7.2. ...коуча вмовляти.

На момент повернення бабусі Віка як завжди лежнем проводила час у своїй кімнаті. Але зі свого сховку вона все ж висунула носика, показавшись бабі.

— А де ти була? — хитро спитала лисиця-коуч.

Однак, яблуко від яблуні недалеко падає, тому лисиць у цьому домі мешкало дві. І розумішною, безумовно, вважала себе старша.

— Де була, там вже немає.

У Віки зрадницьки засмикалося око, а бабу тим часом схопив нервовий тік. Одразу ж видно — мабуть, родичі. Котячі. Граються одна з одною, наче ті кішки. Ну ті, що дикі й великі, — тигриці. Так дивись — і загризе котрась іншу.

— Ти з Оленою говорила?

— Говорила.

— І що ти їй сказала?

— Що в мене у ці спекотні дні болять суглоби й голова.

— А про мене?

— А що про тебе говорити?

Словесна перебранка напружувала одну й веселила іншу жінку. Та жодна з них не хотіла здаватися зарано.

— І що ж такого цікавого вона тобі розповідала?

— Вона дізналася, що її Ярослав до когось бігає! І шукає по всьому селу ту зміюку, — зумисне збрехала Галина, щоб життя онучці медом не здавалося.

– Зміюку?!

— Так. Таку отруйну, втім гарну на перший погляд.

— Змій навкруги повно. Може й переплутати.

— Та ні. Ту неодмінну знайде. Все ж таки, коли анаконда влізла в лігво гадюк, то її важко не помітити.

— І що ж нещасна може зробити з анакондою? Анаконда сильніша.

— Олена сама сома гіганського зловила на річці та всі тельбухи йому випустила! Анаконді кишки порахувати для неї — що пісню заспівати! Раз плюнути!

— Бабусю, але ж ти їй не сказала нічого? Нехай здогадується, але не знатиме, — на такій прекрасній ноті першою зійшла з дистанції Віка. Не витримала бідолашна нагніту страхів.

— Не сказала. Поки що. Але, Вікусю, чи ти не знаєш, що за мовчання треба платити? — грала й далі на нервах онуки пенсіонерка.

— І що хочеш?

— Марафон.

— Знову ти з цим марафоном... — зітхнула та пішла до своєї спальні Вікторія, у якої ледь помітно сіпнувся м'яз біля кутика роту. Від милої посмішки, яка так личить дівчині, нічого не лишилося.

А тим часом Галина лиш тішилася маленькій перемозі. Та йшла до перемоги більшої. А для цього їй знадобився телефон...

Кажуть, що язик до Києва довести може, а от у випадку Галини її м'яз у роті може наслати нечувану популярність на будь-кого! Цього разу пощастило її онуці. Нещодавні походеньки по сусідкам мали грандіозний успіх, адже тільки п'яниці в запої не чули до того часу про диво-марафон від Вікторії Гордієнко! Щоправда, не врахувала жінка, що чутки, які поширював сільський люд, зазвичай мають властивість гри "Зіпсований телефон". Але її подруга Ірина їй нагадала про такі особливості, зателефонувавши вигадниці першою:

— Несторівна, а що це за новини? Твоя Віка що, спіритуальними ритуалами займається? Вона коуч-екзорцист? Щось я не знала про її вміння виганяти біса з когось, бо Юхімівна ще ходить і регоче серед людей, а в церкву досі й не заходить.

— І хто таку дурість сказав? — взялася за голову поважна пані Гордієнко.

— Та люди кажуть. А мене особисто дід Клим попросив жінку його відвезти до твоєї хати, бо вже спасу від неї старому немає, — почула Галина таку відповідь від близької подруги і відчула легке запаморочення в голові. Втім, її це не здивувало. Після тридцяти років будь-який стрес і різкі рухи викликають таку реакцію організму. Це ще добре, що вуха не позакладало!

— От нічого не змінюється з часом. Як і колись робили з мухи слона, так і досі ті люди як щось навигадують! Фантазери... То я на марафон богинь онуччин кликала усіх бажаючих, — перейшла на шепотіння пенсіонерка, позираючи на цвітасті штори на одвірках, які були замість дверей в її кімнаті.

— А-а. То ти піар-менеджером на півставки влаштувалась? Оце дієво!

— Ой, як скажеш щось, Борисівно! Ніяким паром я не влаштовувалась! Що ти мелиш?

— То ти мелиш дерть, щоб кашу собакам запарювати! А я кажу, що зрозуміла твій намір. Гуртом і батька легко бити! На коли збір і початок марафону?

Галина змовницьки посміхнулася, коротко розповіла свій план та й завершила виклик.

День у баби Гордієнчихи та її онуки продовжився далі за розкладом. Галина, то поралась біля своїх маржин, а Віка досі й носа не показувала далі хати. Годинникова стрілка повільно наближала час до восьмої вечора. Бабу Галю, котра щойно зайшла в прохолодну хату, сколихнув який гамір за подвір'ям.

— Що там таке, бабусь? Чого так собака гавкає, аж розривається? — долинуло й до вух Вікторій неспокій за вікном.

— За твоєю душею прийшли, — загадково відказала літня пані.

Дівчина одразу ж помчала до вітальні та припала до вікна. Тривога заграла в її серці, а в очах від тої кількості людей, що зійшлися під ворітьми бабусі, аж зарябіло.

— Що це все означає? Що це таке?!

— Священа інквізиція, — пожартувала над онукою старенька. – Чи ти не знала, що раз на рік у нашому селі методом жеребкування обирають відьму, котру почесно спалюють в центрі села? Ось, за тобою прийшли. Вітаю!

— Бабусю, я серйозно! – запанікувала Віка, не давши себе надурити. — Чого всі приперлись до нас? У нас ніби нема ні похорону, ні весілля.

— Та чого ж нема? Всі прийшли оплакувати твою невідомість і оспівувати твою славу.

— Яку ще славу? — відскочила від вікна фігуриста дівчина в літньому сарафанчику. На її вспітнілому личку намалювались різні страхи.

— Та я ж тобі казала, що моїм бабам сподобався твій марафон. Та так сподобався, що вони похвалилися, то сусідкам, то кумам. Ну от так селом про тебе всі й дізналися. То ж ти тепер у Широкому відоміша за Поплавського!

– Я відома на все село?! — вирячила оченята від здивування дівиця. — І що тепер? У мене всі хочуть автограф взяти та інтерв'ю?

— Ні. Всі хочуть на марафон і стати богинями.

Вікторія глипнула недовірливо цієї миті на бабу, запідозривши її у липкій та нечесній справі.

— Богинями? І навіть чоловіки, які в натовпі загубилися? Щось я раніше не помічала, що Широке бореться за права сексуальних меншинств.