3.2. ...радість у хату.

А там коза Красунька вже стояла на печі, а Дереза на старому дивані в куточку забилася, поки буйна дівиця, на ім'я Вікторія, трусилася від страху, але вела з ними вельми напружену розмову:

— От ви курвиська! Та вас би на м'ясо! Я через вас обколола всі ноги жаливою та полином пахну нині! Та скільки можна за вами ганятися, га? Чи ви не можете самі до своїх спочивалень дійти? Безголові якісь?!

Баба Галя насилу дочекалася бодай якоїсь паузи у цьому лютому монолозі, щоб гукнути:

— Віко? Спокійно, онуцю. Не псіхуй так.

— Привіт, бабусь! Ти краще не мене, а своїх панночок заспокой! І навчи манер, — опустила вила дівчина, котрі наставляла до цього на кіз.

Поважна пані хотіла поставити запитання онучці, мовляв, звідки вона тут узялася, але вирішила, що не вчасно це все. А тому замість тисячі слів мовчки забрала вила у Віки та рогатих створінь спритно спіймала за мотузки й повела до сараю. Туди ж невдовзі приєднався і Цар, і ще дві його наложниці, котрі досі були припнутими в зарослях степового різнотрав'я біля нічийної хати по сусідству. Галина вирішила сьогодні більше не випробовувати долю.

Вже через годину після галасливої біганини, і баба Галина, і Вікторія сміялися разом. Ярослав теж сміявся, але окремо, бо пішов до себе додому і не піддався вмовлянням старої та молодої жінки лишитися на обід.

— Ну ти й ризикова, бабунь! Я ще з дитинства пам'ятаю, що ти ключ від хвіртки у поштову скриню кладеш, як з дому йдеш. І дуже була здивованою, що й нині йому там місце знаходиш. І не боїшся, що хтось проникне у двір? — не стидалася емоцій зовсім юна, на вигляд, дівчина.

— Та коли я там їду з дому! Дуже рідко буває таке. Раз на два тижні! Кому я потрібна? — відмахувалася Галина, душа якої насправді співала наразі.

— Ага, раз, та гаразд! І треба тобі було саме сьогодні до того міста? Якби не згадала, що ти ключ від літньої кухні в сараї вішаєш на гачку — оце б стояла я на вулиці! — зажовувала стрес випічкою панянка з довгими нігтями й ще довшими, густими та не справжніми віями. — Ще й цей сусід. Як залетить! Як почне кричати на мене, погрожувати, що в поліцію піде! Насилу пояснила йому хто я така.

— Та хто ж знав, що ти приїдеш, онучечко! Ніхто ж не знав і не гадав. Ні сном, ні духом! Ти хоч би попередила, то я б і в місто не поїхала і може б тоді кози не відв'язались і не побігли до Ярослава кукурудзу жерти.

— Ой, бабусь, та все якось невільно вийшло. Мені астрологиня моя порадила тільки вчора літо провести в якомусь незвичному місці, — запиваючи свіжим компотиком із червоної смородини та черешень солодкий печений пиріжок із полуницею, пояснила чорнява Віка. — Спершу я хотіла відпочити на Балі або в Еміратах, у крайньому разі у подруги в Грузії, але потім подумала — так бабусю ж давно не навідувала! — згрішила дівчина. Насправді в неї не було фінансових ресурсів для подорожей на Балі чи де-інде, тому жодного іншого варіанту крім літа в селі у бабусі вона не розглядала.

Та любляча бабуся, котра досі не могла повірити своєму щастю, не помічала фальшивість у словах онучки. Сьогодні у неї свято і на душі грали баяни й флейти. Яка радість у хату їй приїхала! Яка втіха! Тепер самотності не буде. Вона потрібна онучці! Бабусю люблять, бабусю пам'ятають!

— От і розумничка, що приїхала і згадала, що й де лежить, — хвалила рідну кровиночку літня жінка і не могла намилуватися нею. — Ох, якою ти дорослою стала! А яка я вже стара... — втерла чергову сльозинку Галина. — Ти так схожа на маму! Теж висока, лице овальне і носик маленький. Таньки рід, не наш... В дитинстві ти була трохи інакшою, ну а наразі — наречена! — вивчала зовнішність своєї міської принцеси, котру не бачила в реальності років вісім, а то й більше.

— О, бабусенько! — несподівано вигукнула Вікторія, припинивши наминати солодкі пиріжки. — До речі, а звідки цей Ярослав узявся тут? Через огород від тебе наче ж баба Соня Шевчучка мешкала?

— Немає більше Соні. Померла кілька років тому. А Ярослав орендує цей будинок. Він з міста приїхав. зі Слобожанщини. Вчителює у школі. Математиці вчить діток, — скоріш поспішила вгамувати цікавість онуки безвідмовна бабуся.

Віка дивно усміхнулася, почувши таку інформацію. А потім різко піднялася зі стільця:

— Зрозуміло. Бабунь, у мене був важкий день. Спочатку дорога, потім чекала на тебе, потім гонитва за козлами... Зморилась я. Піду відпочину.

Галина і слова проти не бажала мовити. Лишень провела онуку до спальні поглядом, а сама вже в думках складала меню на вечерю.

У баби завжди було повно роботи, а віднині й поготів. Треба ж онучку балувати! Треба її ягодами-вітамінами годувати...

— І зеленим борщем, — в голос визначилася із першою стравою Галина і, не втрачаючи часу, кинулася прибирати зі столу.

Того вечора баба Галя не кликала онуку на поміч. Сама гнула спину, зрізаючи щавель садовими ножицями на городі, а потім парилася на літній кухні також сама. І наступного дня, і днем після теж саме. Онучці дала час відпочити. Молодому організму необхідний спокій для адаптації вважала вона. Та й дівчина рідко коли виходила зі своєї кімнати. Щось у неї з настроєм, мабуть, було. За цієї причини в душу до синової дочки баба й не лізла. Чи є в тієї кавалер у місті, чи є робота — не питала. Прийде час і та сама розкаже, гадала.

Однак прислухалася баба до пісень, що слухала повсякчас Віка з якогось великого телефону, якого називала планшет. Про якісь там "море квітів, які приніс вітер", вишні й гусей, солодкі порічки співалося там... Галина не орієнтувалася добре у сучасній музиці, проте вирішила, що в онучки дефіцит ягід і ностальгія за дитинством. Коли Віка приїжджала сюди у свої шкільні роки, то Галина тоді тримала гусей білокрилих. Чи не натякає таким чином Вікуся бабі, що знову треба гусей завести? Може б вони її розвеселили?

На третій ранок після приїзду онуки Галина таки наважилася — пішла до Тимофіївної, щоб гусенят купити. З десяток. Що ж не зробиш, заради онуки! А те, що вона бабі за ці дні ще ніякої користі не принесла, ні рядочка цибулі не прополола, ні картоплини не обчистила, ні жодної полунички не зірвала — не біда! Галина все одно старалася вгодити дитині.