєднатися до подруг.

От тільки були її дії зупинені голосом кучера:

— Стопе! Дівчата, це звісно добре, що ви вірите в мою коняку й те, що вона дуже сильна. Але запевняю — якщо ще хоча б одна людина залізе на бричку — ми з цієї вулиці виїдемо лише завтра.

— Ой. Здається, більше місця немає, Іринко, — скрушно мовила тоді сивоволоса Майя, співчуваючи подрузі.

— Отже, я нікуди не їду? І нащо було гукати мене? — встигла обуритися Ірина.

— Чому це не їдеш? Дуже навіть їдеш! Ймовірно, навіть швидше, ніж ми... — загадково раптом заговорила ідейна натхненниця Галина. — Це ж ми на конях схотіли поїхати, а деякі людоньки обрали інший транспорт. Зокрема, твій сусід — Федір Трохимович, який сказав, що дістанеться Красномихайлівки своїм ходом... Піди, спитай, може він погодиться тебе теж підвезти? Не думаю, що він відмовить такій файній сусідці, як ти.

— Галю... — пролунали певні нотки підозрілості в голосі Ірини.

Але Галина не збиралася так легко здаватися. Ба більше, пані поважного віку пішла з козирів: