2.2. ...а молодість — пташкою.

На щастя розмова старих однокласниць не затягнулася надовго. Катерині боліла спина, то вона попленталась до себе додому. Та якби ж усе робилося так швидко, як балачки з Катериною!

Хоч у Широкому-2 було мало хат, проте вдосталь було тут літніх жінок. Тому, не встигли від однієї баби відчепитися дві тетері, як інша прилетіла на теревені, що голубка на насіння соняха.

— Ой, Марію! Де б ще оце я тебе побачила! — цього разу зраділа Галина жінці, котра йшла їм назустріч. — Ти хоч із повним відром? Як твоє здоров'ячко?

— Із повним, не хвилюйся! — завірила знайома. — Як-то кажуть: "Не дочекаєтесь!" — пирхнула Марія, яка мала близько сімдесяти літ, але досі тягала воду від сусідів повними відрами.

— А що ж, твій Микола мало тобі крові п'є, що, бачу, ти така вся оптимістично налаштована, — згадала Галина за чоловіка Марії.

— Та який Микола! Пішов ваш Микола під три чорти! — гордо піднесла Марія своє чоло, аж до неба. — Самотня я. Ось вже другий місяць.

Галина вирячила свої очі, а тим часом Ірина її кулаком у стегно штурхонула. Ще й зашипіла:

— Я ж казала тобі!

Та тільки Галина Несторівна хотіла заперечити подрузі, як у розмову вклинилось четверте зморшкувате обличчя. А саме лице вісімдесяти дев'ятирічної баби Вірсавії, якій треба було віддати шану. Така стара, а балачки бабів почула зі свого двору та пошкутильгала на своїх ходунцях до епіцентру галасу.

Так і минула година. Ніяк не могли наговоритися старі пані. Марія про новий рецепт варення з черешень розповіла бабиськам, Галина про новини з іншого кінця села доповіла, Ірина про успіхи своєї доньки на заводі, де та працювала, а бабка Вірсавія про свої болячки. Ще б говорили, і говорили жінки, але їх язики розчепив чоловік Марії, котрий прийшов з роботи на обід. А тоді й правнук баби Вірсавії прибіг гукати стареньку. Хвилин десять гукав, смикав ту за спідницю, насилу догукався, щоб завести її, незрячу, у двір.

Так їх знову стало двоє, а теревені згасли, що сірник. Наговорились жіночки? Якби ж то! Помовчали, а як минули останню хатину і фермерські угіддя та вийшли на стежку, що простяглася між полем пшениці та соняшнику, — так і знов почалися язики їх свербіти. Однак після поля, яке щедро засіяне ріпаком, котре було останнім перед балкою — мали попрощатися вони, а їх язики відпочити.

Залишившись наодинці, Галині стало тяжко йти. А треба було ще з крутої гори спуститись і піднятись на інший бік балки. Добре, що хоч іти звивистою стежкою треба було, бо по траві стрибати зовсім не воліла баба. Й так намучилась за день і натрудилась! Чого варті тільки балачки...

Із зойками та стогонами, ледь піднімаючи ноги та спираючись щохвилинно на палицю, вдалося жінці досягнути низовини. З прокльонами, адресованими зламаному автобусу, перетнула вона потім дно річки, що колись тут протікала, а нині очеретом заросло, і дякувала Богу, що хоч перепливати нічого не треба. А тоді й на гору підійматися почала — і знову дякувала Богу, що цей схил не такий крутий, як протилежний.

Чи годину, чи дві навкарачки вилазила баба Галина, але свого досягла — дісталася верхівки, а отже свого любого краю села. Залишилось повернути наліво, до ставу дійти, потом завернути направо, а потім знову наліво й от він — рідний дім, рідні стіни.

Аж тут, глядить — а не Полудниця бува, їй, сердешній, змореній, ввижається? Стоїть красуня, на сонечку гріється в білому вбранні серед дикого маку, що ось-ось відцвітатись почне, прямісінько біля межі з людськими городами.

Злякалась Галина. Перехрестилася тричі. Але тихенько вирішила минути напасть. Та не тому, що боїться з нею забалакатись, а просто в очах й без того все двоїться. Хоч небо затягнуте хмарами цілий день, а все одно напікає в голову та знесилює теплінь. І мучить від того бабу спрага. А саме на таких змучених жертв нападає лихо в полі, згідно з давніми легендами.

— Баб Галь! А звідки це ви! — раптом озвалася до неї Полудениця.

Галина від жаху і навтьоки! Шкода тільки, що зморена вельми пристойно, тому швидко втікати не була спроможна...

— Баб Галь, куди це ви? — не припиняла допікати їй Полудениця в білому. — Баб Галь, вам допомогти? — все ближче і ближче голос почвари лунав.

Заплющила очі бідолашна бабуся. Серце, що впало в п'яти, намагалася підняти хрестом, що малювала перед своїм лицем. Аж мара, як вхопить її за плече!.. Так Галина Несторівна свідомість свою й втратила...

А коли прояснилося їй у голові, то жінка виявила, що лежить вона на траві, а голову її тримає Олена Шевчучка і водою їй шию тре.

— Баб Галь, як ви? Випийте води! Чого ви по степах мандруєте? Чи вам удома не сидиться? — хвилювалася та читала нотації рятівниця у білій сукні.

— Оленко! Це ти! — зраділа Галина та втямила, що Полудниці ніякої не було, а була лиш добре знайома їй дівчина, онучка покійної подруги, з якою вони могли годинами на городі гомоніти.

Так і з'ясувалося, що Олена вийшла траву косити, спершу на покоси її вклавши, щоб через деякий час сіно зібрати для корови. Але перед цим замилувалася молодиця красою довкілля, завмерши серед макових дрібних квіток.

Відлежавшись хвилин п'ять і вже повністю спокійною, Галина все ж вскочила на ноги, щоб продовжити свій шлях. Олена, котру баба налякала, мабуть, більше, ніж Олена бабу, виказала пропозицію провести стареньку додому, втім та відмовилася.

— У тебе й своєї роботи вистачає. Чого ти зі мною ще будеш вовтузитись? Косити он скільки треба.

— В мене бензокоса — я швидко впораюся. Довше буде снопи загрібати, — відповіла на це Олена, усміхаючись, на що Галина здивувалася.

— От, що значить — старість — черепашкою, а молодість — пташкою. Оце так дівчина! А я все своє життя ручною косою махала! Якби хто сказав тепер узяти до рук отаку косу, як твоя — нізащо б не погодилась! Це ж техніка! Це є небезпечно! — подив за подивом ловила літня пані.

— Та все просто! Нічого складного! Як два помножити на два!

— Ну звісно, тобі все просто! І три на три, і п'ять на п'ять. Ти ж нині наречена математика! — пожартувала добродушно стара. — До речі, передай Ярославчику, що черешні вже дозріли. Нехай прийде та нарве. Або Павлика пошле. Я Павлику приготую тим часом вареників із чорнокоркою!