4.2. ...і персональна тренерка-коуч.

Вранці Галина прокинулася рано, бо так того вимагала конспірація. Швиденько нагодувала пташину та іншу живність, та й у літній кухні чаю зробила собі та з рулетом домашнім, який вийняла з нички, тишком-нишком, поки внучка спить, з'їла. А потім пішла працювати на город, озброївшись сапкою та прихопивши відро для трави. А як зморилася, то в хату зайшла.

...А там — сюрприз. Віка перед дзеркалом. Ще й у суконьці такій коротесенькій, на межі пристойності.

— Добрий ранок. Зірочко, а де це ти зібралась? — одразу ж цікавість узяла вверх над бабусею. Ще чого вчорашньою виставою злякала онуку і та поїде від неї та більше не приїде ніколи...

Але Віка розтулила рот першою, ще до того, як жінка пенсійного віку могла б встигнути схопитися за серце, яке розболілося від тривоги:

— До крамниці. А то нічого й поїсти немає.

— Яка ж розумничка, — з полегшенням промовила Галина. — Ну тоді почекай, я тобі на листочку напишу, що треба купити, — зраділа від неочікуваної можливості докупити кришок для консервації, приправ і цукру... — Тобі грошей дати?

— Та ні. У мене й свої є.

— Звідки? — знерухоміла на місці бабуся, вхопившись за ідеальний момент для початку допиту онуки. — Ти десь працювала у місті? А чому не працюєш зараз? Звільнили?

— Ох ці люди старого покоління, — під ніс собі сказала дівка, а потім голоснішим голосом здивувала свою бабусю: — Я працюю й тут — у тебе. У наші дні працювати можна не виходячи з дому.

— Це як? Брати роботу додому? Знайома бухгалтерка так робила. Але ти ж не бухгалтер, то...

— Я на фрілансі працюю, бабусь, — поспішила пояснити дівчина.

Галина наче й чула колись таке слово, але нині зрозуміла, що не пам'ятає його сенс.

— І що воно таке, цей твій хврілянс? Інструмент якийсь? Але я начебто не бачила в тебе в руках нічого, крім того твого телехвону. Мабуть, толку ніякого в тім хвірлансі немає! Моя сапа й то  більше користі дає! Може дати тобі сапи? Будеш на ній працювати, — кортіло Галині ледарку до праці привчити, що й промовила думки в голос. І тільки на останнім слові збагнула, що сказала зайве. Ну точно тепер утіче від неї внучка!

— Бабусь, фріланс — це коли ти вільний працівник і не маєш ніякого керівництва. Працюєш сам на себе і займаєшся тим, що хочеш. Будь-якими проєктами, — проігнорувала натомість бабусин сарказм молода дівчина та пояснила про свою діяльність. — Ось я, між іншим, коуч.

У баби очі повилазили на лоба від новини.

— Хто, хто?! Це що таке? Ти що, хвора? Підхопила десь якусь заразу? Тепер зрозуміло, чого тобі вдома треба на хвіхлянсерах отих невидимих сидіти. До речі, а це заразно?.. Ой, лишенько! Дитино, як же ж тебе лікувати? — забідкалася бабуся і скрушно захитала головою, але потім отетеріла, бо Віка сміхом залилася.

— Бабусь, коуч — це професія така. Я мотивую людей бути краще. Я, як персональний тренер, тільки з позитивного мислення. Допомагаю жінкам розкривати їх потенціал на максимум. І поки ти, між іншим, у городі своєму греблася, я провела за вчора дві консультації по відеозв'язку.

Літня жінка закліпала очима, поволі рухаючи зморшкуватими повіками. Про мотивації, потенціал і таке інше вона аніскілечки не втямила, але про консультації по відеозв'язку розчула добре. І це її приголомшило. Невже виходить, що її онука не така вже й нероба?

— І скільки ж коштує твоя консультація? Як у лікарів чи дешевше? Он подруга моя, Іринка, розповідала скільки нині кардіолог у приватній лікарні грошей з людей дере. Чотириста гривень за десять хвилин! От тобі й медицина — все для людей! Після цього Ірина нарешті почала довіряти лікарям з обласної. Вони хоч і брешуть, зате грошей не беруть за це! Хіба що двадцятку просять. Але ж легше двадцятку віддати, ніж чотириста гривень!

На промову емоційного оратора Вікторія відразливо повела бровою.

— Ой, та чотириста то ще мало. Я за годину коуч-сесії чотири тисячі гривень беру, — похвалилася чорнобрива панянка, викликавши у бабусеньки стрес.

Не знала Галина Несторівна, що таке коуч-сесія, але суми, які за неї хтось сплачує, вразили жінку до глибини душі. І тоді вона немов уперше подивилася на внученя своє. Дівчина вимахала ще тією кобилицею! Висока, струнка, втім є за що схопитися й потриматися... І чорнява, і вуста пухкі, та й взагалі на лице ефектна...

Безладний потік думок в одну мить завертів круговерть у сивій (при корінні волосся) голові пенсіонерки. Це ж що то за якась сесія за дві її пенсії?! Якась... непристойна?! Чула жінка колись у телевізорі про щось подібне наче...

— Дитино, побійся Бога! І тобі не соромно за таке гроші брати? Не стидаєшся цим займатися?! — жахнулася баба й заклякла від потрясіння, подумавши зайвого.

— А що тут такого? — відповіла на це незворушно і спокійно Віка.

— А батьки знають? — схопилася за серце, і за легені, і вуха, і жовчний міхур засмучена літня жінка.

— Та знають, — спантеличено відказала онучка.

А тією ж хвилиною Несторівна скинула свою яскраву хустку з червоними маками та плавно сіла на низенький ослінчик, що під руки їй потрапив. Без усіляких тонометрів жінка визначила, що в неї підскочив тиск. От тільки вона, замість пошуку своїх пігулок, прошепотіла блідими вустами:

— Яке нещастя... Яка біда... Виростили оце на свою голову!

— Бабуню, що з тобою? І за що мені має бути соромно? За те, що гарно заробляю? Чи за те, що маю силу-силенну вдячних клієнтів? — трішки прикрасила дійсність кароока Віка.

Онука бабі щось ще там казала після цього, але та вже не чула. Речення про клієнтів остаточно вбило в її серце кіл. У голову, наче спалахи сотні фотоапаратів, почали стукати різні можливі варіанти тих сесій! Отже, продаж свого тіла нині так зветься? Яка ж безсоромна виросла її зірочка! Її принцесою ростили, а виростили шльондру! А баба так любила свою онуку, так над нею тряслася...

— ...допомогла віднайти багатьом людям задоволення від життя, — долинуло до бабиних вух пояснення грішної онучки та змусило вслухатись у них, морок думок відтіснивши трохи далі. —  Зі мною багато хто самореалізується. Що тут такого ганебного? Навпаки ж, начебто, дуже корисна діяльність.