1.1. Пенсірнерки звичайні...

— Старість — це коли швидко засинаєш, а спати... — завела на філософський манір Галина Несторівна, сидячи на лавці автобусної зупинки.

— Старість — це передусім, коли суглоби на погоду крутить і тиск скаче! — перебила пенсіонерку інша пенсіонерка, котра сиділа з нею поруч.

— Та дай доказати, Юхимівно! Що ти постійно лізеш поперед батька в Пекло? Ти й коли я помирати стану, першою віддаси Богу душу? Навипередки зі мною завжди летиш... Отже, старість — це коли швидко засинаєш...

— О-о-о... — чи то проспівала, чи простогнала третя особа пенсійного віку. — А в мене безсоння.

— З чим ми тебе і вітаємо, Іро! А тепер можна мені слово? — роздратовано буркнула Галина коліжанкам.

— Та кажи вже! Хто ж тобі не дає?

— Дякую, що дозволяєте, Ірино Борисівно! — дещо іронічно відповіла Галина, більше відома усім як "баба Галя", своїй подружці, молодшій на десяток літ. — Так от. Про що я там говорила? А! Старість — це коли засинаєш, ще не лягаючи спати. Наприклад, учора сіла я телевізор дивитися...

— Знаємо, знаємо таке! Тільки опускаєш свої повіки, аж гульк! А новини, які увімкнула послухати, вже й закінчились, а ти не пам'ятаєш чим! А тебе будить крик онука: "Бабусю, підйом! Ви дуже голосно хропака даєте!" А я у відповідь: "Я що, заснула? Ні! Я не спала! То я заплющила очі, щоб жирних мордяк депутатів не бачити, про яких був сюжет. І я не хропіла! То я хотіла лиш перекричати казки, які в новинах розказують!" — засміялася Юхимівна та продемонструвала на широкий загал жовті, але ще свої зуби.

Галина окинула веселунку невдоволеним поглядом і оком, котрий вхопив нервовий тік, аж зурочити ту забажала. Пошкодувала нині, що не послухала своєї бабусі колись і не навчилась у тієї так званій магії. От чомусь Ользі, з сусідньої вулиці, всі бояться й слово сказати, бо чули, що вроки та вміє насилати. А от Галя такого подібного ніколи не вміла робити — от з неї мотузки й в'ють.

— Так, Юхимівно, саме так... — тяжко зітхнула оповідачка, котрій ніяк не хотіли слово давати. — Сіла серіал подивитися. Та так на п'ятій хвилині й задрімала. Але ж ненароком! І всього на п'ять хвилин! Просто очі боліли й хотілося їх заплющити. От і заплющила. А коли розплющила — то якась чортівня одна замість серіалу була. Якісь пірати, кракени... Я й вимкнула телевізор! Не вистачало ще жахастиків на ніч надивитися! Й без того вистачає переляків. А саме такий стався після вимкнення телевізора, коли я зиркнувши на годинник у кухні, подумала, що осліпла. Третю годину ночі показував, паразит! Але я ж сіла до телевізора о восьмій вечора! Отак і заплющуй очі на п'ять хвилинок!

— Ага, ага! А вони перетворюються на п'ять годин і пролітають в одну мить! А потім не до снів після такої "п'ятихвилинки", — засміялась знову Майя Юхимівна. — Я, коли таке трапляється, то на город зазвичай потім йду.

— А я книжки перечитую, коли в мене таке "після п'ятихвилинне безсоння"! Таку бібліотеку маю файну. Збирала все життя. І "Віднесені вітром" там, і "Багаті теж плачуть", і Дюма, і Колінз, і Гюго, і... — почала вихвалятися шістдесятип'ятирічна Ірина Борисівна, але вгледівши набурмосене лице Галини — змовкла, так і не договоривши. Натомість зацікавлено спитала: — І що ж ти робила далі, Несторівно? У стелю плювала?

— Роки вже не ті, щоб плюватися у стелю! Слина далі носа не долітає. Та я якось не фанат слини на окулярах, тому... — вдалася до гумору й Галя, зрозумівши, що нарешті її слухатимуть. — "А чом би не насмажити млинців?" — спитала я сама себе... Та й... не насмажила. Пішла собак, котів, курей і кіз годувати. Пернатим відчинили ще й ворота в їх рай. У садок, тобто. А кіз вивела на волю, припнувши коло сусідської нічийної хати, бо у мене вони вже все обскубли. А тоді махнула рукою на те вічне мекання, та й пішла собі до хати. Худобу всю нагодувала — можна тепер й у свій шлунок наповнити! І наперлася...

— Млинців? Тих, які все ж таки насмажила? — знову не обійшлось без допитливого носа та язика Юхимівної.

— Ні. Борщу. Який варила позавчора. Подумала: "Нащо мені ті млинці, як є борщ?" — засміялася сива оповідачка.

— Погоджуюсь! Борщ — це ж повноцінний і сніданок, і обід, і вечеря, — підтримала подругу Ірина.

— А поснідавши, захотілось мені, значить, піти на город.

— О! То це тому о шостій ранку дощик крапотів?! Щоб ти, та й з самого рання взялася за сапку! Та це ще й грім із блискавкою мають ударити! — знаючи схильність подруги працювати на городі ввечері, взяла на кпини її Юхимівна.

— Не перебільшуй. То дощ тебе остудити хотів. Бачиш, досі остуджує, вітром обвіює, щоб не тхнула своїм гумором. Сидиш тут, погоду нам псуєш. Так от, — не зламали Несторівну глузливі словечка. — Надумала я пополоти картоплю. Аж там — Матір Божа!..

— Що? Купу дрібних і червоних гаденят листячко жує? — встромила здогадку свою, коли її не просили, Майя Юхимівна, та вкотре перетягнула ковдру оповідачки на себе. — І на моїй вже наплодилось купу молодняку. Вчора побризкала. Сподіваюсь, подохли всі. А як ні — то я сьогодні їм знову ламбаду влаштую!

— Я ж учора просила тебе поділитись отрутою, а ти казала, що не маєш, — стримуючи образу за перебивання промов, спитала тепер Галина і приготувала місце в серці ще для однієї кривди.

— Та то я... То я сама позичила у... У баби Петренчихи. Чи я б з подругою не поділилась, якби мала? — відмахнулася Юхимівна. — До того ж чи їхала б я оце сьогодні на базар тільки заради тих хімікатів? Я ж не планувала поїздки, — гордовито, наче придбала свій приватний острів, а не препарат від колорадських жуків, додала.

Але помітила Галина, що у Юхимівної якось підозріло забігали оченята, тому вчула жінка якісь побрехеньки.

— І що? Придбала?

Юхимівна відвела очі.

— Та ні. Забула. А згадала, коли до зупинки підходила. Забалакала мене жінка, у якої я купую насіння на посадку. Ми з'ясували, що вона кума жінки мого троюрідного брата. Такий світ тісний! Куди не плюнь — усі рідні люди!

— О-о-о, — завила вовком Несторівна, зловтішно примружившись. — То старість ще й склероз! Ну нічого, я ж твоя подруга. Я дам тобі пігулки, що покращують пам'ять... І отруту... від жуків... Я ж то її не забула купити.