5.1. Не мала баба...

Нагальної потреби у різних марафонах із самовдосконалення у Галини Несторівни не було. Її самооцінка завжди була адекватною. Інколи жінка могла себе покритикувати, але зазвичай була лояльною та високо оцінювала свої старання. А те, що вона все життя гарувала на фермі та корів доїла вважала чималим вкладом у соціальне благополуччя громади і тому пишалася своєю діяльністю й нікому не дозволяла знецінювати її працю. Казала: "Всяка робота — це насамперед про любов. У мене вона до корів. В Індії корови священні тварини. Ви щось маєте проти релігії? Поговорімо про це?" За вміння відстоювати свою честь і думку її й поважали односельчани.

Однак онучка, з якою Галина не була надто близькою, не помічала цього. Дивилася вона на старечі зморшки навколо очей, на вироблені руки і їй було жаль своєї бабусі. А тому взялася дівиця вчити бабусю "життю", щоб та навчилася хоча б на старість років насолоджуватися буденністю. А баба цим і користувалася...

Не так Галині був цікавий жіночий марафон, як спільний час зі своєю персональною тренеркою. Нарешті вона відчула себе не самотньою. Щодня по дві, а то й по три години теревені правила жінка з онукою і від цього ставала щасливою.

Втім, бували й випадки, коли Галя й дратувалася...

У рамках ексклюзивного марафону пенсіонерка отримувала різні практичні завдання від своєї коучині. Наприклад, не мала вона права на городі більше двох годин на день пахати й мінімум чотири години мала виділяти на сієсту й таке інше. І з одного боку, це бабу тішило, а з іншого — здавалося прокляттям, адже не кожне завдання їй було під силу. Зокрема, їй не подобалося, коли першою треба було нагодувати себе, а вже потім усю свою живність. Та воно й не дивно, бо й крихта ніяка не лізла до рота, поки у вухах віддавав крик її скотиняк! З собачо-котячо-козячо-курячо-гусячою какофонією спробуй зловити насолоду від сніданку!

— От би вас усіх в цирковий оркестр. Із дирижеркою Вікою на чолі! От тоді може я із задоволенням і поїла б, — бурчала тоді бабуся Галюся, сьорбаючи чай із горнятка, котре Віка змусила витягти із серванту, сказавши, що тримати сервізи "на потім" — це неповага до себе. — Теж мені, "неповага"! Тобто, проміняти літрову кружку на міліпіздричне горнятко і не доїдати — це від великої любові до себе. Тьфу! — не забула вона і про це пожалітися в голос, поки була наодинці.

— Затуркала онука бабу? — спитала в неї  подруга Ірина, зустрівшись якось біля крамниці.

— Ой затуркала! Не те слово! Всі хустинки мої повикидала, весь "хламідник у хаті", за її словами, що я складала на придане для неї ж — сказала теж у сміття! Хату верх дном мало не перевернула! Та ще й гараж! Я ж там збирала, то цвяшки, то проволочки, дощечки, жердиночки, баночки з фарб старі — ну все ж може згодитися. А вона: "Викадай! То все негодне!" Усе їй викидай! А я ж складала все роками! Ну й що, що половину з того вже іржаве? Зате пам'ять яка! Цвяхи ще материні, а дощечки я ще з колгоспу колись приносила. Щось десь та й завжди для стає у нагоді, — поскаржилася емоційна Галина про те, що накипіло.

— Оце навела порядки, — сміялася з таких жалощів Ірина, щоправда, змовчавши про те, що згідна тут із Вікою. Поміж подруг вона відрізнялася нестандартною думкою та прогресивністю.

— Ой, та не те слово! Переворот мого життя один! Ще й, уявляєш, повела вчора вона бабу по бутіках, оновити гардероб, потім пів аптеки для мене скупила і на манікюр відправила! Диви, що зробили, іроди! — продемонструвала нігтіки з дизайном "кошаче око" пані Галя. — Так боляче було, так гидко! — дещо перебільшила на додачу, але й розквітла, що маків цвіт.

— То ти тепер модна і сучасна! — посміялася з неї Ірина Борисівна, котра щомісяця не забувала доглядати за своїми нігтиками, і не тільки. — А педикюр робили? — не припиняла щиро радіти за подругу.

— Ще чого! Я ледь це витримала! Нехай вже краще мені курс біциліну призначать на триста шістдесят п'ять діб у рік, аніж це!

— Ой, даремно, Несторівно, ти так. Це ж все за рахунок онучки? То нехай би балувала бабу. Ще б на брівки тебе повела. Чи може татуаж вуст якийсь би зробила, — підколола "бідолашну" білявка Ірина, знаючи, що та не дуже добре петрає у сучасних трендах краси.

— Ніяких тату мені не треба! Самі робіть, як хочете, — гаркнула натомість та.

— Ой, Галюсю, а я б і зробила собі тату. Так роки вже не ті. На в'ялій шкурі хіба ж то буде гарно виглядати? Що люди скажуть? — поділилася своєю мрією Ірина, окуляри зручніше на переніссі посунувши.

— Ти що, Борисівнр, здуріла? — пожартувала з подруги Несторівна, нарешті скинувши маску невдоволення.

— За ким там уже "дурка" плаче? А-ну скажіть. А-ну, а-ну, — саме вчасно до гурту прибилася й третя подруга – Майя Юхимівна.

— Та ми це про мрії балакаємо. Юхимівно. От що б ти хотіла зробити із собою? Може б ботокс якийсь вколоти або тунелі у вухах чи язик зробити, як у змії, роздвоївши його? — в жарт кинула Ірина подрузі, яка до гурту приєдналася.

— Ти ще скажи губу на вареник перетворити! — засміялася Юхимівна, зрозумівши гумор. — Ні, ні. Я собі не хочу нічого такого. Хіба що пірсинг, — зізналася, червоніючи.

Пенсіонерки із цього всього не встигли посміятися, бо замість них це вже встигло зробити молодше покоління. Галина ж прийшла до крамниці не сама, а з Вікою. От і вискочила та невчасно. Почула старечі теревені.

— Що, що? Ви хочете проколоти собі щось? А що? Пупа чи носа? — не вітаючись, підскочила до пенсіонерок молода спеціалістка коучингу.

— Та я що, бик якийсь, що носа проколювати мені треба? Звісно, що пупа, — відповіла  Юхимівна, трохи збрехавши. Насправді не зовсім про пупа їй мріялось...

— То це ваша потаємна мрія, на яку не наважуєтеся? То приходьте до мене на марафон! Я вмію людей надихати на нові звершення. Станете зі мною богинями і не тільки! — заманливо, усміхаючись безневинним янголом, запропонувала тоді дівчина.

Так і затягнула в кодло своє й подруг бабиних підступна тренерка жіночого зросту. І стало Галині зовсім не нудно. Через день збиралися в її хаті коліжанки та слухали ораторку та методи вирішення життєвих питань.