2.1. Старість — чепепашкою, а...

Село Широке мало таку назву, бо широко простяглося серед квітучих ланів Придніпров'я. Не було тут гір або густих лісів, зате артерії мілководних, подекуди пересохлих, річок, та безкрає полотно штучно насаджених лісосмуг і природних горбистих балок, котрі губилися між спокою барвистих полів, дарували очам неймовірну насолоду.

Село Широке було таке широке, що аж поділялося на дві частини. Однак Широке-1 мало свої переваги, а тому Широке-2 завжди називали "Краєм світу". Саме в Широкому-1 знаходилися всі культурні й не культурні пам'ятки, селищна рада, школа, магазин, а окрасою іншої частини села був лише фельдшерський медпункт.

З'єднувалася мала й велика частина Широкого — асфальтною дорогою. Щоправда, від того асфальту давно тільки назва одна лишилась. Місцеві жителі казали між собою: "Краще дорога вже була б ґрунтова, як ті стежини між полів. Бо по цих ямищам нормально не проїхати й не пройти. Всі зуби згубити можна на тих вибоїнах!" Однак, споконвіку селяни призвичаїлися ходити полями та ярами, тому й у наші дні жителі Широкого-2, йдучи до центральної частини першого, обирали варіант оминути асфальтні баюри межи полями, такими ж широким, як і їх населений пункт, аніж плентатися по узбіччю залишків асфальту. Такий самий шлях обрала й баба Галя, прокладаючи одного червневого дня маршрут до своєї домівки від оселі подруги.

Не спати з-поза ранку, попхатися на автобус, потім на базарі ляси поточити, і на додачу пішки пройти з сусіднього села декілька кілометрів ґрунтовою стежиною понад посадкою — нічогенький такий і активний день сімдесятип'ятирічної бабусі! У подруги вона навіть прилягла відпочити після цих естафет, щоб сил набратися перед ще одним, фінальним забігом. Але не минуло години, а її заряд енергії вже відновився.

— Дякую за гостини та смачний суп, Іринко! — схопилася стара за свої клунки.

— Чим багаті — тим і раді. Це я вдячна тобі, Несторівно! Хоч побувала в мене, ремонт мій побачила. А то тільки телефоном розповідала про нього. От бачиш, як добре інколи сідати на не той автобус, — знайшла плюси нещодавньої біди інтелігентна Ірина Борисівна.

Галина ж плюсів щось не бачила. У неї там кізоньки її, кури, коти та кроти — додому б швидше! Натомість вона має роздивлятися чужі ремонти... Однак, подрузі свої невдоволення Галя не хотіла показувати. Ще чого — образиться.

— Та гарно все, гарно. Ще й штори такі красиві придбала! Під колір стін...

— Та штори старі! То ти просто так давно в мене була, що не пам'ятаєш. А як тобі моя кухня? А натяжна стеля?

Іринчине запитання Галину завело в глухий кут. Для неї ремонт подруги був суцільною дивиною. Ніяких шпалер, а фарбовані стіни й ванна кімната із санвузлом, наче в панських будинках, які тільки по телевізору Галя бачила. І вода з крана — та ще й гаряча!.. І що їй на це все сказати? Їй було тут некомфортно. Враження, ніби й ступити ніде не можна — так все чисто й до біса ідеально та не по-селянському. Ніби на іншій планеті.

У самої ж Галини житло було набагато простіше і їй це подобалось. Ніяких тобі бойлерів чи плазмових телевізорів на пів стіни. У неї на тих стінах килими висіли та гріли її холодними зимами. А що ж грітиме Іру взимку в таких царських покоях? Де пам'ять від батьків? От у Галі досі на підлозі килимки лежать, що мати її в'язала спицями та рядна від бабусі, що та самостійно пряла. А в подруги якісь незатишні ламінати під ногами...

— Та гарно, гарно, — ледь знайшла слова для стислої промови. — Іриночко, ти вибач мене, але додому, до хати час. Щось он хмарно надворі стало.

— Радій, що не спекотно! Синоптики дійсно обіцяють на вечір дощ. Однак ти не хвилюйся — зараз же тільки обід. Ти встигнеш додому причалапати, — завірила гостинна жінка з доброю душею, а зробивши паузу додала: — А знаєш! Я тебе проведу трохи. Бо он фіалок тобі надавала на гостинець, а тобі це все тягти самій! Не діло... Та й вже давно хотіла філейника нарвати, а все не було коли. Бо внучка приїде, почне колінця забивати, а лікувати нічим буде. То хоч тебе проведу і зроблю дві корисні справи одночасно!

— Іро, так я тобі каланхое та алое передам! Як будеш у нашому краї. Вони теж лікують. Я коли хворію тільки цими рослинами й рятуюся. Буде й тобі бонус за фіалки, — вигадала, як не залишитись у боргу вже задоволена пенсіонерка. Хоч трохи буде легше йти, якщо Ірина допоможе із торбинами.

Втім, Галина й сама знала, що легко та швидко вона додому не дійде. На її шляху неодмінно зустрінуться люди, а це означає, що треба з усіма поговорити. Перші балачки почалися одразу ж за хвірткою господи Ірини.

— Королево півоній, а ви вже з дому тікаєте? А я до вас оце хотів зазирнути, — Іринчин сусід, віком приблизно до сімдесяти років, що мешкає через дві хати, тут, як тут, намалювався.

— Федіре Трохимовичу, невчасно ви. Мене подруга провідує. Тож не маю часу на інших гостей, — обминула його гордовита пані. — А ви що, все на півонії мої позираєте? Може й собі посадити такі хочете?

— Та ні. Я лише вами та вашим смаком захоплююся. Такий естетичний квітник! Така вже господарко ви, Ірино Борисівно, що прямо від Бога! — зняв свого замизганого картуза дід і аж трохи вклонився.

— Ой! Як скажете щось, Федір Трохимович! — рум'янцем залилися щоки жінки.

Відійшовши від Іринчиного дому та галантного сусіда на пристойну відстань, Галина не втерпіла у мовчуна грати:

— Ну і що це таке було? Га, Іринко? Та він за тобою, що хлопчик, бігає!

— Галю, яке "бігає"? Федір Трохимович просто ввічливий. І не жадібний на компліменти, — відказала на це ще нічогенька жінка. Не минули для неї марно вчительські роки. Як у молодості, так і зараз одягалася вона в найкращі костюми та сукні та завжди фарбула лице, наче молодичка.

Дивлячись на охайно та вишукано одягнену подругу, Галина лиш тяжко зітхала. Не те щоб Галя нині мала зайву вагу, проте була вона "в тілі". Але раніше, десь років у тридцять, все ж вельми стрункими були її ніжки та животик ніде не випирав. А Іра, як була худенькою та маленькою у двадцять років — такою ж лишилася і дотепер.