9. Коні, люди й танці.

Чи доцільно вважати ранки понеділків найважчими? Галина Несторівна, котра на пенсію пішла ще п'ятнадцять років тому, не страшилась ніколи початку робочого тижня. Тим паче, що у селі, маючи свою землю, яку треба вчасно оброблювати, щодня роботи вистачало. Виключеннями були лише великі церковні свята та неділі, які літня пані шанувала та вважала святими. Однак один ранок понеділку все ж став для неї важким.

Цього дня, вставши, як завжди, зпозаранку до своїх вухастиків і блохастиків, не доспала Галина. Всю ніч їй кошмари снилися про те, як сміється над нею онука, бо "нагадала" її колега бабі велику любов... До чорта.

Прокинувшись, тут же кинулася Галя хреститися тричі та до вікна промовляти: "Куди ніч, туди й сон", щоб відчепились від неї бісенята з марення. Через це злою була весь день.

Проте наступної ночі історія повторилася. Щоправда замість нареченого-чорта справжній диявол явивився їй уві сні. Червоний увесь, наче рак, і з рогами буйвола. Проконувшись, довго літня жінка не могла прийти до тями. Найважче їй було зрозуміти, чому саме така чортівня їй сниться? Можливо тому, що гадання — то гріх? Ще чого, порчу якусь та Оля наведе на нещасну пенсіонерку.

Пані Галина взагалі не чекала того астропрогнозу, який замовила для неї Віка, обіцяючи, і минуле, і майбутнє розповісти, однак ті сни не давали про це забути. Вона радше його боялася. Тому жінка часом забувала про гордість і, сміючись, питала:

— Ще не готова та маячня? Вже хочу посміятись.

— Ні, бабусь. Оля має велику чергу клієнтів. Зазвичай її консультацій чекають місяць, а то й два. Тож і ти почекаєш, — відказувала хитро Вікторія.

— Ого. Та я так і захолонути встигну. Твоя Оля що, їдальня, що до неї така черга? Чи, може, каса в банку в день пенсії?

Так і минали дні. Минув тиждень. Зібрання клубу Богинь продовжувались, але надокучали Галині. Не силу було вже їй терпіти тих прихожанок, що мало не молились на диво-коуча. Ще й почуте від них не подобалось жінці. А кому ж сподобається слухати про те, що мало не кожного дня місцеві пари та сім'ї розподаються? Хіба що скандалісткам і пліткаркам. Однак Галина Несторівна була не з таких і почала вже лютувати від новин. Від них пенсіонерка втікала на город, у роботу занурюючись.

— Ну Дроботів ще можна зрозуміти, — бурмотіла собі під ніс бабуся, збираючи щедрий врожай помідорів зі своєї плантації. — Тома працює за п'ятьох, а помічі немає. Жінці самій кращі буде без того п'яниці Данила. Але ж Демченки куди? Така сім'я розпалась! Тридцять років і всі коту під хвіст... Вовка такий сім'янин хороший! Ну і що, що трохи пив і в загули ходив? Але ж рідко! Зате який хазяйновийтий, заощадливий! Копійочку до копійочку, все додому тягнув із ферми, що бачив...  Профукала його Катерина. Де тепер такого знайде? Немає таких. Плакати буде, ой буде плакати, — витираючи піт із чола рукою, яка вже до ліктя стала від бадилля каламутно-зеленою, не могла вгамуватись вона, виказуючи невдоволення від онучкиної діяльності  — Теж мені, коучиха! От ні, щоб навпаки зміцнювати родини — так вона їм спагетті вішає на вуха про самодостатність і свою ціну! Та невже ж жінка товар якийсь? У жінки цінника не повино бути. Ми безцінний божий дар.

— Галю! — раптово гукнув її знайомий голос, але від неочікуванності, Галина перелякалась і маліроване відро з помідорами перекинула.

Неначе дежавю чи, ба більше, давно забутий спомин, як крали в полі з подругою качани кукурудзи, пронеслося в її очах. Хотіла вже втікати кудись, ховатись, але вчасно прийшла до тями. Не звикла жінка, щоб її ось так лякали на власному городі!

— Галя, та скільки тебе можна гукати? Ніяк не догукаюсь! – ще раз окликнули її.

А то ж Мая Юхимівна! Власною персоною і зі своїм піском, який з неї сипеться... І в міні-спідниці та топіку, який ледь тримає порядно обвислі жіночі груди...

— Що тобі, Юхимівно? І чого ти... така..? — округлились очі Галини Несторівни, подивившись на подругу. — Ти що, давно в паспорт зазирала? Забула скільки тобі літ?

— Що, ефектно? Заціни, моя бесті! Між іншим, ти знаєш, що ти моя "бесті?" — дефілювала тим часом радісна пані між рядками подекуди посохлої картоплі.

— Та це ти у нас головна бестія... Ще й "безсоромна"... Так що сталося? Що за недолугий показ сучасних мод? Що за лахи на себе нап'ялила? Свій одяг із ганчірками сплутала?

— Та от, вирішила молодість згадати. Твоя Віка каже, що жінці скільки років, на скільки вона себе почуває. І не треба вестися на стереотипи, — самовираження доступне завжди! Так от я й подумала. Мені ж у душі шістнадцять! То чого це я змирилась із ярликом "стара бабка"? Я у першу чергу жінка! Я дівчина! Можу собі дозволити навіки лишатись молодою. Геть стеретипні образи! Не хочу бути старою! Я не стара!

Галина, дозбиравши червоні, десь трохи зіпсовані, десь припечені, десь недостиглі помідоринки у відро, лиш пирскнула зі сміху від такої промови. Вона погоджувалась із коліжанкою, що вік, згідно паспорту, не відчувається в душі, але про самовираження таким чином була ладна посперечатись. Тіло видає всі ознаки старіння, тож, який би купальник особа пенсійного віку не одягла б — а сивина, дряблість шкіри та гіпертонію нікуди не подіти.

— Молодець, Юхимівно, молодець. То, я так розумію, санітарів для тебе вже викликали і ти мчиш ховатися кудись від них? Ну то біжи, біжи. Он за городом у мене кущі з різнотрав'я степового. Почувайся, як удома в них. Не затримую, — вколола подругу своїм, ще в міру гострим, язиком Галина.

— Ой, нічого ти не розумієш!

— Ага, а зрозумію, коли виросту. Тобто, до твоїх років дотягну і в маразм упаду, — спираючись на ковіньку лівою рукою, пошкандибала Галина з неповним відром помідорів у правій руці в бік своєї хати.

Попри образливість слів, Мая все ж не тримала зла на подругу. Більше того — вона за нею слідом пішла. Ще й мала сміливість і далі вести свій чудернацький монолог:

— Галю, Галинко, подружка моя закадична. От завжди ти вмієш підтримати людей. Але я на твою їдкість не зважаю. То ти від гніту пережитого життя так ревно борониш стереотипність. А в юності, згадай, — зовсім іншою ти була! Згадай, що ми тільки з тобою не витворяли! Що ми тільки не чудили!