5.2. ...клопоту.

Активні дії щодо змін почалися в останній день марафону "Я богиня!". Це був переддень Трійці, тому вручивши трьом пенсіонеркам медалі з картону, на яких чітко читалося звання "Богиня", коучиня Вікторія вирішила вивести своїх марафонців у степ широкий.

— Сьогодні дарую вам бонус-плюс до марафону! Фінансову медитацію, — проголосила розумниця Віка. — А оскільки ви всі, як я знаю, збиралися нарвати чепчику та васильків, ну й кленку, то чом би не поєднати корисне із задоволенням?

— Який чудовий день! Медаль отримала, над ліжком почеплю, щоб всі бачили, хто в домі богиня, ще й ближче додому буде йти! — погодилася охоче першою Ірина Борисівна.

— Ну добре. Сто років по тим зарослям не лазила! — і Юхимівна теж свою згоду дала.

— Ну тихо, тихо тобі, Майю! Що ти вік свій справжній видаєш? Кожна поважаюча себе відьма має вік приховувати. Треба казати "вісімнадцять років". А ти "сто років не була, сто років", — кинула кпину тій, піддатливій, Галина. Свій же голос вона очима лиш виказала.

Насправді вся затія зі степом була ідеєю Несторівни. Це ж вона всі вуха онучці проквакала, що перед Трійцею по трави і квіти треба обов'язково піти. Традиція ж — вквітчати хату на Зелений тиждень. І хоч як не сперечалася дівчина з цим, але традиції перемогли. Доквакалася бабця. Щоправда, дещо і для неї стало новинкою та трохи здивувало.

— А медитація — це не боляче? Не так, як манікюр? — перед тим, як вийти з хати і напнувши стильний бриль на голову, спитала свою Вікусю любляча бабуся.

— Ні, бабунь. Медитація — це так приємно, що можна заснути, — усміхнулася у відповідь майстриня з коучингу. — До речі, необхідно захопити якісь покривала і можна йти, — в останню мить сполошилася організаторка заходу.

Всі три пенсіонерки покосилися на дівчину. А за мить Галина Несторівна тій в руки чотири важкі рядна вручила, Майя Юхимівна компоту цілий п'ятилітровий бутиль, а Ірина Борисівна мало не в зуби старезні торби в клітинку пихнула, що у зрівнянні з попередніми дарами пір'їнками здалися Вікторії.

— Наче зібралися, — промовила тоді Галина, окинувши поглядом онуку. — Вікусь, ти тільки панамку не забудь. Хоч і шоста вечора, але ще жарко.

— Дякую, ба, — досі стояла Віка збентежено посеред коридору. — А мені оце все що, самій нести?

— А хто ж ще понесе? Ми ж богині. Хіба богині важке носять? Ти сама на мене кричиш за це, — згадала бабуся науку своєї онуці.

— Ну тоді панамочку подасиш? І підемо, — так і зсунулися кутики рота коуч-професіонала в гримасу болю, адже вона зовсім не так уявляла колективну медитацію на природі.

Та маємо, що маємо.

— Це ж класична сільська романтика! — воркотіла сама собі зморена дівиця, плентаючись останньою качкою, за зграєю "Богинь". Старші ж марафонці, вочевидь, надихнувшись лекціями своєї тренерки та радіючи отриманим медалькам, як учкурили вперед! Так тільки одна пилюка, чи то з землі, чи то з них, в очі Віці і летіла.

Галина тим часом хотіла вмовити коліжанок, аби ті продовження марафону попросили у Віки. Тому й відтягла подруг від онуки. Однак вони, хоч і знайшли ті лекції марафону цікавими, але вважали, що то не для них.

Ну от тобі й на! Не мала баба клопоту, купила порося! Второпала Галина в цю мить, що бажану мету досягти буде важко. Тому й вдалася до крайнощів. Та що там! Одною сракою на два стільця всістися схотіла! Адже була в марафоні зацікавленність її чимала.

— Дівки, насправді маю вам секрет один розказати. То мені треба Вікусю чимось відволікти. Стала помічати я, що нерівно дихає вона до Ярослава.

— До молодого математика? Але ж в нього є Олена! — зойкнула Борисівна, в минулому теж вчителька.

— У тому й справа, дівчата. Їй що Олена, що дві Олени! Закохалась бідна, по самі "не хочу". Тож і хочу, аби чимось займалась таким, щоб не думала про зайнятого, — згрішила баба, трішки прикрасивши реальність.

Після того випадку з черешнею та гусенятами не чула й не бачила Галина, щоб Віка з Ярославом десь займалися чимось подібним на флірт. Однак перетиналися вони — це бувало. І в такі моменти Вікуся намагалася бути ідеальною онучкою, але чудила зайвого. Турботу проявляла до Галини, навіть перебільшено показову. То торби вихопила якось з її рук, коли вони йшли з крамниці, а Ярослав їм на зустріч плентався; то у баби косу з рук забрала іншого разу, вдаючи, що сама косить траву за двором; то відро води на городі на себе вилила, наче ненароком, аж до просвічування грудей через майку, у момент, коли математик на своїм городі порався!

Не раз намагалася Галина спитати онуку, що в неї на душі та хто у серці й що це за поведінка така чудна, але та тільки щось незрозуміле відказувала. Ні тобі серйозних намірів, ні натяків. Наче той самий Ярослав номер два! І боялася Галина, що як той за Оленою рік стогнав, так і ця за Ярославом ще не одне літо зітхатиме...

— Та може то тобі здалося? — чомусь стала на захист дівчини Юхимівна.

— Ні, ні! — запротестувала Несторівна, зриваючи пучок васильків насиченого фіолетового кольору. — Точно кажу вам! Хоче його в Олени відбити!

— І ти що ж, не бажаєш своїй онучці щастя? — все допитувалася Юхимівна.

— Бажаю. Але ж яка ганьба може бути на все село! Внука розлучниця — це що вам, жарти?

Так і схилила на свій бік Несторівна бабів. "Що скажуть люди" — аргумент безвідмовний. Всю медитацію згодом, як прийшли на гожу галявину та розстеливши рядна на траві, думали літні жінки, косо позираючи на Вікторію, як же ж її від математика відштовхнути...

І тільки Галина одна сопіла та хропіла собі під ніс. Правду казала Віка — медитація — це приємно. Навіть виспатися з нею можна... От тільки не дали заклопотаній подрімати як слід:

— Богиня Галюся — не час дрімати! — заволав голос коуч-майстрині. — Щойно була розслабляюча медитація, а зараз ми перейдемо до основної — грошової.

На відміну від наставниці, котра сиділа у позі "лотоса", пані богині лежали собі спокійно на спині, розпластавшись на ряднах. Однак після почутого слова з корінням "гроші", всі, як одна, що ті курки, голову повернули в бік ораторки.