1.2. ... та з досвідом.

Галина Несторівна зажурливо опустила свою фарбовану голівоньку. Не слухала, про що далі її говіркі подружки бесіду ведуть. Її взяли завидки. Легенькі такі. Й не чорні, а сіро-білі.

Дівчатам добре. У них щаслива старість. Та й взагалі життя їх радо обсипало благами завжди. Хороші сім'ї. Престижні роботи. А в Галі що? А Галя якось переб'ється.

Галина знала Майю ще зі шкільної парти. Потоваришували вони в класі п'ятому і з того часу — подругами стали, хоч куди. Дівчинкою Галинка любила прибігати до подруги додому. Велика у тієї була сім'я — батько з матір'ю, дід із бабою, двоє братів і троє сестер. Вона ж не мала такого. Ні батька, ні бодай сестри. Лише матір одна — і та старенька.

Коли ж до села приїхала вертка Іринка, Галині минав тридцятий рік. Познайомилися жінки на весіллі Ірини, коли та вийшла за сина директора школи. Тесть згодом Іру до школи теж влаштував, вчителювати у молодших класах. Спершу новенька здружилася з Маєю, бо їх чоловіки були родичами, а потім і до Галі дійшла черга.

Галя взагалі по життю відставала від подруг. Останньою заміж вийшла, аж у тридцять два роки, і останньою первістка народила. Коли Майя мала вже четверо дітей — у Галі старший син з'явився, а коли Іра третю дитину пеленала — то Галя лиш із другим синочком ходила. І тільки в одному Галя була першою — у званні "Вдова", проживши з благовірним тільки тринадцять літ. Другою вільною жінкою стала Майя, бо її чоловік завів іншу сім'ю та ще й дитинку наклепав десь на сторонці. Відтоді Майя перестала слідкувати за собою, фарбувати волосся, віддаючи перевагу природній сивині, та зненавиділа всіх осіб чоловічого роду, крім своїх синів. І тільки одна Іра приєдналася до клубу "самотніх" пані декілька років тому, бо із чоловіком прожила цілих сорок п'ять зим душа в душу, а потім відпустила того до Бога.

Але й нині, коли всі коліжанки втратили чоловіків, одна Галина була по-справжньому одинокою.

Мая проживала в мирі та злагоді, хоча й в тисняві, зі своєю єдиною донькою та її чоловіком, у яких було двоє дітей. Двоє синів нині жили окремо, але вулицею вище, а третій у місті. Всі мали великі сім'ї та навідували стару. А Іра проживала разом із незаміжньою сорокалітньою донькою, а на все літо до неї онуків старші діти везли.

А що Галина? У неї дочок не було. Обидва сини дуже любили матір у дитинстві та обіцяли завжди бути з нею разом, але потім доля розкидала всіх, кого куди. Старший Прохор, названий на честь свого діда, узяв собі за дружину мегеру, котра не дозволяла йому до матері часто навідуватися. А молодший, Іван, хоч і женився, але приїздив до неньки мало не щотижня. Однак, не довго. Років сімнадцять вже минуло, як поїхав її Іванко на чужі лани, бо його дружина мала родичів у Франції. Так і залишився її молодшенький на чужині разом із єдиним сином, котрий народився вже не в Україні. Так і донині бабуся не бачила свого внука наяву, а лише на фотографіях і по відеозв'язку.

Тож тужливо стало на душі Галині. Немає кого й пожурити старій, немає кого й повчити бур'яни полоти. Хіба що Ярослава — сусіда по городу, та його сина Павлика пригощати варениками на пару й залишається, раз свої онуки до баби не їдуть.

А мала вона, крім Романа, ще дві кровиночки. От тільки й тих, хоч вони все життя провели на Батьківщині, баба бачила дуже рідко. Лише тричі за життя влітку приїздила до неї на канікули старша онучка Вікторія, поки була ще школяркою, а молодша Даринка й поготів лиш раз була в селі. Та зараз дівчата повиростали. Одна завершила університет, інша ще навчалася на другому курсі економічного. Зайняті стали дівки й не було тепер кому й провідати бабу...

— ...Несторівна! Галина! — зненацька прокричав у старечі вуха шепелявий голос.

— Га? Що таке? — оживилася сумна жінка.

— Привіт гукаю, а ти й не чуєш, — усміхнулася тій односельчанка, беззуба Тимофіївна, котра теж приєдналася зі своїм слуховим апаратом до трійки знайомих.

— Та привіт, привіт, Тимофіївно. А яким дивом ти тут опинилася? Вранці тебе наче не бачила в автобусі.

— Мене онук привіз, — завдала болю одним словом Тимофіївна Галині. І безпардонно продовжила: — А ти чому така засмучена? Помер хтось?

— Та автобус ніяк не їде.

Вчасно змінена тема додала емоцій Галині. Тепер вона не просто тужила, але й ще нервувала.

Щоб виїхати та заїхати в село варіантів було небагато. Або власним транспортом, або автобусом. І оскільки у Галини Несторівни із власного транспорту було тільки свої дві ноги та тачка, в якій вона перегній возила, і не було онука, котрий би возив її, то обирати не було з чого. 

Однак навіть той втобус минав їх лише проїздом, а рейс був два рази на день в один бік і два назад. І це за умови, що транспорт не ламався дорогою, бо він, як здавалося Галині, був її ровесником, судячи за скрипінням і стукотінням колес під час руху.

— Що? Думаєш зламався? — зітхнула, спитавши Галю, Ірина.

Але Юхимівна урвала слово собі:

— Звісно, що так! Ми вже по десять разів переповіли одна одній, що робили вчора і тиждень тому, а він все не їде. Затримуватися півгодини навіть для нього то занадто. Довше чекати тільки ідеального чоловіка або смерть!.. Хм... Ні, смерть, думаю, приходить навіть швидше.

— І що ж нам робити? — переймалася світловолоса Ірина з яскраво нафарбованими вустами. — Тимофіївно, а онук твій тебе і назад із міста везтиме?

— Так, але пізніше. Я ще до сестри заходитиму в гості. Ну, то мені вже і йти час, — поспішила відлучитися від трійки Тимофіївна.

Галина одразу зрозуміла, що Тимофіївна не рада їх компанії, тому й відказала таке. Її онук їздить на Таврії, і навіть якби він цієї хвилиною забирав бабцю додому, то б та все одно знайшла відмовку, щоб не допомагати односельцям. Це ж онук попрохав би бабу лізти на заднє сидіння, а Тимофіївна таку ганьбу не переживе. Та вона пів життя працювала бухгалтеркою в колгоспі. Де ж таке бачено, щоб бухгалтер у Таврію ліз на заднє сидіння? Та вона навіть ні разу в бричку, запряжену кіньми, не сідала з колгоспними доярками, однією з яких була Галина!