7. Гуртом легко... й коуча вмовляти!

— А Гришко Дробот ще не жонатий, — спитала ні з цього, ні з того баба Галя в онуки, потягнувшись до тоненької гілочки за додатковою порцією чорної та соковитої шовковиці.

Віка, котра теж стояла під розлогим і великим плодовим деревом, що зовсім несподівано проросло колись біля подвір'я Галини Гордієнко, насупилася, вкинувши до рота чергову смакоту, що залишила на її тонких і білих пальчиках темні сліди.

— Гришко? Це той рудий розбишака, з яким ми малими бігали разом до ставка, коли я приїздила на канікули? І що мені з того, що він не має пари? У мене подруг немає, котрі б з ним познайомитись забажали.

— Та до чого тут подруги? Я ж про інше. Пам'ятаєш, як він завжди казав мені після ваших гульок? "Баб Галь, я буду вашем зятем. Із Вікою класно гулять."

— І до чого ти хилиш, бабусю? Мені звернути на нього увагу? — змикитила одразу красуня, що знов, ось уже який день підряд, та, хто народила її батька, не дає їй спокою.

— А чом би й ні? Ти бачила його зараз? Таким бугаєм став!

— Ага... Скажи ще "мамонтом", — гидлово скрутила свої вуста Вікторія від почутої фрази та від того, що розчавила своїм шльопанцем із тонкою підошвою м'які бубочки шовковиці, котрі осипалися з дерева, і тепер дівочі ніжки стали замурзаними.

— Що? Не подобається він тобі? А як на мене наче нічогенький.

— Ну то може дивлячись у чому? Вичищати в корів і свиней може й уміє він, а от спілкуватися з дівчатами ні,  якщо з мамою досі живе та не одружений в свої двадцять з хвостиком.

— А ти з ним спілкувалася, що так кажеш?

— Віталися кілька разів.

— І що? — ніяк не заспокоювалась Галина Несторівна, чим дратувала онуку.

— І нічого, — зле відмовила норовлива чорнявка та, блискавично розвернувшись, пішла в двір.

Галина з'їла ще трохи ягід, зриваючи де ближче, та теж почимчикувала до хати. Сьогодні вона всюди ходить хвостиком за онукою.

— А Сергійко Денисенко чим тобі не гожий? — стала на порозі свого будинку пенсіонерка, затримавшись біля онучки, що пестила жовто-білого довгошерстного котика Рижика.

Віка аж зойкнула та мало не впала, сидячи навпочіпки на ґанку, чи то від того, що кіт її вдряпнув, чи то тому, що баба причепилася до неї.

— Сусід навпроти? А він що, теж, як і Гришко, в дитинстві переїхав із міста в село?

— Можна й так сказати. Його малим із дитбудинку взяли. Це мало хто знає, але...

— Бабусю! — гаркнула раптово Віка та блиснула на свою бабусю грізними очима. — Може досить?

— Та що досить? Я ж не кажу тобі одразу вінчатись із кимось. Просто придивись. Сергійко ловкий хлоп. Землю викупив в орендатора і сам її обробляє, продає зерно, гроші має, — вихваляла тракториста літня жінка.

– А може ти мені одразу всіх потенційних женихів перелічиш? Ну щоб не по одному. Щоб я не так часто бісилася, — схопилася тоді на ноги різко молода панна та вітрюганом пронеслась поруч із Галиною, мало не збивши людину похилого віку з ніг.

Але ж що турботливій бабусі до вибриків онуки? Хата мала. Та й село теж. Далеко не втече. І тому жінка спокійнесенько попленталась услід вередливій дівці до її кімнати.

— А Данилко Дікусар п'ять років тому в село переїхав.

Струнка молодиця, котра щойно вляглась животом на ліжко, безсило зронила лице в ковдру. З її милого ротика в тканину почувся крик безсиля.

— Ба-а! – простогнала тепер вона.

А баба Галя наче не помітила реакцію Віки, й далі про своє вела, схилившись на одвірок:

– Данило перший м'ясник на селі! Якщо хтось корову ріже чи свиню коле — його неодмінно кличе...

— ...Бабусь!..

— ...Ну і що, що переїхав він із сусіднього села в наше? Зате ж також не місцевий за фактом...

— ...Бабусенько...

— ...А ще ж Мар'ян. Мар'ян Слободенюк. Ну йому хоч і за сорок уже, але на вигляд він ще дужий. Вдівець. Без дітей. Ну, звісно він уродженець нашого села, втім, прожив закордоном років із десять. Чим тобі не принц заграничний, га? — азартно шукала переваги односельчан Галина Несторівна, не зважаючи на гострий погляд рідної онучки з вірогідним осудом.

Навіть не дочекавшись, поки бабуся набалакається, Віка перевернулась на спину, заплющила очі та закрила пальцями вуха. Побачивши таку картину Галя припинила теревенити. Зрозуміла, що тиснути на цю вперту немає більше сенсу. Натомість сказала:

— Ну добре. Мовчу... Та тільки скажи, ну чому саме Ярослав?

— Бо він єдиний найвродливіший із усіх можливих кандидатів, — подивилася Віка знизу вверх на бабцю, не тікаючи більше від розмови. — До того ж інтелегент.

— А ще зайнятий та з дитиною, — і від себе додала Галина. Відтоді, як дізналась вона, що Віка приїхала на гостини до неї, щоб знайти собі нареченого в селі, не місцевого, то почала шукати в сусіда недоліки. Хоч і любила математика жінка та родичатись із ним ось так, за таких обставин, не хотіла.

Втім, дівчину на фрілансі нічого не могло переконати перемкнути увагу на когось іншого. От і нині так.

— Знаю, знаю. Але в нас із ним багато спільного. От побачиш, Ярослав одного дня кине свою Оленку та зі мною буде.

— І що у вас спільного? Те, що обидвоє не виживете в селі без сторонньої допомоги? — посміялася з почутого пенсіонерка в окулярах.

— Наприклад те, що і він, і я... любимо своїх бабусь! Тож ба, з усією любов'ю до тебе прошу припинити мусолити всю цю тему. Оля бачила в астропрогнозі, що до кінця цього літа я буду щаслива та в стосунках. Час усе покаже, — усміхнулася замріяно двадцятичотирьохрічна перебірлива молодиця.

— Астрачортівня якась. Тьфу! Щоб скисла твоя Оля! Брехня то все! От побачиш! Ярослав не кине Олени. Ти б бачила, як він за нею скавулив весь рік поспіль!

— Ну то до неї він рік не міг підступитися, а біля мене й за місяць повзатиме в ногах, буде вмовляти вийти за нього заміж.

Самовпевненність онуки не подобалася Галині Несторівній. Чуло бабусине серце, що не до добра все це. Втім, вона добре розуміла, що переконувати Віку потрібно делікатно. Може, навіть, оманливо. Але... Чи хтось тримає її за язика? Той язик без кісток навіть сама Галина втримати не може! Тому, як наслідок, і вирвалось у неї зненацька: