6.2. ...на городі.

На подив усіх, і навіть котів, які лізли під ноги баби Галі, Віка на город прибула навіть скоріше за Галину. От тільки вона ледь дар мови не втратила, побачивши розфуфирену онучку. І коли тільки вона встигла за декілька хвилин яскраво нафарбувати своє лице та вдягнути якісь бинти Тутанхамона? Інакше Галя не змогла назвати ту сукню, що виглядала, як безсоромні клаптики тканини, які лишень прикривають деякі місця тіла.

Але, що там та сукня — ще більше шокувало селянку інше. Навіть не спитавши, що необхідно робити, пішла Віка поливати помідори... А радше заливати... І не дивилася, куди воду ллє! Та й ясна річ! Як же можна зеленими помідорами якимось милуватися, як очі інший об'єкт для вивчення знайшли? Ніщо не може бути цікавішим за Ярослава! Он же він який! Ходить городом своїм, то туди, то сюди, все рукави сорочки підкочуючи. Ну такий вже господар, ну такий вже чоловік!

— Бог у поміч, Ярославе! — раптово привіталася із сусідом Галина Несторівна, злякавши онуку своїм криком і несподіванною присутністю, що та аж лійку з рук впустила.

— Бабусю! Ти чого лякаєш так? — вийняла тоді Вікторія з вуха бездротовий навушник.

— Щоб ти спитала. А то вуха позатикала і не чуєш нічого. Я кликала тебе! — докоряти одразу ж почала старша жінка молодшу.

— А я що, вже й права не маю музику послухати? Що хотіла? — кидала на Ярослава, що щось копав на своєму городі, поодинокі погляди раз-у-раз роздратована Віка.

— Хотіла сказати, щоб ти петрушки нарвала та кропу, — вручила кошик Галина норовливій та вже дорослій дитині, згадуючи, якою слухняною та була в десять років...

Однак є таке, що не змінюється ніколи. У випадку Вікторії — це про її мозок, що звик тільки до міста, а в сільських умовах часто вимикається. Коли малою дівчинкою приїжджала на канікули до баби — скільки ж кукурудзи сполола, скільки кабачків, буряків! А все через що? Через те, що плутала бур'ян і овочі. Так одного літа баба Галя залишилась без кукурудзи, але мала повно пирію.

От і нині...

— Пошли дурня Богу молиться — він і лоба розіб'є, — скрушно, але стриманно, промовила бабуся, коли неуважна Віка принесла бабі "щось із чимось" у кошику. — Це що?

— Петрушка і кріп, — знову косилася на сусідський город дівчина і відказувала безворушньо та самовпевненно.

— Хай би тебе чорти побрали, Віко! Це не кріп, а це не петрушка! — гримнула пані похилого віку та захитала головою. — Ти замість петрушки любисток позривала, а замість кропу верхівки моркви обскубла! Йди тепер моркву цю викинь куркам, — завдання видала стара командирша.

— І любисток теж?

— А любисток най вже буде. Може діда якогось цим афро... — вдала Галина, немов прикусила собі язика й сказала щось недоречне, коли у Вікторії в навушниках саме змінилася пісня та лунала тиша.

— "Афро-" що? — перепитала допитлива дівчина і її темні очиська перестріли старечі та вчепилися у них, мов кіт у мишу.

— Любисток відомий тим, що він потужний природний афродизіак, — все ж таки, під тиском очей онуки, зізналася поважна сільська пані... А глибоко в душі вже злісно реготала від тріумфу... — Любисток називають ще любчиком або любим-травою. Я колись у молодості приворожила твого діда ним. От і думаю, може повторити авантюру? — навмисно заспівала спокусливих слів і одразу ж внесла інтриги. — Однак, робити зілля з цього чарівної рослинки треба за особливим рецептом.

— І яким же?

— А тобі нащо знати, онучко? Когось приворожити хочеш? — вдалася до хитрощів Галина.

— Та ні. То так... На майбутнє цікавлюся, —  кинула Віка вкрадливий погляд у бік молодого сусіда та й пішла, пританцьовуючи, виконувати доручення власниці обійстя.

Тим часом Галина, провівши поглядом однуку до хвіртки, що вела у внутрішній двір, даремно вирішила час не гаяти й з Ярославом схотіла поговорити. От тільки не знайшла вона його очима. Хоча це й дивно. Щойно був на городі — і нема...

Чи все з ним добре? Може він побачив танці Вікторії, королеву коучингу та фрістайлу, та й свідомість втратив і бахнувся на землю? Докрутилася Віка стегнами!

Тож пішла у розвідку Галина. Але тільки поставила п'ятку на город сусіда — аж гульк! Ярослав прямо як із землі виріс, спину розгинаючи! 

— Синочку, зайчику, а чим ти тут займаєшся? Як там огірочки? Як там помідорчики та перчик, які я вчила тебе саджати? — обізвалася до сусіда зніяковіла жінка.

Натомість їй у відповідь пошепки:

— Тихо, баб Галь. Тихо. Я на крота засідку роблю — потрібна тиша.

Тільки зараз, почувши таку новину, пані Галина помітила, що тупцювався математик біля величезної ями поміж кривих рядків цибулі. А поряд із Ярославом ще й пес його бігав на повідку.

І тільки хотіла Галина проклясти вкотре за день того овочевого крадія, як знову Ярослав упав ниць просто на вологу землю грудьми, а мармизою в нору, і завмер, чим ще більше приголомшив жінку. Багато чого бачила вона у житті, але такого — ще не бачила.

Оговтавшись від видовища, Галина Несторівна все ж підійшла ближче до сусіда та зазирнула в нору крота під скавуління пса Кудлая.

— А як же ти засідку робиш? — поцікавилася всюдисуща сусідка.

— Чекаю на крота. Хочу його живцем спіймати. Бо він мою цибулю їсть і їсть! А він садив її, що має на це право? — крикливим шепотінням відповів натомість Ярослав.

Бабі Галі стало смішно. Звісно вона розділяла ненависть до того злодія городного, але все ж знала, що чекати на нього ось так можна вічність. Рідко коли вилазить той пройда на поверхню. А ще рідше, коли поруч людина. Ця тваринка має відмінний нюх, тож собаку та людину лиш дивом може не відчути. Це тільки якщо від голоду пухнути почне.

— Чекаєш, кажеш? І скільки плануєш чекати? Цілий день чи й всю ніч?

Ярослав сіпнувся, почувши таке запитання.

– А що, його так довго треба чекати? Ну то буду хоч дві, хоч три доби чекати, але свою цибулю йому не віддам!

Жадібність молодого ґазди насмішила досвідчену городницю. Втім й похвалила вона його подумки за самовіддачу. А пса його за смиренність.