6.1. Колючка...

— Вікусенько, золотце, ну рибонька, ну будь-ласочка, продовжи марахвон для моїх подруг, — третій день ходила та вмовляла біловолоса Галина Несторівна свою розумну онучку. Сил її не вистачало на цю колючку!

Та Вікторію й налигачем було не затягнути у пригоду! Вперлася круглолиця коучиня, наче відчувши якусь підставу. Цим аж довела бабу до крайнощів:

— А давай ти навчиш мене своєму оцьому коучиненгу? Як навчиш, то відстану і сама подругам своїм марахвони проводитиму.

— Ти? Коучем? Бабо, не сміши мене! Для того, щоб стати коучем, треба бути ще й блогером, щось тямити у таргеті, SMM і багато навчатися. А ти ж хіба що блохером можеш бути — тим, що переносник бліх! Бо виходячи зі свого курятника з тебе ті блохи аж вистрибують! — скривилася дівчина.

— Ти не наговорюй на мене! І в тарганах, і в ес-м-есках я тямлю бездоганно! Я навіть відкривати та читати повідомлення від Водафону вмію! А ще мене Ярослав, сусід наш, вібером навчив користуватися, між іншим! І в банкоматі я знімати гроші вмію! Тож не треба на мене наговорювати. Я з технологіями на "ти", — гордовито та самовпевнено повела Галина.

— Ні, бабунь. Це не те. Треба робити контент, спілкуватися з людьми, рекламувати інших.

Пояснення викликало в сімдесятип'ятирічної Галини деяке заторможення. Довелося їй розумово напружитися, щоб адекватно оцінити свої сили.

— Щодо спілкування з людьми — то я це вмію робити. Он щодня з кимось спілкуюся! Тільки за хвіртку ступлю – люди так і в чергу стають на спілкування! Не можна селом без цього і пройти. А от цей континент... — знову замислилася пані Галина. — Тут я справді не знаю, чи вмію робити таке, чи ні... Зате котлети вмію смажити. Це вміння підійде?

— Тільки якщо вестимеш кулінарний блог, — нестримно розсміялася Віка та на якусь мить поринула в свої думки. Не уявляла вона свою бабу блогеркою та й не любила тих онук, котрі привчають старше покоління до Тік-Ток-ових гикаючих прямих ефірів.

Однак ідейна бабця майстрині із самовдосконалення спуску не дала. Наступного дня, із самого рання, із тим же питанням пристала до тієї. Віка тільки очі розплющила, а та їй:

— Вікусь, ну що? Подумала? — і розпахнула тонкі жовті штори на вікнах у кімнаті внучки.

— Бабусь, ти чого? Котра година? — переполошилася заспана дівиця.

— Так сьома ранку вже. Баби мої на відповідь твою чекають.

— А ще трохи почекати вони не можуть?

— Та скільки ж можна? Сонце в дупку світить уже.

— Ясно. Отже, припекло, так припекло, — позіхаючи, забуркотіла невдоволено Вікторія не гучним голосом. — А в мене підгорати починає...

— Що, що, дитино? Горить щось? — не розчула її стара жінка і ввімкнула паніку. — Де? У мене на плиті нічого не горить... Чи горить? Піду перевірю. А ти думай поки що, думай, моя золота.

Авжеж, такий хід коником Галина Несторівна зробила зумисне. Вирішила вона досягти свого, хоч би що їй це не коштувало. Адже саме так її онучка-коуч вчила? Ну то на онучці й буде тепер бабуся тренуватися. Допікати, поки результату потрібного не отримає...

От тільки не думала Галина про те, що онука взагалі від баби втече у місто після таких фокусів. Самотньою залишатись їй зовсім не хотілося, втім хай буде, що буде! А може воно й на краще — вигнати отак Віку? Зате не будуть селом чутки ходити, що онука Галини Гордієнко чужих чоловіків відбиває.

Через те, що Віка з бабусею мало говорила про особисте життя, а все про господарство, роботу, справи — припустилася Галина бозна-яких думок. А може Вікуся вже й у місті рідному популярною стала? Може дурна слава поширилася там про неї? Із одруженим чоловіком якимось фліртувала — і дофліртувалася, що треба було поїхати з міста? Інакше б чого онука так несподівано звалилася на сиву голову баби?

А відтак ніяк не заспокоювалась пенсіонерка.

— Ну що там із відповіддю, Вікусю? — питала вранці суботи.

— Бабусю, я працюю. Ніколи мені, — задравши ноги на стінку та лежачи на ліжку, щось клацала у телефоні фігуриста панна і паралельно відповідала їй.

Галина підперезала свій терпець, наморщила лоба, але вирішила додавити онуку, що ту тубу зубної пасти — поступово. Нехай собі ще полежить, але пізніше — помилувань не буде.

І так настав обід. Швидко досвідчена господиня впоралася із концервуванням двох порцій малинового та смородинового варення на зиму. І тільки вкутала півлітрові баночки теплим кожухом, у куточку літньої кухні поставивши, — так одразу знову до Віки вже побігла.

— Віко, сонечко, ну ти подумала? Кажи!

— Бабуню, у мене сесія зараз буде із клієнткою — давай пізніше! — вдягнута у короткі піжамні шорти та білу сорочку — говорила та.

Галина так і завмерла побачивши образ онуки.

— А в мене буде інфаркт. Віко, а чого ти так одягнута?

— А що тут такого? Спілкуючись по відеозв'язку нікому не видно, чи в спідниці, чи в шортах я сиджу.

Здивувалася таким віянням жінка з минулого сторіччя. Мабуть таки далеко їй до коучів тих. Нічого й братися. Й пішла дрімати, поки на дворі сонце пече... А тільки виспалася — і знову.

— Віко-о! — гукнула зі своєї спальні старенька, на всю гучність свого голосу.— Ну що там? Подумала? Буде марахвон?

А їй через всю хату ще гучніша відповідь прилетіла:

— Я зайнята, ба!

— Га?! Не чує баба! Що ти кажеш, онучко? — ще раз аж до хрипоти прогремів на весь будинок бабин командирський голос.

— Зайнята я! Зайнята!

— Що, що? — перепитала ось уже біля дверей онуччиної спальні. — Глуха баба. Не почула нічого... Я питаю, яку ж відповідь дасиш? Баби хочуть продовження марахвону!

А Віка вдала із себе сплячу красуню — вкрилася простирадлом у ліжечку по самі очі та й відказала:

— Бабусю, я зайнята.

— Чим же ти зайнята, якщо лежиш?

— Я сплю. Зайнята переглядом снів. Потім поговоримо.

— А коли прокинешся? — хмикнула Галина.

— Не знаю.

— А коли надумаєш, стосовно марахвону?

— Коли висплюсь.

— А ти ще не виспалася?

— Ні.

— Ну це й не дивно! Щоб виспатись, треба, як мінімум лягти спати, а не вдавати, що спиш, — не витримала тоді Галина, обурившись онучкинним ігноруванням. — Годі лежати! Пролежні будуть! Та й вночі, що робити будеш, як весь день проспиш?